Так вважає Олександр Шевченко із села Шевченка на Запоріжжі 
У Василівському районі цю назву промовляють по-своєму, з наголосом на останньому складі: Шевченки. Наче йдеться не про окрему людину, а про велику родину під одним прізвищем.
Очевидність цієї назви в радянські часи врятувала село від перейменування. Хоча насправді в цьому топонімі закарбувалася пам’ять не про Кобзаря, а про першого поселенця Семена Шевченка. Коли селянам після революції «нарізали» землю, Семен Григорович перебрався зі Скельок поближче до свого наділу. «Чий то хутір?» — «Шевченка!» — так і пішло. Одні кажуть, що це сталося в 1919 році, інші називають 1923-й, коли назва села з’явилася в офіційних документах.
У Шевченках стоять хати перших поселенців, точніше, руїни тих хат. Старі стіни будували навіть не з глини, а просто з чорнозему, тож нехай і повертаються в рідну стихію. Бо життя тепер зовсім не таке, як за тих часів.
Вірші перед сном
І досі у селі живуть багато нащадків перших поселенців. Зокрема, правнучка Семена Шевченка — педагог-організатор Шевченківської загальноосвітньої школи 
І—ІІ ступенів Лідія Янковська.
— Моя мама не поміняла дівоче прізвище навіть після того, як вийшла заміж, — з гордістю каже Лідія Павлівна. — Так дорожила вона своїм Шевченківським родом! Є буцімто в нас якісь кровні зв’язки із Тарасом Шевченком через його брата Микиту. Звісно, це родинна легенда. Та я запропонувала онучці: «Алінко, давай пошукаємо в архівах та напишемо історію свого роду!» Дивись, може, щось і проясниться...
Є в Лідії Янковської дорогоцінна реліквія, що дісталася від бабусі. Це збірка творів Тараса Шевченка 1898 року видання. Лідія Павлівна принесла її загорнутою в рушник, та ще й у коробці, дбайливо підібраній під формат. Виймати книгу ми не стали — в руках пожовклі сторінки могли розсипатися. Не тільки тому, що папір став крихким від часу, а тому, що збірка зачитана до дірок.
Бабуся не була фанатично віруючою, але в неї був куточок, де стояла іконка й лежали Біблія та оця збірка. Щовечора перед сном разом з бабцею я промовляла «Отче наш», а потім вона читала мені щось із Шевченка. Майже всю книгу я знала напам’ять!
Портрет у рушниках
Щодо того, де в селі шукати дух Кобзаря, я не сумнівалася: у школі! В листопаді Шевченківській дев’ятирічці виповниться 85 літ. Одне її крило збереглося з тих часів. При вході у шкільний двір мене вітали калина та верба, на якій уже розпустилися пухнасті котики. А тільки-но відчинила двері, зустрілася поглядом з Тарасом Григоровичем Шевченком. Портрет відомий, та цього разу здалося, що на денці очей поета виблискує тінь посмішки. Немов у доброго дідуся, який із удаваною суворістю дивиться на пустощі онуків.
— У нас — школа-родина, — пояснює директор Тамара Прінь. — І учнів небагато, лише 67.
У маленькій шкільній бібліотеці є постійна виставка творів Кобзаря. Нових книг, крім підручників, у бібліотечному фонді обмаль через недофінансування. Та тим дбайливіше тут зберігають старі видання, зокрема факсимільну книгу, де всі вірші написані рукою Шевченка, й альбом з його художніми творами. 
Незвичайна анкета 
Щороку в березні у школі проводять тиждень української мови. Один з його днів — Шевченківський. Торік, наприклад, провели турнір клубу веселих і кмітливих — зустрілися команди «Оксана» й «Тарас». Цього року 9 березня в літературній світлиці влаштували виставку літератури, малюнків і вишивок, тут таки змагалися знавці життя і творчості Шевченка. На святі Кобзаря учні усіх класів читали його вірші, а старшокласники відповіли на анкету «Чому Шевченко?».
Зазираю в аркуш із запитаннями. Ого! Є навіть дискусійні! Наприклад: «Якою мовою сьогодні розмовляв би Тарас Шевченко? Чому?» А ось інше: «Чи знаєте ви напам’ять твір Шевченка?» І всі до одної ствердні відповіді... Особливо мене вразила юна вірменка Овсана Карапетян. Її родина недавно переїхала у це село. Дівчинка лише рік вивчає українську мову, вдома розмовляють вірменською. Але як виразно читала вона вірш Кобзаря!
«Народний літопис»
А у четвертому класі мене познайомили... з маленьким Шевченком. Його тато працює експедитором, мама виховує дворічну Катрусю, а сам він підготував до свята «Тече вода з-під явора...»
Владик і його родина — не єдині, хто в цьому селі носить таке прізвище. Проходячи повз пам’ятник односельцям, котрі загинули в роки Великої Вітчизняної війни, звертаю увагу на ім’я Прокопія Кириловича Шевченка. А мій шлях лежить на край села до обійстя Олександра Шевченка. Він переїхав сюди з Дніпропетровщини. Зате дружина Олександра Степановича — з діда-прадіда місцева. А сам він полюбляє представлятися: «Я Шевченко з Шевченків!»
У березні Валентина Іванівна та Олександр Степанович відзначать 40-річчя подружнього життя. Воно склалося щасливо. Дім — повна чаша, з «міськими» зручностями, двоє турботливих синів, чудові онучки.
— А чи є у вас «Кобзар»?
— І не один! — майже ображено сплескує руками Валентина Іванівна і приносить не раз читані книги. Ще показує зошит з історією села, який почала вести її родичка, а тепер продовжує вона сама. Лідія Янковська, котра привела мене в гості до Шевченків, так і вхопилася за той «народний літопис». Виявляється, у школі розробляють проект «Історія мого села».
А ще у Валентини Іванівни збереглася чудова фототека, де зафіксовано багато вже забутих подій і людей. І я мимоволі шкодую, що ця сім’я не може похвалитися родинними зв’язками з Кобзарем.
— Це ще як сказати, — заперечив Олександр Степанович. — Ми всі — Тарасові діти!
Прощаємося у дворі, де росте ряд винограду сорту Шевченко. Коли господар вибирав саджанці, ледь почувши назву, відразу вхопився: «Мій виноград!» Не спитав навіть про смакові якості. Та не помилився. Хіба ж повернеться у селекціонера язик назвати щось недолуге іменем безсмертного Кобзаря!
Фото автора.