Чи не найпечальніша театральна вистава, яку авторові цих рядків довелося бачити за останніх кілька років, зветься «Вишневий сад». За однойменною п’єсою Чехова її поставлено в київській студії Лариси Паріс. А показують виставу по понеділках, в зовсім нетеатральному приміщенні, в одному із заводських корпусів на вулиці Гарматній.
Сама Лариса Паріс, блискуча актриса, грає Раневську, Лопахіна — Юрко Яценко, Фірса —Володимир Кузнєцов, в інших ролях — артисти різних київських театрів.
Ця постановка вражає й шокує. Однак про неї не можна з певністю сказати, «хороша» вона чи «погана». Вона — десь за межами цих визначень. Так буває в мистецтві з творами невдалими або, навпаки, — настільки вдалими, що вони виявляються серйознішими, аніж проста розвага, видовище для приємного «культурного» відпочинку.
Зрештою, пора пояснити, що тут відбувається. А от що: всі персонажі вистави (окрім хіба що старого лакея Фірса) — божевільні. Хто — більше, хто — менше, але шизонуті всі. Й ті, що втрачають вишневий сад, і ті, що нібито його здобувають. Вони — не буйні, шкоди нікому, окрім себе, не роблять. Але від того нам не легше. Вистава триває три години — й протягом усього цього часу ми напружено чекаємо, що нам ось-ось відкриється якийсь секрет, якась рятівна ідея, прихована в усьому цьому. Бо так не буває, щоб усі персонажі отак раптом подуріли. Адже це — чеховський «Вишневий сад», чистий і світлий! Ні, все це мусить якось розв’язатися! Ми звикли, щоб воно розв’язувалось. Але нам нічого не підказують і нічого не розв’язують. І ми розуміємо, що сенс цієї вистави — десь поза нею самою. І не далеко, а в тому самому житті, в якому ми всі тепер живемо. Ситуація видається дуже схожою, хоча б і в нашій культурі — світлій і чистій, як той самий вишневий сад. Ми, за хрестоматійною звичкою, не помічаємо: все, що там діється, потроху позбулося і чистоти, і сенсу. Хтось втрачає книгарню «Сяйво», а хтось її здобуває, хтось випускає з рук Будинок актора, а хтось його нібито бере в надійні руки. Хтось приватизує береги Дніпра, а хтось... приклади можна множити й поза межами культури. При цьому одні нездатні розумно втримати, інші нездатні з розумом узяти, одначе кожен робить своє діло з шизоїдною наполегливістю. Все отак само — в цій виставі. І саме те, що тут всі однаково нещасні, робить їх рівними. І це, дивним чином, втішає. Бо на нещасних не можна сердитись. Так само, як не можна сердитися на сад, де старі дерева вмирають. Власне, це вистава про наш переходовий період, де всі по-своєму ненормальні, але майже нема кому про це сказати. Хіба що пожаліти — як старий Фірс.
Чехов любив Шевченка. І в цій виставі Шевченко міг би себе впізнати. Бо тут є і «садок вишневий коло хати», й водночас — «неначе люди подуріли»...
