На Волині є три міста-центри: Луцьк — адміністративний (тут усі обласні установи), Ковель — географічний (він розташований посеред області і в ньому сходяться всі залізничні шляхи та більшість найважливіших шосейних доріг), Володимир-Волинський — історичний (більш як 130 років був столицею Галицько-Волинської держави, у 1020-літньому місті над Лугою розташовані найдревніші православні святині краю). Очолювати владу в колишньому княжому місті завжди було по-особливому престижно. Вже дванадцять років громада довіряє посаду міського голови Володимира-Волинського Петру Саганюку і щоразу на виборах він отримує переконливі перемоги над іншими кандидатами, набираючи майже 80 відсотків голосів виборців. У понеділок, 8 березня, Петру Даниловичу виповниться шістдесят. Напередодні ювілею з ним зустрівся наш кореспондент.
— Петре Даниловичу, в зрілому віці людина часто подумки повертається в ті краї, де народилася і виросла, де бігала босоніж.
— Я — з села Жовтневого Володимир-Волинського району (колишнє Могильне). Ми жили на околиці села, метрів за триста від лісу. Частенько з батьком ходили по гриби. До обіду майже два відра білих назбирували. Луг такий був, як килимок. До осушення і болота були, і струмочки з чистою джерельною водою...
— У дитинстві в кожного була заповітна мрія. Це тепер діти хочуть стати бізнесменами, банкірами, міськими головами, а в повоєнні десятиріччя, напевно, думалося про інше?
— Від нас недалеко був військовий аеродром, квартирував авіаційний полк МІГів-19. Мріяв стати військовим. Не льотчиком — просто військовим. Приїхав у військкомат здавати документи, а там в цей час (це був 1967 рік), у когось з працівників день народження. Прочекав з тими документами з ранку до вечора і бажання поступати у військове училище відпало. Вичитав, що є Львівський лісотехнічний інститут.
— В інституті ви, напевно, не лише оволодівали різними науками, а й здобували необхідний для самостійного життя досвід.
— З класу я єдиний відразу поступив в інститут. Там і паспорт отримав. Нам, сільським дітям, їх не видавали, хотіли хоч так втримати у селі. Вчився старанно. Мав на факультеті найвищий середній бал, був активістом. Прекрасне загартування отримав у студентських будівельних загонах. Працював в Сургуті, Тюмені, Чурапчі (Якутія)...
— Отримали направлення на Волинь?
— У Колківський держлісгосп, начальником автоколони. Потім — рік строкової служби в Чорноморському флоті. Брав участь у військових навчаннях. Виходив у море. Флот — гарна життєва школа. Після демобілізації пішов працювати в Оваднівське профтехучилище (хотілося ближче додому) — викладачем соціальних дисциплін. Тоді трапився такий випадок, який ледве не змінив усе життя. У 23 роки начальник обласного управління профтехосвіти Володимир Грицюк запропонував стати директором Луківського ПТУ. Мою долю вирішували в обкомі партії. Так замість директора став спочатку заввідділом, а згодом — першим секретарем Володимир-Волинського міськкому і обкому комсомолу. Майже чотирнадцять років працював з молоддю.
— У декого з ваших ровесників є ніби провали в біографії: працював на заводі, а потім про 10—15 років життя жодної згадки. Маю на увазі, що багато теперішніх керівників чомусь соромляться, що працювали в комсомолі, партійних органах.
— А що ту приховувати? Такий час був. І не кожному сільському хлопцеві випадало стати першим секретарем обкому комсомолу. Пізніше вік змусив взятися за іншу роботу. 26 липня 1986 року прийняв Володимир-Волинський держлісгосп. Розташовувався він на території чотирьох районів, мав майже тисячу працюючих. Підприємство складне, багатопрофільне: вирощування лісу, консервне виробництво, підсобне господарство, переробка деревини, столярні вироби... Колишнього директора зняли за недоліки в роботі. Лісгосп мав близько мільйона карбованців боргу: величезну як на ті часи суму. Ми, вважайте, за дев’ять місяців усю заборгованість погасили. Навіть сам не вірив, що зможемо це зробити.
