Кому служитимуть підземні скарби?

Та навіть у наддержаві змушені були рахуватися з реаліями. Бо криворізької руди ставало дедалі менше, а добратися до неї було все важче... І наприкінці шістдесятих років у Василівському районі ввели в дію Запорізький залізорудний комбінат та збудували місто Дніпрорудне. У перебудовні часи у цьому само районі виросло селище Степногірськ, а неподалік від нього викопали марганцеву шахту. Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат так і не дав промислової продукції. Його «вбили» у перші роки незалежності столичні чиновники. А пізніше, коли у затопленої шахти з’явився ще один господар, якому конкуренти-співвласники так і не дали можливості її запустити...

На теренах Запорізької області на початку вісімдесятих мало вирости ще одне шахтарське місто — Синьогірськ. Тоді у Чернігівському районі геологи виявили родовище апатиту, друге за величиною на території СРСР. Утім, люди, котрі розумілися на геології, лише загадково посміхалися. Бо апатит, з якого виготовляють фосфорні мінеральні добрива, є природним супутником урану. І, звісно ж, партію та уряд сільгоспхімія цікавила не найбільше. Але проект, що довго не сходив з язиків, несподівано зупинився. Можливо, тому, що почалося будівництво Запорізької атомної електростанції, і область не могла одночасно потягти два стратегічні об’єкти. Та, скоріше всього, відпала сама потреба у збільшенні обсягів видобутку такого виду корисних копалин.

Загалом же, як показали перевірки, у галузі немає такого підприємства, котре б у тій чи іншій мірі не переступило закон. З одного боку, це — відгомін «смутних» часів, коли в держави не доходили руки, щоб навести порядок, з іншого — плутанина, до якої призвело непослідовне законодавство, що регулює розробку надр і техногенних родовищ.

У реальному секторі економіки порядок, чи хоча б його видимість, все ж таки можна навести. Однак і тут не обходиться без зловживань. Торік Бердянська природоохоронна міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом незаконного видобування сировини ВАТ «Костянтинівський цегельний завод». Йдеться про заготівлю глини для виробничих потреб без отримання дозвільних документів протягом не менше двох років. Дії посадових осіб підприємства, котрі завдали державі значних збитків, кваліфіковані як самоправство та службова підміна.

Час від часу спалахують гучні скандали довкола шлакових відвалів у балці Середній, котрі класифікуються як техногенне родовище, а точніше — місце, де в радянські часи ховали виробничий брак металурги «Запоріжсталі», «Дніпроспецсталі» та феросплавного заводу. Кожний новий голова ОДА оголошує війну кримінальним елементам, які нахабно розкрадають метал, але грандіозна «битва» з ними безуспішно триває майже два десятиліття. Бо комусь «нагорі» це вигідно. Тому й лунають постріли у Запоріжжі...

Не менш зухвало під боком у влади розграбовується намитий земснарядами пісок поряд із недобудованим Південним житловим масивом. Серед білого дня то в одному, то в іншому місці появляються екскаватори та каравани великовантажних самоскидів, міліція не може їм дати раду, бо ці «промисли» кимсь освячені, а чиновники безпорадно розводять руками. Мовляв, що вдієш, коли немає власника? Це до того, що піски не включені У межі міста... Смішно? Не дуже. Бо виникає запитання: «А хто ж тоді держава?»

Таким же чином спустошується й морське узбережжя, зокрема, коса Пересип у курортній Кирилівці. Хто ж винен у тому, що совість стала пережитком, а закони писані не для всіх?

За роки незалежності жодного нового рудника чи шахти в області так і не спромоглися збудувати. Хоча потреба у них велика. Сировина не тільки дорожчає, а й стає недоступною. ВАТ «Металургійний комбінат «Запоріжсталь» не раз ставили в безвихідь відмови гірників поставляти коксове вугілля та залізну руду. Врешті-решт підприємство викупило акції на двох шахтах у Ростовській області Російської Федерації і об’єдналось із колективом Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча для розробки Кунсунгурського та Корсаківського залізорудних родовищ у Приазовському та Приморському районах. Заодно запорізькі сталевари отримали ліцензію на видобування природного газу в Приазовському районі. Чого не скажеш про інші металургійні підприємства, котрих розхолодили запаси балки Середньої та те, що самі вони, наче м’яч, пішли по руках.

Поки керівники новоствореного Приазовського залізорудного комбінату узгоджували формальності, у Приморський район зачастили депутати облради від Партії регіонів, і там пройшла серія екологічних мітингів. Проблема й справді серйозна, про що свідчить сумний приклад Запорізького залізорудного комбінату, котрий вбив шахтними водами заповідний Утлюцький лиман. Та, як кажуть, про вовка неслава, а їсть овечок Сава. Погодження на розробку Корсаківського родовища обласна рада відкликала і тут же видала його якомусь «Ремпостачу» з Дніпропетровщини. Фірмочка явно підставна, бо її статутний капітал обраховувався 25 тисячами гривень. І скандал був ні до чого, бо в Приазовському районі є ніким не зайняте Іванівське залізорудне родовище. Очевидно ж, обласне начальство перед кимсь вислужувалося. І справді, коли один великий чоловік з опозиції купив у США акції металургійного підприємства і втратив інтерес до Корсаківського родовища, з ділової орбіти зник і сам «Ремпостач».

Приблизно за таким само сценарієм розвивалися події і на інших територіях. У 2004 році ТОВ «Індустріальна група «Магнетит» отримала ліцензію на розробку Гуляйпільського залізорудного родовища, але її почала цькувати терміново створена «Гуляйпільська громада». Самі ж «варяги» не проявили активності у здійсненні задекларованих намірів і через чотири роки перейшли в сусідній Оріхівський район на Васинівське родовище. Тут їм теж організували спротив під екологічними гаслами, але вдалося досягти компромісу. Самі ж стратегічні інвестори почали активно допомагати місцевій громаді у вирішенні соціальних проблем, що засвідчило серйозність їхніх намірів.

Із солідних інвестиційних проектів, котрі реалізуються в гірничодобувній галузі області, можна назвати ще два. Запорізький залізорудний комбінат отримав дозвіл на будівництво нової шахти, а в багатостраждальний Степногірськ прийшов потужний «Індустріальний союз Донбасу». Донеччани зобов’язалися відродити шахтарське селище. В їхній щирості ніхто не сумнівається, бо попередня кошторисна вартість проекту становить півмільярда доларів. Це — нова марганцева шахта, сучасний феросплавний завод плюс низка об’єктів соціальної інфраструктури.

Тільки коли ж прийдуть омріяні кращі часи? Судячи з нинішніх реалій, нескоро. Гірничодобувна галузь, як і чорна металургія, переживають глибокий спад виробництва. Тож кошти на реалізацію амбітних проектів появляться не сьогодні і, мабуть, не завтра. До того ж треба пройти тривалий підготовчий період, щоб наміри матеріалізувалися у конкретні документи, пройшли громадські слухання, а вже тоді за справу візьмуться будівельники.

А ще необхідно модернізувати самі металургійні підприємства. Бо інакше навіщо лізти у шахти, якщо вітчизняний метал буде неконкурентний на світовому ринку? Таке залізо і дома не куплять, а сама руда коштуватиме копійки.

Запорізька область.