Хто і як гарантує сьогодні соціальний захист суддів?або Дещо про «адекватність»розуміння ситуації

Про адекватність оплати праці суддів розмірковують і турбуються так чи інакше в усіх суспільствах. Бо суддя — то людина з надзвичайно особливим соціальним статусом, носій судової влади. Його труд мусить оцінюватися гідно, переконана громадськість у всіх куточках планети. І це, здається, всім зрозуміло.

Американська Асоціація юристів чотири з половиною роки тому проводила в Україні спеціальне дослідження — із всебічною оцінкою чинників, що надзвичайно важливі для судової реформи у країнах з молодою демократією. Отож була у полі зору спеціалістів із США й оплата праці наших суддів — як злободенний чинник.

Розмір заробітної плати суддів визнано занадто низьким, а також «залежним від бажань» виконавчої влади, оскільки фінансування судів здійснює Державна судова адміністрація України, центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це загальна оцінка ситуації американцями.

«Заробітна плата суддів залежить від бажань виконавчої влади і вважається недостатньою для залучення до роботи в судах кваліфікованих юристів чи забезпечення суддям можливості адекватно утримувати їхні сім’ї. Низькі розміри заробітної плати також вважаються основною причиною корумпованості судової системи. Суддям передбачено додаткові соціальні гарантії, передусім право на забезпечення житлом, але більшість із них є недійовими і створюють додаткові можливості для впливу на суддів», — таких невтішних висновків дійшли американські юристи, вивчаючи українське правосуддя.

Питання заробітної плати наших суддів урегульовані законом «Про статус суддів» і низкою інших нормативних актів. Її розмір повинен бути достатнім для забезпечення фінансової незалежності суддів і не може бути зменшений. До речі, розмір посадового окладу судді встановлюється у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не може бути меншим від 50 відсотків останнього. Крім цього, він не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови відповідного суду. Це передбачено тим само законом.

Практично ж розміри посадових окладів суддів залежать, зазначили у своїх дослідженнях американці, від бажань можновладців із Кабінету Міністрів України. Чинні посадові оклади визначені низкою постанов Кабміну, прийнятих у 2005 році. Згідно з цими постановами, посадові оклади суддів визначаються як певна кількість розмірів мінімальної заробітної плати (залежно від рівня суду і посади судді), виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332 гривні на місяць, але в подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати їх перерахунок не провадиться. (Чому — ніхто не може пояснити.)

За підрахунками Державної судової адміністрації того часу, за станом на 1 січня 2006 року середньомісячна заробітна плата суддів (включаючи надбавки і доплати) мала складати 4160 гривень для суддів місцевих судів і 5050 гривень для суддів апеляційних судів.

Уважний аналіз, наголошували тоді американці, свідчить: низькі розміри заробітної плати суддів вважаються основною причиною «надмірної корумпованості» судової системи, хоча, на думку більшості респондентів, одного збільшення заробітної плати недостатньо для запобігання корупції. Крім того, її розмір є недостатнім для залучення до роботи в судах молодих кваліфікованих юристів чи успішних приватних адвокатів.

Судді також мають низку соціальних гарантій, зокрема, право безплатно користуватися громадським транспортом, 50-відсоткову знижку плати за комунальні послуги і щорічні путівки на санаторно-курортне лікування. Через шість місяців після призначення чи обрання на посаду судді також мають бути забезпечені окремим житлом. Цей обов’язок покладається на місцеві органи виконавчої влади.

На практиці місцеві органи виконавчої влади відмовляються виконувати цей обов’язок, посилаючись на відсутність ресурсів. Ці пільги «зависають», бо з бюджету немає компенсацій місцевій владі. Отже, проголошене одне — для того, щоб дратувати суспільство, а робиться протилежне. Майже ніколи не дотримується також шестимісячний термін для надання суддям житла. Не випадково чимало суддів вважають цю «пільгу» надзвичайно принизливою. Суддям часто доводиться використовувати власні зв’язки з місцевою владою, аби отримати житло своєчасно. Цей процес створює додаткові можливості для впливу на їхню діяльність, наприклад, через вирішення місцевою владою питання про місцезнаходження квартири. Так само недієвими є і решта пільг. Наприклад, якщо судді намагаються скористатися своїм правом на знижку плати за комунальні послуги, працівники цих компаній часто загрожують припинити постачання своїх послуг. Отож зрозуміле бажання більшості суддів внести відповідні зміни до законодавства і скасувати ці пільги, натомість передбачивши гідну заробітну плату, яка б дозволила суддям самостійно придбати власне житло, або ж, як варіант, надати їм доступ до безвідсоткових житлових кредитів, гарантованих державою.

