Традиційно, за всіма нормами української науки виноградарства, Хмельниччина, як й інші західні області, не є зоною, сприятливою для виноградарства. Інакше, як плодом сонця і тепла, виноградне гроно ніхто й не називає. Але ж здавна біля багатьох сільських хат на лозах таки визрівали ягоди. Та й нині важко знайти таку дачну ділянку, де б не плелася хоч одна виноградна лоза. Виходить, не така це вже й дивина для подільського краю.
Мрії дитинства,які збуваються
Правда, скептики можуть зауважити: який же то виноград? Так, одна назва — бо і дрібний, і кислуватий, та і до морозів аж ніяк не на кожній лозі ягоди достигають. Все це справді є. Але Микола Параскевич вирішив довести, що одно-, а то і двокілограмові грона смачної ягоди — це теж реальність нашого краю.
А підштовхнула до цього давня мрія дитинства. На все життя запам’ятав, як в рідних Осташках, а це майже центр області, ще у шістдесятих роках був колгоспний виноградник. Тоді хлопчаків його розміри вражали — близько двох гектарів. Що й казати, за ягодами туди пробиралась не одна ватага. І навіть незважаючи на те, що виноград був винним, далеким від теперішніх вишуканих столових сортів, тоді він видавався найсолодшим.
Важко судити, наскільки вигідною для господарств була тоді ця культура, але з часом вона просто зникла. Нині навіть скромного статистичного рядка про неї не знайти. Тавро неперспективної, невигідної та нетрадиційної галузі викреслило виноград із аграрної сфери краю на довгі десятиліття.
Яким же було здивування відвідувачів однієї з осінніх сільськогосподарських ярмарок, коли Микола Григорович представив на ній грона, вирощені власноруч. Багато хто просто віри не йняв, сприймаючи все це за рекламний трюк.
Сьогодні виноградник ще спить, лози прикриті снігом та плівкою, а на ділянці височать лише голі підпори. Але вже буквально за тиждень-другий кущі будуть підняті з землі й ретельно підв’язані. А поки що виноградар показує лише живописні знімки плодів із свого саду.
Захоплення у Миколи Григоровича не таке вже й давнє — років сім, як посадив перші саджанці. Тоді це було близько двох десятків різних сортів. Але потім через його виноградник пройшло близько трьохсот (!) сортів. Щоправда, тепер залишилась лише половина, бо з часом став вимогливішим до винограду. Хочеться, щоб достигав раніше, щоб гроно було великим, а ягоди — смачними. І щоб запилювався добре, і щоб ягоди не опадали, і щоб дозрівав одночасно. Навіть до кольору, його насиченості є свої вимоги. А ще важлива умова — стійкість до хвороб. Було навіть, що відмовився від сорту через те, що його ... дуже полюбляли оси. Поки господар збереться зривати врожай, комахи його весь з’їдають.
Не дивно, що за такої прискіпливості в колекції залишились сорти, від яких важко погляд відвести. А вже щоб зупинитись на одному-двох — просто неможливо.
Вибагливі простачки
Доки розглядаю знімки, в голові весь час крутяться запитання: «Невже все це справді можливо у нас, а не на легендарних іспанських, італійських, французьких чи хоча б кримських плантаціях? Невже не вимерзає взимку? Невже достигає восени? Невже ягоди справді солодкі, а не кислющі?»
На все одна ствердна відповідь — так. Клімат і природні умови не стають на заваді професіоналам. Головне — любов і постійна праця. Виноград — культура, у якої мінімальні вимоги до грунтів. Тож посадити його можна практично всюди, головне — підібрати сонячну, без протягів ділянку. В перший рік навіть догляду особливого не потребує — головне, щоб виросли дві лозини — «рукави». А от далі, чи зародить він величезними гронами, залежатиме від старань господаря. Кілька разів підживити, підлити, захистити від хвороб, і весь час підрізати, пасинкувати, підв’язувати... Навіть кількість грон на кущі повинна бути чітко визначена, а всі зайві — видаляються ще при цвітінні. Виявляється, саме таке чітке регулювання є головною умовою того, щоб виноград дозрів і порадував своїм смаком.
