Ранок. Інтернет. Інтерв’ю відомого політика. Головне, що осіло в пам’яті — дітей в італійській школі навчають двох головних речей: завжди посміхатися й берегти здоров’я.
Обід. «Слава Севастополя» — півсторінки про сколіоз, «закладений» у шкільні роки. 15.00. Телефоную додому. Дочка прийшла зі школи — 7 уроків + класна година.
Вечір. Сьогодні батьківські збори. Знаю, про що говоритимемо — переважно про утримання школи. Подвійна мораль процвітає. Тільки що — це не ми, це вимога району, Чербаджи, Юлі. Учитель боїться висловлювати свої думки! Я розумію, йому треба годувати родину, а хто висувався, уже давно облаштувався на речовому ринку...
Але діти все відчувають! Чого вони навчаться в такій атмосфері?
Згадую свої шкільні роки. Учитель — джерело майже абсолютної моралі. Вимога директора, Івана Івановича — учасника ВВВ зі шрамом на обличчі й орденською планкою, одна — не бігати по коридору.
Про існування райвно я дізнався лише після інституту. Зате, закінчивши сільську школу, не маючи поняття про подвійну мораль, складав іспити у вуз без підготовки...
Хто винен, що робити? Перше запитання нудне. Друге — глобальне. А глобальні питання треба вирішувати разом.
Пропозиція поки що одна — скоротити кількість уроків до п’яти. Цим ми хоча б збережемо здоров’я дітям.
Суспільство, вчителі, батьки відповідають за їхнє виховання. Оскільки ми всі відповідальні, треба організувати діалог «батьки—учителі». Батьки — платники податків, вони ж замовники освітнього процесу. Ви це відчуваєте?
Згадую перші батьківські збори цього року. Розмова про випускний в 9 класі та про кафе (ресторан). Що це — від любові до дітей?
