Про себе, збірну і клуб...

Футбол. Нападник київського «Динамо» 33-річний Андрій Шевченко (на знімку) поділився своїми враженнями про час, який минув після його повернення до київського «Динамо».

— Я відновив фізичні кондиції, знайшов колишню форму й знову почав одержувати задоволення від футболу. Для мене це дуже важливо, бо останні кілька сезонів через проблеми зі спиною я почувався, сказати б, обмежено. Травма не давала змоги нормально працювати, грати на звичному рівні. Однак мені досить часто доводиться літати до Мюнхена на терапевтичні процедури в одній з клінік. Постійна ігрова практика принесла й колишню легкість. Ще б трішки везіння...

— «Динамо» і наприкінці 90-х було клубом європейського рівня. У плані професіоналізму в ньому вже тоді все було, як у «Мілані» або «Челсі». Так, футбольна культура Італії, Англії й України помітно відрізняється. До того ж можливості для запрошення гравців не однакові — найкращі з кращих до нас поки що не їдуть. Але загалом, вирішуючи повернутися додому, я чітко уявляв собі можливості нинішнього «Динамо» і розумів, чим можу бути корисний рідній команді.

— Про це краще запитати нашого тренера. Валерій Газзаєв знову прищеплює «Динамо» агресивну й потужну гру, відповідно й переді мною він ставить певні завдання. Я прагну їх виконувати. Так, іноді заграюся, втрачаю позицію, але загалом, мені здається, все виглядає не так уже й погано. У перших матчах, треба визнати, було важко, я сам почував — не вистачало «фізики». Але поступово справа пішла на лад, і в мене вже відкрилося друге дихання.

— Знаєте, незабаром після від’їзду до «Мілану» Лобановський казав мені: «Андрію, ти став більше забивати, але гірше грати». А клубний тренер вимагав від мене цілком зосередитися на атаці, хоча я непогано вмів і був готовий відбирати м’яч. Але як гравець я мав виконувати вимоги наставника. Тепер, у Києві, все повернулося на круги своя. Я працюю на команду. Ну а голи, сподіваюся, нікуди не дінуться.

— Насамперед усіх своїх партнерів по клубу. У «Шахтарі» добре виглядає Фернандіньо, у Харкові — Жажа, дуже гарні Сергій Назаренко і Руслан Ротань із «Дніпра»...

— Хочу вигравати в кожному матчі. Ні, не так! Я хочу перемагати навіть у двосторонній грі на тренуванні. У цьому моє найвище задоволення. Крім того, я дуже хочу зіграти на домашньому Євро—2012, приносячи максимальну користь збірній України. Після прикрої осічки в плей-оф ЧС-2010 це для мене черговий виклик, можна сказати — заповітна мрія. І я все робитиму заради неї.

— Нам не вистачає зовсім трохи, щоб зробити крок на вищій рівень. Гадаю, треба набратися терпіння й почекати, поки дозріє плеяда молодих гравців. Можливо, та, котра 2009 року стала чемпіонами Європи серед 19-річних. Погляньте, наші клуби стали заявляти про себе на міжнародній арені. «Динамо» вийшло в півфінал Кубка УЄФА-2009, поступившись лише майбутньому володарю призу — донецькому «Шахтареві». Либонь, дозрівання збірної, а ми виступаємо в турнірах ФІФА й УЄФА лише з 1994 року, триває дещо довше. Стратегія в нас правильна, значить, на якомусь етапі прийде й результат.

— Ми свої шанси втратили в матчах з «Інтернаціонале». У Милані, як на мене, ми провели найкращу гру в минулому році, зобов’язані були перемагати, але повернулися додому з нічиєю — 2:2. А потім у Києві на останніх хвилинах поступилися італійцям — 1:2. Напевно, той провал у другому таймі й виявився вирішальним. У нас молода команда — от і дала збій. Але і цей досвід піде на користь. Сподіваюся, що вже незабаром ви побачите ще агресивніше київське «Динамо».