Суд, довший за життя

Якщо б для підручника з юриспруденції потрібно було відшукати приклад безсилого і недієвого судочинства, ця справа могла б стати класичним зразком. За півтора десятка літ суди різних інстанцій поперемінно приймали рішення на користь то одного, то іншого учасника процесу. Тим часом до можливих підозрюваних у злочині ніхто так і не пред`явив жодних претензій. Зате головним відповідачем у справі стала людина, котра сама опинилась у ролі жертви шахрайства. Доведена до відчаю, майже п’ять років тому вона пішла з життя. А тим часом справа триває й досі.

Усе розпочалось у далекому 1994 році, коли одинока пенсіонерка Ганна Недогода вирішила переїхати поближче до рідні у Хмельницький. Продавши своє житло і скориставшись послугами агентства нерухомості, вона придбала однокімнатну квартиру в обласному центрі. Всі належні формальності від підписання угоди, оформлення документів купівлі-продажу в нотаріуса до фіксації нового власника в інвентарному бюро були виконані сповна. Однак не пройшло й місяця після новосілля, як нова господиня отримала повістку до суду.

Спочатку пенсіонерка, котрій вже перейшло за сімдесят, сприйняла все за прикре непорозуміння. Незнайомий їй хмельничанин Микола Іськов звернувся до Хмельницького міського суду з позовною заявою, в якій ішлося про те, що кількома місяцями раніше саме він, а не хтось інший, купив цю само квартиру. На підтвердження він так само представив усі документи, офіційно оформлені у нотаріальній конторі. А тому й вимагав договір купівлі квартири Недогодою визнати недійсним.

Зважаючи на ці обставини, формально закон опинився на боці Іськова. І суд вирішив, що покупка Недогоди справді недійсна, з чого витікало, що квартира їй не належить. Розуміючи, що вини пенсіонерки в цьому немає, суд одночасно зобов’язав продавця квартири Дюряєва повернути їй гроші за фальшиву покупку.

Яким би несподіваним та неприємним для жінки не було це рішення, воно було об’єктивним і мало б поставити крапку в цій історії. Тоді, наприкінці минулого сторіччя, ніхто навіть подумати не міг, що все тільки розпочинається, а плутанина затягнеться на десятиліття.

Дуже швидко з’ясувалось, що пенсіонерка взагалі може опинитись і без квартири, і без грошей. Адже за кілька місяців Іськов, уже як законний власник помешкання, знову звертається до суду з вимогою примусового виселення Недогоди. І знову отримує ствердне рішення. Натомість пенсіонерка за цей час так і не змогла повернути жодної гривні, заплаченої за квартиру. Оскільки ця частина судового рішення залишалась невиконаною, а бідній бабусі просто нікуди було виселятись, вона розпочала боротьбу не на життя, а на смерть за право мати свої квадратні метри. Тим більше, що чесно віддала за них усе, що заробила за довгих сім десятків літ. Дати відповідь на запитання, як квартира могла бути проданою двічі, мав би продавець Дюряєв і слідство, яке було порушене за заявою Недогоди. Але останнє швидко зайшло у глухий кут. У комп’ютерній базі даних агентства нерухомості інформація про цю покупку незрозумілим чином зникла. Та й сам Дюряєв, як тільки передав ключі від житла новій власниці, виїхав із Хмельницького до Росії.

З усього виходило, що Ганна Василівна залишилась просто ошуканою. Погодьтесь, якось навіть наївно собі уявляти, що слідство взяло на себе такий клопіт, як пошук у чужій державі та екстрадицію учасника цієї справи. На таку непробивну стіну натикались справи державної ваги. Що вже говорити про проблеми якоїсь бабусі, за котрою не було жодного захисту?..

Порушену кримінальну справу було закрито за відсутністю складу злочину. І хоча прокуратура звернулась до президії обласного суду із протестом, який стосувався того, що квартиру Недогоді продавав не лише Дюряєв, а ще і його дружина, яка теж мала б нести відповідальність по справі, це мало міняло суть діла. Справді, оскільки саме ця обставина не була взята до уваги попереднім судом, рішення його було скасоване, а справа відправлена на новий розгляд. Однак усі учасники опинились лише на новому витку, але так і не наблизились до прямого шляху розв’язки.

Формально все знову виглядало правильним. А на ділі жодних змін у невизначеному становищі Ганни Недогоди не відбулось. Доведена до відчаю, жінка купила кілька літрів керосину і повідомила про те, що спалить себе та злощасну квартиру.

— Це не була якась епатажна заява. Бабуся справді була готова накласти на себе руки. — розповіла соціальний працівник, яка в ті роки доглядала за одинокою пенсіонеркою. — Пенсія у неї була дуже крихітна, а їй ще доводилось платити за судові витрати. Тож доходило до того, що хліба не було на що купити. А тут ще такий нервовий стрес через все пережите. Вона не могла уявити, як, віддавши свої кревні гроші, раптом повинна опинитись безхатьком на вулиці? Побачивши, як бабуся знепритомніла просто в суді, допомогти їй взявся громадський правозахисник Андрій Ліщук. Зрозумівши, що вирішити справу на місці практично неможливо, він вирішив звернутися до... президентів України та Росії.

