До 150-річчя від дня народження Дмитра Іваненка
У Полтаві на вулиці Ватутіна є Алея журналістів. Яких саме журналістів і чому саме тут — широкому загалу невідомо. Лише пройшовши тією алеєю ледь не до кінця вулиці, можна побачити, що неподалік — Будинок преси. Хоча за останні роки він фактично став «будинком однієї редакції». Через те дехто з журналістів пропонував замість «безіменного каменя» на початку алеї встановити пам’ятник Дмитру Олексійовичу Іваненку.Чому саме йому мають завдячувати таким шануванням полтавські журналісти? Бо Дмитро Олексійович був зачинателем «нормальної журналістики» на Полтавщині — у сучасному сенсі слова. Він організовував і редагував три місцеві газети: «Губернские ведомости», «Полтавский вестник» і «Полтавский голос», коріння яких дало паростки й «Зорі Полтавщини», яка тепер офіційно оголосила себе правонаступницею «Губернских ведомостей», і сучасному «Полтавському віснику».
За активної участі Д. Іваненка виходили в Полтаві ілюстровані видання «Колокольчик», «Полтавский календарь», довідкові книги «Вся Полтава и губерния», «Празднование 200-летия Полтавской победы в Полтаве». Іваненко заслуговує поваги і як літератор. Найвідоміший твір — автобіографічні «Записки и воспоминания».
...Народився Дмитро Іваненко в селі Китайгори Кобеляцького повіту (нині Новосанжарський район) Полтавської губернії в родині священика. Вчився в Полтавському духовному училищі, в місцевій духовній семінарії. 1880 року вступив на юридичний факультет Київського університету. Після університету, відбувши військову повинність, він у 1888-му повертається до Полтави. Через брак юридичних вакансій почав працювати бухгалтером у Казенній палаті, де, до речі, у той самий час служив і Панас Рудченко — майбутній наш класик Панас Мирний. Пізніше Іваненко був секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Він виділявся з-поміж інших чиновників, і 1890-го його призначають редактором газети «Полтавские губернские ведомости».
І хоча Дмитро Олексійович випадково потрапив у журналістику, але саме тут знайшов себе. 1902 року Д. Іваненко запалився ідеєю створити власну міську газету. Успішно пройшов усі бюрократичні перепони, і в грудні 1902-го вийшов перший номер міської газети «Полтавский вестник». Вона швидко набула популярності. Виходила до 30 квітня 1917 року. Редакція обіцяла читачам, що шукає кошти і незабаром сподівається відновити вихід. Та це вдалося зробити аж 1990 року! В сучасному «Віснику» своїм першим редактором вважають Дмитра Олексійовича.Після революції владі потрібні були пропагандисти, а не справжні журналісти. Іваненко викладав українську і російську літературу в трудовій школі. 1927 року вийшов на пенсію, згодом переїхав у Київ до дочки, відомої письменниці Оксани Іваненко. Помер в евакуації у Свердловську 1 січня 1943 року.
Його син Дмитро Дмитрович Іваненко — всесвітньо відомий фізик, а дочка Оксана Іваненко — прозаїк, чиї «Тарасові шляхи» знають мільйони українців ще зі школи.
Книгу Д. Іваненка «Записки и воспоминания» у 2002 році, до 100-річчя «Полтавського вісника», журналісти газети перевидали. Нині до друку готується третє її видання, вперше в перекладі українською мовою. Сам автор добре знав мову, але видати українську книжку в ті часи було важко. Спогади Іваненка — це прекрасна, не позбавлена гумору документалістика. Подаємо дві новели з цієї книги.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ, письменник.
Випадок у театрі
Взагалі, Косаговський (губернатор. — Ред.), здається, любив скрізь і в усьому «наводити дисципліну». На грунті цієї «любові» трапився кумедний епізод. Саме з першими днями перебування Косаговського в Полтаві збігся приїзд оперної трупи на чолі з Медведєвим і Тартаковим — артистами «імператорських театрів».
Як людина, що розуміється у світських прийомах службової ієрархії, Медведєв, який очолював трупу, після прибуття у ввірене піклуванню Косаговського місто Полтаву, одягнувся у фрак і з’явився на прийом до губернатора.
Не пам’ятаю уже, з якою нагоди, але перед приймальнею зібралися й ми — кілька чиновників. Аж ось приїхав і Медведєв. Тут же з усіма він перезнайомився, і не заходячи до приймальні, передав через кур’єра Єфрема візитну картку губернатору.
Через хвилину виходить Єфрем, тримаючи в руках усе ту ж картку, і рапортує:
— Його превосходительство веліли повернути...
Ми, чиновники, знаючи Косаговського, розреготалися. Медведєв надувся...
Через хвилину вийшов від губернатора поліцмейстер Міклашевський з наказом Медведєву — починати спектаклі неодмінно о 20-й... Як і зазначено в афішах. Ні хвилиною пізніше! Так, мовляв, генерал і наказав.
Тут уже Медведєв розлютився.
— А якщо в артиста перед виходом на сцену штани розірвуться?!!! І треба зашити... Як тоді?