У результаті з’явився спеціальний документ «Індекс судової реформи в Україні», в якому були детально викладені проблеми наших суддів і правосуддя в цілому.

Позиція Мін’юсту України (з коментарями)

Зважаючи на реальну ситуацію (до речі, добре відому й без досліджень заокеанських фахівців) та враховуючи чисельні скарги, претензії і пропозиції суддів з місць щодо корпоративних задавнених проблем, Вищий господарський суд України у січні 2008 року (зауважимо — майже через три роки після спеціального моніторингу ситуації американцями) звернувся до Кабінету Міністрів з листом щодо усунення суддівських проблем та проектом закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо гарантій соціального захисту суддів та працівників апарату судів». Малося на увазі, насамперед, внесення змін до законів «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», «Про статус суддів», «Про судоустрій України» та «Про державну службу» щодо визначення гарантій матеріального і соціального забезпечення суддів та працівників апарату судів. Ці зміни давно назріли, то було вже більш ніж очевидним.

І що в результаті?

Лист, за дорученням Кабінету Міністрів України, котрого чомусь ситуація в системі господарських судів держави не зацікавила, на жаль, розглянуло Міністерство юстиції (котре взагалі не має відповідних повноважень щодо здійснення соціального захисту суддів, про який писав ВГСУ) та надіслало лист-відповідь за підписом міністра Миколи Оніщука.

Ось деякі витяги з його відповіді.

«При підготовці Державного бюджету на 2008 рік ні в якому разі не малося на меті погіршити стан матеріального та соціального забезпечення суддів чи працівників апарату судів, оскільки формування бюджету здійснювалося виходячи з принципів соціальної справедливості та нагальності тих чи інших потреб держави. Важливим чинником обмеження певних пільг та привілеїв був критерій доходів відповідних категорій населення. Відтак, Законом «Про Державний бюджет на 2008 рік» скасовано ряд пільг, що встановлені законодавством для колишніх членів Кабінету Міністрів, державних службовців, прокурорів...»

Дивно, що очима Мін’юсту це — пільги і привілеї. Тут про суддів ні слова по суті. Крім того, що «не малося на меті погіршити»...

Далі, з відповіді: «Водночас, усвідомлюючи важливість питання належного фінансування судової системи як фактора утвердження верховенства права та демократії, слід зазначити, що вирішенню цього питання на сьогодні приділяється значна увага».

Які сильні, багатообнадійливі слова: усвідомлюючи важливість питання; утвердження верховенства права та демократії; вирішенню цього питання приділяється значна увага... Які залізні чиновницькі штампи! Аж придавлюють ніби.

Але, що — на ділі? Конкретно?

«Разом з цим, слід сказати, що існуючі засади матеріального та соціального забезпечення суддів по великому рахунку не змінювалися з часів Радянського Союзу, а тому потребують комплексного перегляду з урахуванням європейських стандартів».

Нарешті, яке самокритичне визнання! — «потребують перегляду»... Але де ж він, цей перегляд?

І — резюме міністра:

«Стосовно вирішення порушених питань на законодавчому рівні зазначаємо, що на розгляді Верховної Ради України знаходяться проекти законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» та «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів» (реєстр. №№ 0916, 0917 від 23 листопада 2007 року, нові редакції, прийняті в першому читанні). Даними проектами передбачається комплексне удосконалення зазначених законів, у тому числі в частині засад забезпечення потреб суддів (зокрема, встановлюється адекватне грошове утримання судді, чітко визначаються його складові, виключаються надбавки, які залежать від суб’єктивних причин та обставин, волі адміністративного керівництва)»...

Отак. Обнадійливий, можна сказати, штрих у кінці мін’юстівського листа-відписки, дуже обнадійливий! Хоч і без жодної конкретики. Але все одно — «радісніше на душі». Може, від того, що Кабінет Міністрів (безпосередньо О. Турчинов як Перший віце-прем’єр-міністр) так «вдало» зумів вирішити проблеми суддівського корпусу України, знайшовши зручного «хлопчика для биття» в особі міністра юстиції?

