Остання помітна подія нашого книжкового ринку — роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (видавництво «Факт»). Перший тираж розмели перед новим роком, другий (20000!) щойно з’явився й має попит, хоч книга коштує до ста гривень. Роман писався сім років, попутно Забужко видала ще одну солідну книгу — «Notre Dame dUkraіne». Писати про 800-сторінковий «Музей покинутих секретів» у газетній колонці — марна річ. Вже краще в рубриці «Якби президентом був я». Якби Оксаною Забужко був я, то після блискучого інтелектуального «Notre Dame dUkraіne» не опускався б до роману з банальними матюками й любовним сюсюканням (Адюся-Лялюся).
Втім, може, для Забужко це теж своєрідна гра — «якби я була кимось». Вона в цьому романі спробувала пережити досвід життя і смерті трьох поколінь українців — людей 40-х років, шістдесятників і нас, людей «нульових років». Таких серйозностей публіка не любить — якщо вони не намазані еротичним повидлом. Тому книга саме така, як є. Приберіть з неї всі фрази на кшталт «От блін!» — і вона на третину потоншає.
Одначе в головному Забужко залишається собою. Найеротичніші відчуття у неї викликає сама Історія. А вищий кайф у тім, що цю історію можна відчути в собі — як відчуваєш мужчину. В цьому романі нинішні діти народжуються від зачаття, обірваного ще в 40-х роках минулого століття. І всі кимось комусь доводяться, і ніколи не знаєш, де серед нібито чужих трапляться раптом свої. Це зворушливо. Може навіть здатися, що Забужко пише (як колись Михайло Стельмах) роман про Велику рідню. Зовсім ні. У Забужко є симптоматична помилка: героїня роману називає свекра — тестем (стор. 620). У третьому виданні це легко буде виправити, але мало що зміниться, бо Історія все одно залишиться такою, як вона є. Як каже та сама героїня, в кожному з трьох поколінь цілого народу, починаючи ще з тридцятих років, «наші батьки роблять одне одного інвалідами». І кожне нове покоління заново плутає силу з живучістю й спотикається на одних і тих самих питаннях. Приміром: кому вірити? Живучий каже: не вір нікому — й тебе не зрадять. А сильний каже: нехай зрадять — але гріх не вірити. Хто з них «гірший» чи «кращий»? У романі вони обоє підриваються на одній гранаті.
Отже, війна триває, і «є ще похєр в похєровницях», та «тепер це наша війна, і ми її ще не програли».
Так кажуть герої роману, Адріан і Дарина, що їх обох Історія щасливо звела в одному ліжку. Втім, Забужко відчуває, що щасливий фінал звучатиме патетично, а пафосу вона не любить. А через те ми востаннє бачимо щасливих героїв на переході перед світлофором, горить зелене світло, можна йти. Але маєш дивне відчуття, що тут може трапитися яка-небудь звична для нашої Історії дорожньо-транспортна пригода.
