Пом’якшити не можна посилити

— Ще 22.12.1999 року Конституційний Суд у справі за поданням 51 народного депутата України визнав неконституційними положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України, які передбачали смертну кару як вид покарання.

— Отже, з моменту прийняття цього рішення максимальною санкцією за статтями КК, що раніше передбачали смертну кару, стало покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років?

— Так, і цей висновок підтверджується не лише науковцями — фахівцями у галузі кримінального права, а й Верховним Судом України. Ним, зокрема, переглянуто декілька вердиктів відносно осіб, які вчинили злочин у період з 29 грудня 1999-го по 4 квітня 2000-го на тій підставі, що у цей час найсуворішим покаранням, зокрема, за умисне вбивство, було позбавлення волі на строк до 15 років.

— Що треба було робити з вироками відносно осіб, засуджених до смертної кари, після скасування цього покарання КСУ?

— Відносно осіб, вироки щодо яких на час прийняття рішення КСУ не були виконані, призначене покарання підлягало, на мою думку, заміні на 15 років позбавлення волі.

Порядок застосування закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність, достатньо чітко врегульовано Кримінального-процесуальним кодексом. У статті 405-1 КПК зазначено: «...пом’якшення покарання у випадках, передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України, провадиться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання». Відповідно до цього, покарання стосовно осіб, які були засуджені до смертної кари або до довічного позбавлення волі за злочини, вчинені до 04.04.2000 р., має бути пом’якшено до 15 років позбавлення волі. Таке пом’якшення здійснюється судами за місцем відбування покарання. Тобто, відповідно до положень КПК, адміністрація колоній (або слідчих ізоляторів) після прийняття КСУ рішення № 11-рп/99 від 29.12.1999 року повинна була направити подання до суду за місцем знаходження установи для приведення вироків щодо засуджених до смертної кари у відповідність з оновленим КК України. І суд мав прийняти рішення в порядку, встановленому ст. 411 КПК України.

— Але це не було зроблено. Чому, як гадаєте, Ірино Станіславівно?

— На це запитання, на жаль, не маю чіткої відповіді, але можу припустити, що такий, нехай і законодавчо визначений, підхід щодо злочинців, засуджених до смертної кари, мабуть, видавався нонсенсом. Тому й чекали, коли надійде вказівка про те, що з ними робити.

— Як розв’язували цю проблему в подальшому?

— Нагадаю, покарання у вигляді довічного позбавлення волі було введено Законом України від 22 лютого 2000 року «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України».

У ньому, зокрема, записано: «ІІ. Перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок». Саме на цій підставі вердикти переглядались судами не за місцем тримання засуджених, а за місцем винесення вироку.

Слід звернути увагу, що в законі від 22 лютого 2000 року чітко передбачається: «ІІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування». Виходячи із загальних положень про дію закону, останній має поширюватись на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності...

Більше того, після прийняття цього закону не були внесені зміни до КПК, у зв’язку з чим виникла колізія правових норм — різне регулювання однієї й тієї ж процедури. І дотепер залишається незрозумілим, чому судові органи надали перевагу визначенню підсудності справи за законом від 22 лютого 2000 року над положеннями КПК, які не були скасовані чи змінені.

Водночас виникає запитання: чому справи стосовно приведення у відповідність вироків судів щодо засуджених до смертної кари не були призначені до розгляду в місцевих судах протягом понад трьох місяців дії нової редакції положень КК України? Таким чином, відносно осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час прийняття КСУ рішення від 29.12.1999 року не були виконані, на мою думку, неправильно застосовано як кримінальний, так і процесуальний закони.

Вважаю, не можна було засуджувати до довічного позбавлення волі й осіб, які вчинили злочини до 04.04.2000 р., тобто до введення цього виду покарання. Гадаю, у даному випадку за правилом зворотної дії кримінального закону необхідно було застосувати до них більш м’яке з можливих видів покарань — позбавлення волі строком до 15 років.

— Ірино Станіславівно, чи можуть засуджені ініціювати перегляд вироків і чи повинні їм у цьому сприяти державні органи або посадові особи?

— Останнім часом в’язні, їхні рідні й представники громадських організацій намагаються вирішити це питання різними способами. Але невиправдано вільне тлумачення законодавчих норм призвело до того, що вони фактично позбавлені можливості добитися перегляду рішення про призначене їм покарання. Так, строк на оскарження постанов суду про заміну покарання у вигляді смертної кари довічним позбавленням волі в апеляційному чи касаційному порядку давно минув. Суди за місцем відбування покарання не переглядають ці постанови, посилаючись на те, що вироки стосовно них приведено у відповідність з більш м’яким кримінальним законом ще у 2000 році.

На мою думку, є два шляхи розв’язання проблеми зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі відносно осіб, засуджених до смертної кари.

Передусім — це перегляд судових рішень в порядку виключного провадження. Так, у ст. 404-4 КПК України визначено, що підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є, поміж іншим, неправильне застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення. Усе наведене вище, вважаю, переконливо свідчить про існування таких підстав. У цьому разі на подання про перегляд судового рішення мають право судді касаційного суду в кількості не менше п’яти осіб.

Необхідно зазначити, що перегляд судового рішення в порядку виключного провадження є доволі складною та тривалою процедурою. На практиці ініціатори клопотання про перегляд, як правило, отримують формальні відписки.

Не дають позитивного результату й намагання вирішувати питання пом’якшення покарання засудженим на підставі Закону України від 15.04.2008 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності».

Формально адміністрація колоній має внести до суду за місцем відбування покарання подання з проханням поширити зворотну дію кримінального закону, що діяв з 29.12.1999 р. по 04.04.2000 р. на осіб, засуджених до смертної кари, стосовно яких покарання було замінено на довічне позбавлення волі, з заміною останнього на п’ятнадцять років неволі. Така заміна може бути проведена на підставі ст. 409 та в порядку ст. 411 КПК України ухвалою місцевого суду.

На жаль, Державний департамент України з питань виконання покарань вважає, що цього не можна зробити, оскільки в самому законі не вказується на необхідність перегляду вироків стосовно таких осіб. Слід зазначити, що за існуючою практикою у разі пом’якшення санкцій тих чи інших статей КК України, адміністрації виправних колоній зазвичай за власною ініціативою вносять у суди подання про приведення вироків стосовно засуджених у відповідність з новим законом, незалежно від того, чи перелічені у Прикінцевих та Перехідних положеннях до нього всі без винятку склади злочинів. Але стосовно «довічників» це чомусь не застосовується.

— А якщо засуджений самостійно звертається до суду з проханням переглянути вирок — місцеві суди відмовляють, вказуючи, що це має робитися виключно за ініціативою адміністрації установи. Про що, до речі, розповіли згадані автори листів до «Голосу України».

— Це замкнуте коло можна розірвати. Потрібно лише повернутися до цієї проблеми обличчям, а не робити вигляд, що її не існує.