Однак згадані міністром проекти двох законів були не так давно — в березні 2009-го — не сприйняті і не проголосовані більшістю в другому читанні в українському парламенті. Отож реального ефекту та користі від них для суддів і правосуддя в цілому — абсолютний нуль. «Незрілі проекти, як мертвонароджені діти», — кажуть про них судді та юристи.

— І безнадійно зависла знову в повітрі на невизначений час пропозиція міністра М. Оніщука, згідно з якою «питання щодо законодавчого врегулювання матеріального та соціального забезпечення суддів пропонується вирішувати в рамках цих законопроектів», — зауважує голова Вищого господарського суду України Сергій Демченко.

Не можна нічого досі вирішити. І невідомо, коли буде можна. Незважаючи на «адекватне» (як теж по-науковому двічі наголошує в листі міністр юстиції) грошове утримання судді. Точніше — віртуально адекватне, уточнимо зі свого боку. На всяк випадок. Як загальну позицію виконавчої влади у цій проблемі.

Чи не з нею, раптом, з такою оригінальною позицією пов’язана була також недавня заява у пресі того ж М. Оніщука щодо запровадження єдиної відокремленої від судів системи судового управління? Як це — відокремленої? Знову судами управлятиме Мін’юст чи «зовсім глобально» — ДСАУ? Тобто таки — виконавча влада? Врозріз із конституційними принципами?!

А натомість — реалії 2009-го. Жорсткі і нещадні, без жодних ілюзій. Згідно з черговим Законом України «Про Державний бюджет України» на діяльність вітчизняної судової системи передбачено було виділити лише п’яту частину (22 відсотки) коштів від потреби! «Ситуація в судовій системі катастрофічна; за такого фінансування суди зупинять свою діяльність», — сумно коментує створений фінансовий прецедент у вітчизняному правосудді за роки незалежної України Голова Державної судової адміністрації України Іван Балаклицький, абсолютно заперечуючи минулорічні райдужні обіцянки «адекватного грошового утримання» з вуст міністра юстиції М. Оніщука.

Цікаво тепер, хто з цих посадовців адекватніше розуміє ситуацію в правосудді?! Гілка ж влади одна й та сама, роблять спільну справу ніби... Чи, може, все-таки найближчими до істини були американські специ, що робили свій аналіз ще чотири роки тому?

Продовжуючи тему гарантій соціального захисту суддів (власне — їх відсутності), не можна обминути ще один ситуаційний підхід до цієї проблеми — вже з боку судової гілки влади. А точніше — з боку Голови Верховного Суду України Василя Онопенка, який продемонстрував своє розуміння проблеми на позачерговій (березневій, 2009 року) конференції суддів господарських судів України. В. Онопенко, наголосивши присутнім, що «я стояв на тому і буду стояти завжди на тому, що спеціалізовані суди мають існувати, і будуть існувати...», на запитання Голови ВГСУ С. Демченка з приводу розблокування замороженої мінімальної заробітної плати (332 грн.), виходячи з якої сьогодні визначаються посадові оклади суддів, та з приводу очікуваних у цьому плані перспектив, не повівши навіть бровою, «ничтоже сумняшеся», тобто — без жодних сумнівів, якось навіть верхоглядно-чистоплюйськи відповів (дослівно, за стенограмою): «Сама проста відповідь, що я є Голова Верховного Суду. І чого мене питають сьогодні? ... Верховний Суд? Там все в порядку. Це об’єктивно». Й іншої відповіді — не «самої простої»! — жодної не дав.

Оце вже справді «геніально»! Щоправда, знову не по-європейськи, а знову «по-українськи», як самокритично зауважив за кілька хвилин перед тим сам В. Онопенко. Тобто, коли йдеться про реформування всієї судової системи України, Голова ВСУ тут як тут — роздає рекомендації, обстоює власну точку зору, зацікавлено аналізує, наполягає, по-менторськи повчає, «скеровує», а коли ж перевели розмову на те, що судова вітчизняна система сьогодні в катастрофічному стані, задихається, бо фінансується лише на 22 відсотки від потреби, а рівень «мінімалки» для суддів чомусь заморозили на межі 2005 року — тут уже Голова ВСУ всього-на-всього є Голова Верховного Суду... «І чого мене питають сьогодні?»

