Каменоломні селища Аджимушкай (АР Крим), де протягом сторіч видобували вапняк, у роки війни слугували укриттям для бійців Червоної Армії. Оточені фашистами, солдати разом із цивільним населенням були змушені сховатися під землею. Їх було близько 10 тисяч, і протрималися вони 170 днів і ночей. А лабіринти цих катакомб стали основою, мабуть, найвідомішої воєнно-історичної пам’ятки кримського півострова «Музей історії оборони Аджимушкайських каменоломень».
Спускаючись у каменоломні, потрапляєш у інший світ: ідуть зірки, стихає вітер. Мертве підземне місто. Вузький промінь ліхтарика вихоплює з темряви закопчені стіни з іменами загиблих. Серце завмирає, коли уявляєш ті часи.
«Усім, усім, усім! Ми, захисники Керчі, задихаємося від газу, вмираємо, але в полон не здаємося. Полковник Ягунов, командир загону». Ця радіограма, передана відкритим текстом, пішла в ефір 24 травня 1942 року.
Нічні диверсійні вилазки партизанів знищували ворогів.
Німці не тямили себе від люті. Оточивши район каменоломень, вони не могли зломити опір. Підривали штольні, пускали газ, але наші бійці були незнищенними.
Із щоденника молодшого лейтенанта А. І. Трофименка: «Груди мої щось стисло. Дихати зовсім нема чим. Чую крики, якийсь шум... Швидко схопився, але було вже запізно. Людство всієї земної кулі, люди різних національностей! Чи бачили ви таку звірячу розправу, яку мають німецькі фашисти. Вони почали давити людей газами! Катакомби повні отруйного диму. Бідні діти кричали, кликали на допомогу своїх матерів. Ми побігли на галас. Вони вмирали в нас на руках. Нащадки. Тільки товсті стіни мовчазні свідки цього жаху. Смерть загрожувала всім, і вона була так близько, що її відчував кожен...»
У суцільній ночі періодично заводили движок старого трактора, подаючи енергію на лампочки, які освітлювали центральну частину штолень. Температура повітря була близько 10 градусів тепла. Грілися, розпалюючи багаття, у яке кидали керамічні ізолятори, вони нагрівалися й ще довго віддавали своє тепло.
Води катастрофічно не вистачало. Виривши 14-метровий колодязь, дійшли до водоносного шару. Її теж не вистачало. Під краплі, що падали зі стель, підставляли каски.
Із щоденника молодшого лейтенанта Трофименка: «Щодо води справа погіршилася, кепські справи. От хоча б по 100 грамів, жити б ще можна, але діти. У роті пересохло. Їсти без води не приготуєш».
Є в підземеллі дитяча кімната. Скільки їх тут було — не знає ніхто. Але кожне маля, приходячи на екскурсію, залишає дитячим душам іграшку.
За всі роки пошукових експедицій офіційно відновлено всього 323 імені бійців. Більше трьох тисяч залишилося в братських могилах підземелля безіменними.
Фото автора.