Коли Микола Григорович виставляє на ринку вирощені грона, у покупців очі розбігаються — кожен хоче, придбавши саджанець, вже на другий рік і у себе мати таку смакоту. І дуже дивується, коли замість цього раптом виростає якийсь зеленкуватий непривабливий кисляк.
— А інакше й не буде, — переконує Микола Григорович. — Мало просто закопати в землю пагін. Треба його любити, весь час доглядати за ним і трудитись з ранньої весни до пізньої осені — тоді й буде справжній виноград.
Лозу плекають аматори
У своєму захопленні Микола Параскевич непоодинокий. Днями у Хмельницькому зібралось близько півтори сотні виноградарів на семінар, аби поділитись досвідом виведення нових сортів, вирощування щедрих врожаїв і навіть секретами виготовлення виноградного вина. Виноградарі ділились враженням і досвідом вирощування не сотень, а тисяч нових сортів. При цьому мова йшла не про окремі екзотичні новинки, а про столовий і винний виноград, котрий годиться для масового вирощування. Та при цьому красномовними залишились кілька деталей. Насамперед те, що семінар був організований любителями садівництва, і участь у ньому взяли здебільшого аматори. І тисячі нових сортів — це теж переважно справа їх рук. Цікаво й те, що своїм успішним досвідом ділились представники «невиноградних» західних і північних областей. Майже всі вони працюють із сортами вітчизняних або російських селекцій. І при цьому в колекціях лише одиниці, які запропоновані спеціалізованими інститутами виноградарства. Хоч як дивно, а широкий виноградарський рух виявився практично відокремленим від державної політики в цій галузі.
Якщо ж відверто, то про останню взагалі не йдеться. Коли й де український споживач, за винятком південних мешканців, міг купити вітчизняний виноград? Навіть молдавський продукт, який раніше, приміром, ще доходив до хмельничан, тепер не може конкурувати з поставками із далекого зарубіжжя. Не тільки цілу зиму, а й зараз, серед весни, «заморські» грона вражають і своїми розмірами, і своєю ціною. А ще — трохи дивним, дещо штучним, смаком.
Принагідно цікавлюсь у Миколи Григоровича, а чи відомі йому генно-модифіковані сорти, і чи не належить до них виноград із супермаркетів? Стовідсоткової відповіді не знає, але сам із такими сортами не стикався. Не дивно, адже на своїх кількох сотках навряд чи хтось вдається до серйозних генних експериментів, а за чужими сортами наші виноградарі не ганяються. Переконані, наш і смачніший, і корисніший. Бо в імпортного товару є свої особливості. Насамперед та, що хімічні обробки тих рослин проводяться у три-чотири рази частіше, ніж це роблять українські садівники. Не виключено, що й довготривале зберігання забезпечується саме завдяки хімікатам. Самі ж грона доводиться зривати трохи зеленкуватими. Вже в дорозі і під час продажу вони набирають певної цукристості. А от природної кислинки, котра також важлива для винограду, в них вже немає. Звідси — і своєрідний смак.
Одне слово, хоч як подивись, але навіть український виноград має свої переваги перед імпортним. Точніше, мав би, якби зміг потрапити на прилавки. На жаль, його вирощування, як, до речі, і ягідництво, і овочівництво, перетворилось на справу любителів. Про промислове виробництво столового винограду, принаймні на більшості території країни, говорити не доводиться.
Щоправда, на півдні області, в районі річки Смотрич уже робляться спроби закласти виноградники і навіть розглядається можливість промислового вирощування цього фрукту в теплицях. Але знову все це ініціатива любителів і приватників. Поки що на своїх ділянках у кілька соток вони можуть зібрати від кількох десятків до кількох сотень кілограмів ягід. А з такими обсягами, зрозуміло, погоди на фруктовому ринку не зробиш.
Прикро, що не через те, що виноград у нас родити не хоче. А через те, що на серйозному рівні підтримати і виплекати українську лозу, окрім аматорів, поки що немає кому. Сотні сортів уже пристосовані до умов практично всіх регіонів країни. А от пристосуватись до фінансово-економічного клімату виноград так і не зміг.
Хмельницька область.