Як же вони будуть існувати сьогодні — і спеціалізовані суди, і загальні суди України? В злиднях? Чи це комусь якраз вигідно?

Цікава позиція «вималювалася» у В. Онопенка, як «скеровуючого» лідера вищої судової інстанції. Вельми цікава. Просто таки оригінальна, дуже «небайдужа». Мовляв, я — не я, і хата не моя... Бовтайтеся, мовляв, самі з своїми фінансовими проблемами і захистом суддів, а в моєму високому відомстві, у моїй «хаті» — «все в порядку», все — о’кей!

Водночас, хвилиною раніше, в ході засідання, він не посоромився офіційно заявити делегатам конференції: «Росіяни вчинили правильно. Вони заявили: скоротити можна все, крім асигнувань на судову систему. Це буде певний приклад для нас».

А чому ж досі не стало прикладом? Чому Голова ВСУ — такий небайдужий до реорганізації судової системи за власною схемою, яка всіх сколихнула несподіваністю та нелогічністю, — так байдуже, так відсторонено реагує на її шокуюче, принизливо-мізерне фінансування? — питалися потім один одного делегати конференції в кулуарах. Чому таке неадекватне ставлення в цілому до ситуації з реформами у судовій гілці влади? Чому існує сьогодні у Голови ВСУ дивний поділ на своїх (з Верховного Суду) і «не своїх» суддів? Адже закон про статус суддів, особливий порядок фінансування та їхній соціальний захист в Україні єдиний для всіх!?

Варто нагадати: Вищий господарський суд України спеціальним листом з цього приводу звертався ще в січні 2008 року до Кабінету Міністрів України з відповідними пропозиціями, обгрунтуваннями та розрахунками щодо збільшення видатків на оплату праці з нарахуваннями та трансфертних виплат.

Підхід Кабміну до цієї проблеми залишився тим самим, що й раніше. Розмір мінімальної зарплати, покладений в основу посадового окладу судді, залишився на тому самому рівні — 332 грн., хоча за чотири з половиною роки він істотно збільшився для інших працівників. Може, Кабінет Міністрів живе ще й досі у 2005 році? Чи хоче, щоб судді України якимось чином потрапили в той цікавий час і не виходили з нього довічно?

Не бажаючи пускати вирішення проблеми на самоплив, ще через рік, у лютому 2009-го, Вищий господарський суд України новим своїм листом звернувся з цього ж приводу вже до Голови Верховного Суду України В. Онопенка — з проханням розглянути та підтримати свої пропозиції, оскільки ВСУ має право законодавчої ініціативи. На нього покладалась особлива надія, бо він же виходець з потрібної політичної групи.

На превеликий жаль, відповідь ВСУ незабаром надійшла невтішна. Нижче подаємо її повністю.

Отже, «поділяючи стурбованість», керівництво Верховного Суду цією відповіддю ніби розписується у власному безсиллі (чи небажанні щось змінити).

Таким чином, вітчизняні судді й надалі залишаються у фінансовому «офсайді». Чи то комусь вигідно тримати їх «поза грою»? Такі парадокси часу.

До речі, дивний «акцент» із відповіді з ВСУ (в першому абзаці) зроблено щодо того, що мова про фінансування видатків нібито йде лише для суддів та працівників апарату ВГСУ. Адже в листі із ВГСУ йшлося про проблеми всього суддівського корпусу України, в т. ч. — суддів найнижчої ланки загальних судів, де виплачується найнижча зарплата.

Дивно також, що про законодавчу ініціативу з цього приводу, як сподівалися у ВГСУ, у відповіді з Верховного Суду — ні слова. Не вірять у власну ініціативу, чи з якихось міркувань не бажають її проявляти?

Суддівський загал України все ще сподівається на позитивну реакцію стосовно цієї задавненої і абсолютно неправомірної проблеми.

Коли ж і в кого спрацює, нарешті, відповідальний державницький підхід?

Чи не тому злободенні пропозиції ВГСУ ліквідувати ДСА і взятися за суддівські проблеми самостійно, відповідально й особисто керівниками високих судових інстанцій, так вперто блокуються у Верховному Суді? Можна подумати, що для нас це самоціль. Зовсім ні. Просто всю важку чорну роботу треба робити розумом і своїми руками, не ховатися за спиною, скажімо, того ж Балаклицького Івана Ілліча. Аякже! Це декому вигідно. «Хлопчик для биття» є. І не потрібно відповідати за фінансування якогось там, вибачте, шановні колеги, напівзабутого суду у забутому Богом сільському районі України.