Від тодішнього українського керманича офіційної відповіді так і не надійшло. Щоправда, подейкували, що таки був дзвінок відповідних служб, який зупинив примусове виселення бабусі із квартири. Судовиконавці були зупинені буквально на порозі, і до скандального самоспалення справа таки не дійшла.

З російського ж боку кроки були дієвішими. За розпорядженням Президента Дюряєва не тільки розшукали, але навіть допитали в російській міліції. От тільки допитували його не як підозрюваного, а лише як свідка. Тому він і повідомив, що це сам став... жертвою обману. Мовляв, свого часу позичив гроші в Іськова. Як гарантію повернення боргу оформив документи на продаж квартири. Але через рік гроші начебто повернув, Іськов боргову розписку порвав, а документи не віддав, пославшись на те, що ... загубив їх.

Дюряєв спокійно виготовив усі копії, і разом із дружиною вони поставили свої підписи на новому договорі купівлі-продажу вже в іншій нотаріальній конторі. А тим часом Іськов «знайшов» документи і заявив свої права на квартиру.

Сюжет набув нової інтриги. І вже було цілком очевидним, що запитання слід ставити саме цим двом учасникам історії, залишивши нарешті у спокої безневинну жертву, але...

На той час Іськов уже виїхав до Ізраїлю, доручивши ведення судових справ родичу. Дюряєв опинився в Забайкаллі. Апелювати тепер уже до трьох глав держави було якось не з руки, та й нікому, і тому битву за квартиру змушена була продовжити нещасна бабуся, вкрай виснажена фізично і фінансово та доведена до морального відчаю.

Ще після низки судових позовів як з однієї, так з іншої сторони, через шість років від початку справи Хмельницький міський суд таки приймає рішення за позовом Ганни Недогоди, в якому знову визнає договір купівлі-продажу квартири недійсним. Але цього разу мова йде вже про договір між Іськовим та Дюряєвим.

Здавалося, Ганна Василівна після довгих судових поневірянь нарешті зможе поставити переможну крапку в своїй історії. Вона навіть оформила договір дарування тепер уже свого житла далекій родичці. Переживши стільки страхів, бабуся хотіла таким чином остаточно закріпити свої права.

На жаль, тішитись цією перемогою довго не довелось.

Суд виявився довшим за життя Ганни Недогоди. Через рік згадане рішення знову було скасоване апеляційним судом. Ще через два Верховний Суд направив справу на новий розгляд. А через два дні після цього Ганни Василівни не стало. Нового походу в судовий зал старече серце вже не в силі було витримати.

Через смерть провадження у справі було закрите і ... розпочалось знову. Тепер у двобій вступили довірена особа Іськова та родичка Ганни Недогоди, якій була подарована квартира. Відтак позаминулого року Хмельницький міжрайонний суд знову приймає рішення на користь першої сторони. А вже восени минулого обласний апеляційний суд стає на бік іншої...

Від цього судового дежа-в’ю голова починає паморочитись, але правди і справедливості за десятками рішень не розгледіти. Формально кожне рішення могло б виглядати законним і логічним. Чому ж тоді склалось так, що інтереси найбеззахиснішої і найбільш ображеної сторони ніхто так і не зміг захистити? Не можу коментувати хід розслідування і судові рішення — для цього є фахівці. Але навіть сторонній людині, котра не має жодного стосунку до юриспруденції, очевидно, що секрет фальшивки криється у домовленостях продавця і першого покупця. Хто з них виявився шахраєм, а чи, можливо, це була обопільна змова — ось що передусім повинно було б цікавити і слідство, і правосуддя. Натомість не просто розв’язувати злочинну головоломку, а поплатитися за чужі гріхи змушена була безневинна сімдесятишестилітня жінка.

Тепер їй уже не потрібна квартира і байдужі будь-які судові рішення. Але на її місці опиняються нові і нові жертви. Скільки людей втратило надію знайти справедливість у суді? Відстояти правду? Побороти беззаконня?

На жаль, такої офіційної статистики не знайти.

Тим часом громадський правозахисник, заступник обласного комітету сприяння реалізації положень Конституції України Андрій Ліщук залишився чи не єдиним, хто хоче поставити крапку в цій історії. Для того, щоб це зробити, він хоче звернутись тепер уже до керівників трьох країн, аби створити міжпарламентську групу, котра б допомогла відшукати учасників цієї історії, провести прокурорське розслідування, виявити справжніх злочинців. Чуючи про такі наміри, більшість лише іронічно посміхається таким дивацтвам. Придумати ж таке: морочити голову президентам, прем’єрам та парламентаріям заради якоїсь сумнівної квартири і бабусі, котрої вже й серед живих немає. Безглуздя та й годі.

А де і як інакше шукати справедливості старим і молодим, обманутим, беззахисним і скривдженим?

Ганна Недогода нарешті знайшла. На небесах.

Хмельницький.