В одному із залів Харківського художнього музею дивляться один на одного полотна Вчителя й Учня, двох знаменитих Михайлів — Клодта і Беркоса. Багато відвідувачів музею приходять сюди саме задля спілкування з ними. Є щось щемливе і споріднене у клодтовому «Селі в Орловській губернії» й беркосовій «Вулиці в Умані». Вони співіснують як віддзеркалення — типове російське село і типове українське містечко.

Михайло Беркос (на знімку) — мій улюблений художник. З першого разу, коли побачила його «Будяки». Багато років пізніше натрапила на кущ таких будяків на самому краєчку мису Суніон, звідкіля, за переказами, кинувся в морські хвили володар Аттики Егей. Було дивно зустріти символ українського степу на околиці материкової Греції. Відтоді для мене ця дивна рослина асоціативно поєднала україно-козачу тугу з непокірністю епічних еллінів. Згадала невеличкі морські пейзажі Беркоса. І не здивувалась, дізнавшись, що Беркос — грек за походженням, а ще він людина з трагічною долею, гідною класичної грецької трагедії.

Торік у київському видавництві «Родовід» наукові співробітники Харківського художнього музею видали пречудовий альбом «Харківська пейзажна школа: остання чверть ХІХ — початок ХХ століття», що став подією в культурному житті країни. Одним із героїв альбому став і Михайло Беркос; багато документів і ілюстративних матеріалів з його біографії було опубліковано вперше. Та все одно лишається чимало білих плям в його житті і творчості.

Хочу згадати про сонячно-романтичного Михайла Андрійовича саме тепер, коли минуло 90 років, як скінчилось земне існування пана Художника.

З’явився він на світ 1861 року в Одесі. Сім’я мешкала у власному будинку на Пушкінській. Батько майбутнього художника — підданий Греції Андрій Гнатович Беркос, служив у знаменитій фірмі «Белліно-Фендеріх», мати — Марфа Іванівна — походила з російського дворянського роду.

Михайло Беркос закінчив Одеську рисувальну школу (1877). Потім — дванадцять літ навчання в Імператорській академії мистецтв у класі живопису під керівництвом видатних художників Клодта та Орловського. Орловський народився в Києві; початкову художню освіту отримав в І. Сошенка — того самого, який відіграв значну роль у долі Шевченка (пізніше Орловський брав уроки у самого Тараса Григоровича).

Студентське оточення у класі переважно було українське і за походженням, і за духом. Товариші, Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Костянтин Крижицький, Михайло Самокіш, привозили з літніх вакацій пейзажі дивного слобідського краю — такого несхожого на причорноморський світ Беркоса. І його серце обрало Слобожанщину.

З другої половини 1890-х життя і творчість Михайла Андрійовича були пов’язані з Харковом. Доля привела його ще юнаком у це місто, подарувала щиру дружбу і велике кохання, яке обернулося великою трагедією митця.

Те кохання звалося Марією. Марія Рейніке була вдовою генерала. Подружнє життя художника і генеральші почалося з проблеми, пов’язаної із заповітом генерала, який розпорядився вважати Марію юридичною спадкоємицею свого чималого спадку доти, доки вона буде вірною померлому чоловікові. Тобто про шлюб мови не було. Вони жили на генеральській дачі в Малій Данилівці — мальовничому харківському передмісті. Це становище гнітюче діяло на жінку, і вона свого роздратування не стримувала.

А він, такий сонячний і талановитий, намагався бути самим собою, тобто творити щодня. Михайло Беркос поринув у мистецьке життя Харкова, мав багато друзів-однодумців, серед яких — поет Хлєбніков, історик Багалій, просвітники Алчевські. З 1904 року він викладав у Харківській міській школі малювання і живопису М. Раєвської. З його ініціативи в 1912-му відкрито Харківське художнє училище, де Михайло Андрійович до 1917 року був одним із провідних викладачів. Багато зусиль М. Беркос доклав до збагачення колекції першого в Україні художньо-промислового музею (як його директор). На початку 1900-х він плідно працював у Харківському літературно-художньому гуртку. Як голова Товариства харківських художників з 1907 року проводив велику роботу з популяризації українського живопису. Він багато писав, подорожував, виставляв свої твори в Одесі, Москві, Петербурзі і навіть на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року. У 1906 і 1908 роках у Харкові відбулися персональні виставки митця, а в 1911-му в Києві з великим успіхом пройшла виставка творів харківських художників С. Васильківського і М. Беркоса.

...Коли нині дивишся на його «Сорренто» чи «На хуторі. Мала Данилівка» (на знімку внизу) або навіть на репродукції «На рейді поблизу Венеції» чи «Іскія», милуєшся грою кольорів і відчуттям насиченості повітря енергією землі і неба. Здається, нікого не можуть залишити байдужими «Ялта взимку» чи «Гречка цвіте» з парадом кольорів і бездоганною гармонією. Його картини — наче вікно в чарівний світ природи, яку створено на втіху людині.

Шляхетний і життєлюбний, він був улюбленцем мистецького товариства, його щиро любили дві дочки. Але здолати нерозуміння дружини не судилося. Марія ревнувала чоловіка до міського оточення і до самого живопису. Її спротив його активному творчому життю ставав дедалі рішучіший і жорсткіший.

...Наприкінці 1919 року Беркос поїхав у справах до Харкова. На зворотній дорозі в холодному вагоні дуже змерз і захворів. Тиф! На початку 1920 року Майстер пішов у Темряву небуття. Хоч як дивно, серед його збережених робіт немає нічних чи вечірніх пейзажів. Він був Художником світла.

Його могила загубилася. Трагічна доля спіткала і його твори, більшість з яких зберігалися в садибі Рейніке. Нібито після смерті Михайла Беркоса дружина Марія знайшла на дачі велике сховище його картин. Він таки писав, ховався від неї і писав! Роздратована жінка спалила все. Сірим попелом кружляло над снігами Малої Данилівки те, що залишилось від більш як 350 полотен, незакінчених етюдів і нереалізованих творчих мрій...

...Його творча спадщина залишилася в музейних зібраннях України, Росії, Німеччини, Франції і Швейцарії. Одна з останніх робіт Михайла Беркоса — «Яблуня цвіте» (1919). Іде війна, ллється кров, а він малює швидкоплинну мить — квітуче дерево на тлі мирного українського неба в нестримному сонячному сяйві.

Харків.