Гопак тривалістю тридцять років

...Стрімко вриваються на сцену хлопці й дівчата в яскравих народних костюмах. Ось дівчата плавно відходять на задній план, а хлопці починають змагатися в мистецтві рукопашного бою. Головний герой гопака — козак-воїн. Танцюристи майстерно передають витончений характер танцю. Легко і невимушено хлопці виконують різні карколомні трюки, хизуючись один перед одним і, звичайно ж, перед дівчатами.

А музика тим часом змінюється на ліричну, і на авансцену випливають красуні у віночках. Граціозною пластикою дівчата заспокоюють зал після войовничих розваг.

— Сьогоднішній гопак — це моя перша постановка, — розповіла художній керівник Ганна Подоляк. — Ми зробили його, коли колективу було три роки. Потім ставили ще два чи три гопаки, але вони чомусь не прижилися, й ми повернулися до першого варіанта.

Гопак змінюється на «російські візерунки»: красуні в кокошниках і сарафанах найніжніших відтінків демонструють дуже складне вміння так пересуватися по сцені, щоб здавалося, наче дівчата пливуть. Загалом у репертуарі «Славутича» понад 50 танців. І не тільки українських народних. Під час звітного концерту танцюристи з великим успіхом виконали танго, естрадний танець «Пам’яті Майкла Джексона», єврейський народний, «Тодес» та інші номери. Ось жартівлива «Трандичиха» у виконанні Світлани Сірочинської. Легка, граціозна трандичиха пурхає по сцені — розносить по селу плітки. У танцюристки ювелірно відпрацьовані рухи, відповідний і вираз обличчя. Так і бачиш бабу Мотрю, яка знає про тебе більше, ніж ти сама. Світлана майстерно виконує роль і сама сміється над своєю героїнею.

«Славутич» народився в 1980 році. Ганна Подоляк набрала для занять народними танцями старшокласників із сусідніх шкіл. А через сім років колектив здобув звання народного. Один із секретів його успіху — стабільний склад учасників. Ансамбль — рідний дім для артистів. Таку атмосферу вдалося створити Ганні Подоляк. Найстарші учасники колективу (ветерани!) прийшли сюди тридцять літ тому. Хто зі старшої групи дитсадка, хто зі школи: вони виросли тут, одружилися. Приміром, Олена і Юрій Дмитренки, Ілона та В’ячеслав Перехрест. У колективі — 50 учасників, а подружніх пар — 12.

— Я не можу сказати, який у мене дім перший, а який другий, — сміється Ілона Перехрест. — Тут у нас — головне життя. Ми всі тут разом і в радості, і в печалі.

До нас за лаштунки підійшла Оксана Долженко з дитиною на руках. Маленьку Кірочку ні з ким було залишити вдома, от мама і взяла її з собою. Дівча уважно прислухалося до музичного ритму. «От і ще одна артистка підростає!» — сміялися танцюристи.

За роки свого існування «Славутич» об’їхав пів-Європи.

— Ми щороку виїжджаємо на міжнародні фестивалі. Нині маємо запрошення до Туреччини, Сербії і Греції. Куди поїдемо? Обговоримо й вирішимо, — ділиться Ганна Володимирівна.

— Ви виступаєте безплатно, а на які кошти подорожуєте?

— Протягом тридцяти років нас підтримує рідне підприємство — ВАТ «Запоріжвогнетрив» і його незмінний керівник Ігор Малишев. Сьогодні це надзвичайно рідкісне явище. А нам щастить, і ми дуже вдячні Ігорю Петровичу та колективу підприємства.

Запорізька область.