— Налагодили роботу і... залишили колектив.
— Директором лісгоспу пропрацював два з половиною роки. А тут саме така ситуація склалася в місті та районі, що перший секретар міськкому партії не міг спрацюватися з головою райради. То знайшли привід, щоб об’єднати місто та район. Складно було, але робота йшла непогано. У 1988 році (це, правда, не моя заслуга) ми зібрали в районі рекордний за всі часи врожай: 92 тисячі тонн зернових і 222 тисячі тонн цукрового буряку. Тепер ці показники разів учетверо менші. Пропрацював головою майже чотири роки. Важко було керувати водночас 40-тисячним містом і районом. Хоч який досвід мав, але потрібно бути універсалом. Коли ввели інститут представників Президента в районах, я ще рік обіймав і цю посаду. Ви знаєте, які то були часи. Мітинги і віче на площі (до п’яти тисяч чоловік) — я на усі добросовісно виходив. Хоча там всяке кричали, але дорікнути мені не було за що. Все ж напруга тих часів позначилася на здоров’ї: почало потрохи здавати серце. Повернувся назад у лісову галузь. Ще п’ять років пропрацював директором лісгоспу.
— Той час став для Володимира-Волинського періодом руїни.
— Очолили місто люди, далекі від його проблем: багато обіцяли, а толку ніякого. Розібрали збудований ще за царя цегельний завод, поставили на межу виживання інші підприємства. Величезна заборгованість у заробітній платі. Треба було зупиняти цей розвал і комусь братися за діло. Не думав, що доведеться мені витягувати місто з прірви. Але зібралися керівники підприємств, колгоспів, які ще залишилися на той час, усього біля сотні чоловік і прийшли до мене такою великою делегацією: «Просимо: візьміться за місто, бо пропадемо». «Якщо будете підтримувати, — відповів, — піду». На виборах 1998 року за мене проголосувало 80 відсотків виборців Володимира-Волинського. За рік, здається, першими в державі, погасили всю заборгованість по зарплаті бюджетникам. За ці роки багато чого вдалося зробити. Довели до пуття всі довгобуди, звели плавальний басейн, споруджуємо спортивний комплекс, багато зробили з облаштування парку.
— Петре Даниловичу, гостей Володимира-Волинського перш за все вражає чистота і благоустрій міста.
— По-перше, ми розташовані усього за 12 кілометрів від Польщі. Частенько там буваю. Дивує, як багато поляки зуміли зробити за останні роки з благоустрою населених пунктів, зростання добробуту. Наші люди хіба гірші? Ми в себе теж провели реконструкцію вуличного освітлення, намагаємося кожного року заасфальтувати хоча б одну вулицю, вчасно прибирати і вивозити сміття. Відремонтували залізничний вокзал. Торік, між іншим, йому виповнилося сто років. Тепер хочемо облаштувати проспект ім. Т. Г. Шевченка, який веде до вокзалу: замінити старе покриття плиткою, встановити сучасні світильники. Продовжимо роботи з благоустрою Слов’янського парку. Прагнемо, щоб громаді комфортно жилося в місті.
— Торік перед Трійцею у Володимирі-Волинському відбулося виїзне засідання координаційної ради при голові обласної ради. Ваші колеги — голови міських та районних рад відзначали, як чисто у Володимирі-Волинському. Навіть біля ринків. Як вам вдається підтримувати такий порядок?
— Любов до порядку, чистоти намагаємось виховати ще з шкільної лави. Проводимо конкурси, діти пишуть твори, яким би хотіли бачити місто і що слід зробити, щоб воно стало ще привабливішим. У нас чотири ринки. На тих, що в центрі, біля моєї служби, буваю щодня, цікавлюсь цінами, проблемами людей. Знають мене не лише міські люди, а й ті, хто продає на ринках свій товар. Треба жити турботами громади, поважати людей, тоді й робота клеїтиметься. Я ж люблю своє місто, здається, що кращого за нього немає.
— І чим вам місто подобається?
