От уже третій рік п’ять сімей виживають у столиці без будь-яких благ цивілізації. Світло, опалення, водопостачання тощо залишилися лише у їхніх спогадах. І це не чергове реаліті-шоу, а «побічний ефект» продажу будівлі колишнього гуртожитку для працівників Національного комплексу «Експоцентр України».
Півтора року тому «Голос України» вже писав про нестерпне буття одного із мешканців горе-гуртожитку — 62-річного інваліда першої групи Георгія Лавра. Тридцять років він віддав НК «Експоцентр», і все, що мав натомість — прописку у 15-метровій кімнатці гуртожитку. Останні два роки єдиним благом цивілізації, доступним хворому пенсіонеру, прикутому до інвалідного візка, був телефон і радіоприймач, який, на щастя, міг працювати не від мережі. Адже після продажу будівлі усі комунікації було відключено. Електрику пенсіонеру замінювала гасова лампа, водопровід - миски з водою, а туалет — п’ятилітрові пляшки під ліжком. Ще тоді, під час нашої зустрічі, Георгій Миколайович ділився своєю мрією — хоч на старості пожити у власній квартирі. Та, на жаль, здійснитися цьому не судилося. Минулого року чоловік, застудивши нирки, помер, так і не дочекавшись омріяних квадратних метрів.
Нагадаємо, перипетії довкола гуртожитку почалися у травні 2004 року. Тоді постановою державного санітарного лікаря Голосіївського району столиці використання гуртожитку було заборонено. П’ять днів по тому головний державний інспектор Державного пожежного нагляду міста Києва призупинив його експлуатацію. Ще через два місяці гуртожиток, заселений людьми, продали. Кілька років триває судове оскарження результатів аукціону.
Мешканцям гуртожитку НК «Експоцентр України» запропонували переселитися до іншої будівлі на тих саме умовах, на яких вони проживали раніше.
— Це вони так говорили, — розповідає Галина Присяжнюк, мешканка гуртожитку. — А насправді запропонували переселитися до готельних номерів. Ті, хто недовго працював в «Експоцентрі», відразу погодилися і переїхали. А ми це робити боїмося. Я з 1975 року працюю в «Експоцентрі», 28 років стою на квартирному обліку. У мене в гуртожитку вже виросли діти та внуки. А мені зараз пропонують переселитися до готельного номеру, з якого мене можуть виселити просто на вулицю будь-якого дня. Зізнаємося, ми тримаємося за прописку.
— До того ж, — додає колега по нещастю Тетяна Проценко, — до номерів переселяли тільки нас. Куди мають подітися наші чоловіки, діти, онуки? Більше того, у запропонованих нам кімнатах уже живуть люди.
А юрист союзу «Столичні гуртожитки» Олексій Міщенко припускає: «Враховуючи те, що готель не дає права на постійне проживання, це лише транзит, щоб викинути людей просто на вулицю».
Зараз допомоги у боротьбі за дах над головою мешканці колишнього гуртожитку шукають у нового Президента. Мовляв, у своїх лозунгах він обіцяв, що почує кожного. Але й досі люди у ХХІ столітті живуть, наче наші печерні пращури - у темних, холодних квартирах. В умовах, коли навіть щури повтікали. Мимоволі виникає питання, а чи варте того столичне життя?