Міклашевський «вирішити» цього питання особисто не зміг і знову пішов із доповіддю до Косаговського. Ми не розходимося... Що ж буде далі? І ось знову з’являється Міклашевський і рапортує:
— Генерал сказав, що штани треба міряти й латати завчасно, а вистави починати неодмінно о 20-й!
Тут уже знову не втримався Медведєв:
— Скажіть вашому генералові, що я й сам генерал! Негайно ж забираю трупу з Полтави, а про вашого генерала доповім міністру!
Медведєв ще довго обурювався і нарешті пішов, заявивши, що буде робити, як скрізь і завжди робив, і «знать не хоче ніяких генералів!».
...Рівно о 20-й, коли надворі було ще зовсім ясно, Косаговський уже входив у свою губернаторську ложу. В старому Панасенковському театрі, де нині церква й полкові казарми, гасові лампи ще не горіли, завіса була відкритою, а саму сцену якраз підмітали... І жодного музиканта на місці!
Обуренню Косаговського не було меж.
Міклашевський полетів за лаштунки, пристави кинулися до капельдинера, гінці помчали до музикантів та артистів... Останні почали спішно одягатися, музиканти збиратися і настроювати інструменти, обслуга запалювала лампи, а в ложі аж червоний від люті сидів сам Косаговський, який і представляв на той момент «усю публіку». Сяк-так все налагодили, і через півгодини музиканти врізали увертюру, хоча театр все ще був фактично порожній.Почали першу дію, і почала... з’являтися публіка, але в загальному шумі важко було розібрати, що відбувалося на сцені — все заглушили «сторонні звуки»: гримали двері, народ йорзав стільцями, шелестіли сукні, люди перемовлялися, шукали свої місця... Одне слово, панувала якась загальна какофонія, зате Косаговський... задоволено оглядав зал зі своєї ложі: будете тепер знати, мовляв, що приходити треба вчасно!
Перший номер — перші розчарування
У вівторок, 5-го вересня, я був украй здивований, коли, прийшовши вранці в друкарню, щоб побачити перший номер газети з моїм підписом і познайомитися з його змістом, я побачив, що мені дали номер за суботу, від 2-го вересня — і дійсно з моїм підписом, як редактора.
— Дозвольте, яким же чином у вівторок виходить суботній номер, це помилка чи що?
Кривобок та інші посміхнулися.
— У нас виходить, коли готово!
— А чи не можна цю справу так урегулювати, щоб «газета» виходила в ті дні, в які їй належить виходити!
— Не можна, — байдуже відповів Кривобок. — По-перше, ми не встигаємо підготувати офіційну частину, по-друге — треба вихід номерів підганяти до термінів приватних оголошень.
Я мало зрозумів щось із цього пояснення, але відразу побачив з тону і манер Кривобока, що без ломки усталених прийомів і, отже, без зіткнень і неприємностей справа, здається, не обійдеться. Хоча побачив, що вже перші мої зауваження щодо виходу газети справили неприємне враження в «конторі» і зі мною почали розмовляти досить сухо.
Хай там як, а в номері від 2-го вересня 1889 року вперше з’явився мій редакторський підпис — і з цього дня почалися мої пригоди на тернистому шляху газетної роботи.
Я рішуче не знав, з чого почати і як повести справу своїми «одноосібними силами», за видимого відчуження та стриманості губернського середовища і за губернаторства Косаговського.
Окремого приміщення для редактора не було, матеріалів жодних, газет нема, зв’язків у Полтаві теж іще небагато... Втім, зібрав деякі «обмінні» примірники газет і почав насамперед орудувати ножицями, роблячи вирізки з «Киевлянина», «Киевского слова», роздобув деяку «хроніку» і склав номер на середу, 6 вересня, який, звісно ж, вийшов лише у п’ятницю.
І все-таки я дотримувався графіка і готував наступний номер. А в понеділок, 11 вересня, коли вийшов суботній номер від 9 вересня, Косаговський викликав мене і, тримаючи в руках газету, сказав:
— Що за чортівня? Сьогодні я отримав суботній номер! Куди ви дивитеся?
— Неофіційна частина пов’язана з офіційною, а вона, як мені пояснили, виходить у залежності від рекламних оголошень.
— Хто це пояснив?
— Начальник газетного столу Кривобок.
— Покликати Кривобока!
Примчав Кривобок.
— Чому не в строк??? — запитав Косаговський.
— Не можна, — почав своє пояснення Кривобок, — адже оголошення...
— Якщо ви розказуватимете мені дурниці, то я вижену вас зі служби! — не дослухавши пояснення, заявив Косаговський, повернувся й пішов до кабінету.
«Губернские Ведомости» почали відтоді виходити «день в день». Але на мене почали в друкарні коситися:
— Аби не було різних «студентів», то не було б і неприємностей...
На знімках Дмитро Іваненко; Оксана та Дмитро Іваненки; Дмитро Олексійович із дружиною Людмилою Миколаївною.
Авторизований переклад з російської Віталія СКОБЕЛЬСЬКОГО.