— Своїм славним минулим, древніми храмами, культурою, духовністю. Воно понад 130 років було столицею Волині та Галичини. Успенський собор влітку відзначатиме своє 850-річчя, Василівська церква — з XІV століття, Зимненському монастирю понад тисячу років. А древні, часів Київської Русі, оборонні вали посеред міста! Хіба не викликає трепету навіть одне споглядання більш як тисячолітньої Зимненської ікони Божої матері, якою Константинопольський патріарх благословляв князя Володимира на шлюб з княгинею Анною?
У лютому наше місто відвідав директор Львівської картинної галереї, Герой України Андрій Григорович Возницький. Оглянувши Володимир-Волинський, він назвав його другим Єрусалимом. На жаль, грошей на підтримання краси древніх святинь (а для цього щорічно потрібно щонайменше три мільйони гривень) у міській казні немає. Тому ми дуже розраховуємо, що нашому історико-культурному заповіднику все-таки нададуть статус національного.
— По місту ходять легенди про вашу праце-здатність, уміння вникнути у найменшу деталь, що стосується життя міста. Коли починається ваш робочий день?
— За звичкою прокидаюся о п’ятій ранку. Зарядка, сніданок і обов’язкова прогулянка містом. Намагаюся однією вулицею не їхати. Так вчив мене колишній перший секретар обкому партії, талановитий керівник Леонід Палажченко. «Не йди однією дорогою, — говорив він, — більше побачиш». Спочатку їздив із диктофоном, тепер запам’ятовую і без нього, що і де потрібно зробити. О сьомій ранку вже в кабінеті. Аналізую побачене, даю доручення, працюю з документами... Додому повертаюся вже о 20-й. Часу для відпочинку особливого немає. Переглядаю газети, теленовини. Книги читаю переважно вже тоді, коли їду в Трускавець чи Моршин. У неділю люблю поїхати в село до мами. Маю невелику пасіку. Коли працюю біля бджіл, відпочиваю. Ці Божі комахи не терплять фальші, відразу карають.
— На наступних виборах висуватимете свою кандидатуру на посаду міського голови?
— Хотілося, щоб вже молоді люди підростали і керували. Але ситуація така, що керувало б багато, тільки робити немає кому. Ось у чому проблема. Бо всі думають, що голова — це як у Європі чи в США: ланцюжок на шию — і виконуй представницькі функції. Таке собі суцільне свято. У нас, на жаль, як приходиш на цю посаду, то купа проблем, і в тебе робота виходитиме, якщо ти ці проблеми знатимеш і вмітимеш миттєво приймати по них рішення. Лише тоді вони бувають ефективними. Якщо почнеш збиратися, радитися, перекладати відповідальність на помічників, то потім це рішення стає нікому не потрібним. У Велику Вітчизняну війну які полководці вигравали битви? Ті, що швидко приймали рішення і брали на себе відповідальність.
А стосовно виборів: якщо буде підтримка громади, можна ще років п’ять попрацювати. Але все одно вже придивляюся до молодих людей — начальників управлінь, керівників, які могли б у перспективі стати міським головою. Потрібно знайти патріота, який любив би свою громаду, своє місто, бачив його перспективу. Серед тих, хто думає, що можна як-небудь перебути ці п’ять років, є багато бажаючих. А люди тямущі туди, де треба перти плуга, не дуже охоче йдуть.
— Петре Даниловичу, з яким настроєм зустрічаєте ювілей, про що думаєте?
— Який швидкоплинний час. Шістдесят років минули, як один день. Ніби все є: будинок, дерево посаджене, сім’я, діти (сини Руслан та Андрій), внучка Тетянка. Дуже багато хороших справ зроблено. Однак є й відчуття не повністю повернутого землякам боргу. Тож яку посаду не обіймав би, скільки матиму сил і енергії працюватиму, щоб віддячити їм за довіру, повагу і любов.
Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.
На знімках: Петро Саганюк вже друге десятиліття служить міській громаді Володимира-Волинського; з дружиною Марією Стахівною, сином Андрієм (тепер вже третьокурсником Волинського національного університету) і внучкою Тетянкою (дочкою старшого сина Руслана).
Фото із сімейного архіву Петра САГАНЮКА.
