Сухарики у сумці листоноші

Вони обоє — міські жителі. Костянтин Курбатов за професією радіофізик, а його дружина Наталя після закінчення Московського авіаційного інституту здобула спеціальність електронщика. Двадцять років тому подружжя покинули російську столицю й переїхали на Луганщину. Чому саме сюди? Костянтин був послідовником вчення Порфирія Іванова й своє подальше життя пов’язував саме із сільською місцевістю, за Москву, як кажуть, не тримався. Переїхали всією великою родиною — з молодшою донькою й мамою, оселилися в Оріхівці, звідки родом і сам Учитель. Купили тут будинок, завели господарство, посадили город. Випускник Московського енергетичного інституту роботу за спеціальністю не шукав, займався тим, де був затребуваний. Потрібні були місцевому радгоспу пастухи — отож випасав худобу, з’явилася можливість попрацювати на пошті — освоїв і цю професію. Спочатку підмінював дружину, а потім почали працювати листоношами разом, поділивши ставку на двох. Загалом Костянтин з Наталею одержують трохи більше тисячі гривень. Мало, звичайно, але виручає город: і картопля, і капуста, і морква, і помідори — все власне.

Свого часу, коли переїхали в Оріхівку, тут було навіть краще, ніж у Люберцях. Село вважалося заможним, бо частина чоловічого населення працювала на шахтах і мала високі зарплати. Та й постачання було хороше. У місцевих торговельних точках завжди можна було купити гречку та інші крупи. До речі, в Оріхівці родина навчилася варити дуже смачну кашу — «Дубинушка» називається. Це коли в каструлю декількома шарами закладаються різні крупи й овочі й потім тушкуються на повільному вогні.

Оріхівка — доволі старе село. Катерина ІІ засилала в ці місця їй «неугодных», тому тут зібрався досить різношерстий народ. За роки створився свій говір, що його мовознавці досі не можуть класифікувати. Своєрідний акцент надає розмові особливої щирості, тож із мешканцями Оріхівки приємно спілкуватися. Як і всі оріхівці, Костянтин і Наталя люблять своє село й пишаються ним. Щорічно 25 квітня сюди приїжджають послідовники вчення Іванова із всіх кінців України, Росії та інших країн. Гостей в Оріхівці визначають за зовнішним виглядом: вони ходять по селу босоніж і знімають частину теплого одягу. Адже, хоч як дивно, сільські мешканці вже відвикли від босоходіння, а в магазин за покупками чи на пошту ходять, причепурившись.

До слова, раніше весілля були бідою для листоноші. Зайдеш у такий двір — не випустять. А тепер люди святкують тихо. Навіть сусідів не завжди на весілля кличуть.

Від одного кінця села до іншого — кілометрів п’ять буде. З осені й до ранньої весни темніє рано. Листоношам Курбатовим треба встигнути прийняти пошту, розділити її й рознести по дворах. Тут проблем немає, тому що й сам виробничий процес, і стосунки з людьми налагоджені найкращим чином. Курбатових сприймають, скоріше, як соціальних працівників, а не поштовиків. Листоноші й дані з лічильника знімуть, якщо їх попросити, і посилки із саджанцями самі принесуть, якщо знають, що адресат — поважного віку й похід на пошту йому дасться важко.

Проблема постає там, де її не чекаєш, і створюють її собаки. На випадок нападу чотириногих листоношам належить газовий балончик. Одного разу Костянтин його застосував, а потім йому стало шкода тварин. Не винні вони, що їхні господарі погано годують. Зазвичай собака відчуває настрій людини: якщо ти з добром ідеш, він не виявляє агресії. Але буває так, що варто тільки відкрити хвіртку двору, як летить вовкодав з цілковитою готовністю повалити людину на землю. А там уже все може бути...

Вивчивши собачу психологію, листоноші Курбатові почали носити у сумці смачні сухарики — спеціально готують для оріхівських собак. Кинеш пару штук чотирилапому — й він уже знає, що людина йде з добром. І листонош не чіпають.

Професія листоноші не така проста, як здається на перший погляд. Не правий той, хто обмежує можливості цього поштового працівника лише доставкою газетної продукції та листовної кореспонденції.

До речі, серед листонош дуже мало чоловіків. Головна причина — дуже низька зарплата.

— У нас в одному селі працювала листоноша, яка зовсім не приділяла уваги передплаті, — розповідає Костянтин Курбатов. — А громадський розповсюджувач заходила в кожний будинок, знайомилася з людьми, розповідала про видання, радила, які з них можуть допомогти в господарстві. І населення почало більше передплачувати газет і журналів. Я роблю так: намагаюся зацікавити людей тим чи іншим виданням — й знаходжу взаєморозуміння. Можна, звичайно, піти в ту само податкову чи у сільраду, і з їхньою допомогою примусити людей передплатити певне видання, але це буде нечесно. Чесно — коли довіру завоюєш роботою. Отож громадський розповсюджувач показала нам, що з людьми треба поводитися дбайливо. Це, як з’ясувалося, важливий економічний чинник. Сьогодні моя сумка повна різної кореспонденції, а у моєї колеги, для якої робота з передплати неважлива, сумка удвічі тонша. Фізично мені важче носити свою ношу, але легше в моральному плані. А це хіба не головне?

 

Луганськ.