Та подібної зневаги до судів першої і другої інстанцій у системі господарських судів з боку керівників ВГСУ ніколи не було — ні при Радянському Союзі, ні тепер. Чому ви, шановні голови загальних судів, не цікавитеся нашим старим досвідом організаційного, матеріально-технічного й фінансового забезпечення господарських судів, що набутий протягом майже століття і так бездумно, грубо, нахабно перекреслений та відкинутий створенням ДСА України.

Чи не виступав Голова ВГСУ на Раді суддів України, чи не переконував вас взятися за ці питання самостійно? І виступав, і переконував. Та, мабуть, психологічна інерція не дає можливості усвідомити, що судами ніхто не повинен керувати. Ні Мін’юст, ні ДСА. У нас з вами сьогодні унікальна можливість звільнитись від будь-якої опіки ззовні. Повірте, бути незалежними — те, що хоче весь світ. Ми знаємо, що це таке. І що найцікавіше — це потрібно тим, хто приходить до суду як учасник судового процесу!

Хочу також (хоча б тезисно) висловитися з приводу різних антикорупційних та реформаторських судових концепцій, що, як весняна повінь, наводнюють останнім часом інформаційний простір держави. Не забуваймо про неписаний природний закон цього періоду року...

Передусім: хабарництво і корупцію у нас ототожнили. Саме про корупцію, її форми і прояви (лобіювання законів, рішення уряду, спрямування бюджетних коштів у відповідних інтересах тощо) ми не забули, а спеціально замовчуємо, «переводячи стрілки» почергово на ті чи інші структури нижчого рівня. Сьогодні «черга» — боротися з судами і суддями за політичним замовленням, щоб відвести (в будь-який спосіб відвернути) увагу від власне корупції і звалити на суди відповідальність за падіння України.

Друге. Якщо іти запропонованим шляхом, то треба розробляти аналогічні проекти також і стосовно корупції в армії, Верховній Раді, у сільських радах і т. д. Таких напрямів не перелічити.

Третє. Насамперед необхідно дати правильне (чітке, точне) визначення корупції як явища. А вона може бути, як свідчить практика, саме в тих структурах, які начебто з цим борються.

Четверте. Не можна боротись із злочинністю десь, у якійсь окремо взятій державній «щілині». Це наш загальний стан: економічний, відповідно — політичний і, отже, кримінальний.

Замість боротьби з вітряними млинами — всі сили на піднесення економіки! У нас є гіркий досвід у цьому в післявоєнний період. Чи вже забуто про ту тотальну злочинність і про те, як за рахунок економічного зростання злочинність була зведена до мінімуму? Може, ще пам’ятаєте «свіжіші» часи, коли крали ковпачки з автомобільних колісних камер, «двірники» з лобового скла автомобілів і всілякий інший дріб’язок... Коли воно (що потрібне людині) є і вона має змогу купити це, то на злочин ніхто не піде. Невже ми такі поверхово-примітивні, що вирішили боротися з корупцією одними каральними методами? Цей метод годиться у боротьбі з конкретними суб’єктами і їхніми конкретними кримінальними проявами. Якщо ми хочемо з цим явищем (корупцією) боротися вічно, з цього мати гроші, з цього жити, тоді ми на правильному шляху — економіку набік і всі сили на боротьбу за справедливість і на все нові й нові концепції судової реформи. Це справді набагато легше. Не потрібно напружуватись, не треба створювати власним інтелектом і власними руками споживчі вартості, не треба зміцнювати державу і державну владу. Достатньо «годуватись» із боротьби з корупцією.

Шановні економісти, юристи! Згадаємо, чого нас учили в університетах. Не поважаємо ми наших професорів...

У цій «борьбической борьбе», на фоні розгнузданої антисуддівської кампанії якось зручніше рвати Україну на шматки, запиваючи кров’ю українського народу. При цьому народ намагаються переконати, що всі його біди зникнуть за черговою концепцією судової реформи. Скоро і самі в це повіримо? Час уже припинити безглуздо-зарозуміле та безкінечне змагання з приводу того, хто «головніше» чи «державніше» розуміє нинішній стан речей у правосудді.