«Звання Героя позбавити...»

Серед «позбавленців» багато льотчиків. По-перше, і серед героїв їх було чимало, та й сам льотчик був фігурою уразливою на фронті, особливо у «ворожому» небі, де ніяка Зірка Героя не могла вберегти від випадковості...

Броніслав Антілевський народився в білоруському селі Марківці в селянській родині. Після закінчення технікуму народногосподарського обліку був призваний до Червоної Армії (1937). Потім — училище авіації особливого призначення в Моніно і служба стрільцем-радистом. У 1939—1940 роках воював на радянсько-фінському фронті, де й отримав звання Героя. З квітня 1942-го воював у 20-му полку 303-ї винищувальної дивізії 1-ї повітряної армії. Через рік Антілевський уже старший лейтенант, заступник командира ескадрильї. Однак 28 серпня 1943 року він був збитий і потрапив у полон в районі Тернополя.

А далі опинився в руках полковника Мальцева, який у німців «курирував» полонених льотчиків і переконав Антілевського вступити до авіагрупи «Остланд». Сам Віктор Мальцев — фігура теж цікава. На початку 30-х він займав високий пост — начальника ВПС Сибірського військового округу і навіть був нагороджений орденом Леніна. Але не одержав його, бо на півтора року загримів до тюрми НКВС. Розстріляти його не встигли — в НКВС почалась боротьба з «перегинами». Мальцева реабілітували і дали посаду директора одного з ялтинських військових санаторіїв. Амбітний Мальцев пробачити такого владі не зміг. Кажуть, що коли німці зайняли Ялту, він одягнув форму полковника ВПС і прийшов просто в німецьку комендатуру зі словами: «Я готовий воювати проти Сталіна!». Німці призначили Мальцеву спочатку роль бургомістра. А той рвався в небо і таки добився свого.

Але повернемося до «Остланду». Колишніх сталінських соколів тут тримали в резерві, і група здебільшого переганяла літаки на Східний фронт. Там Антілевський потоваришував з іншим Героєм Радянського Союзу — Семеном Бичковим.

Уродженець Воронежчини Семен Бичков теж був заступником командира ескадрильї. 1942 року він скоїв аварію і був засуджений військовим трибуналом до 5 років таборів з відбуттям покарання... після війни. Того-таки року судимість зняли, бо воював Бичков відмінно, про що свідчать два ордени Червоного Прапора. На той час на особистому рахунку заступника командира 482-го винищувального авіаполку 322-ї винищувальної дивізії капітана Семена Бичкова було вже 15 збитих ворожих літаків (плюс один у групі), і 2 вересня 1943 року йому присвоєно звання Героя. Зазначалося, що Бичков «у бій вступає сміливо і рішуче, проводить його у швидкому темпі, нав’язує свою волю ворогу, використовуючи його слабкі сторони. Виявив себе відмінним командиром—організатором групових повітряних боїв». Але 10 грудня 1943 року Бичкова збито і пораненим узято в полон (до речі, Бичков і Антілевський у списках своїх частин вважалися «зниклими безвісти»).

В «Остланді» Антілевський і Бичков виступали перед полоненими, агітували наслідувати власний приклад. Усе це під маркою «боротьби зі сталінським режимом, проти більшовиків — за нову демократичну Росію». Після розформування групи «Остланд» у вересні 1944-го Бичков і Антілевський під керівництвом Мальцева активно формували 1-й авіаполк ВПС «власовського» Комітету визволення народів Росії. Бичков став командиром 5-ї винищувальної ескадрильї, а Антілевський — 2-ї штурмової ескадрильї. Бичков дослужився до майора, Антілевський став капітаном, був нагороджений двома німецькими медалями й іменним годинником.

У квітні 1945-го ескадрилья Антілевського брала участь у боях на Одері проти Радянської Армії. Є інформація, що наприкінці квітня 1945-го він мусив пілотувати літак, на якому генерал Андрій Власов міг вилетіти до Іспанії, але Власов відмовився від втечі. Ця версія стала основою для легенди про те, що Антілевський усе-таки дістався до Іспанії, де прожив багато років.

За іншою версією, його заарештували ще у 1945-му. Антілевський нібито роздобув документи на ім’я бійця чеського партизанського загону Березовського і після війни повернувся на Батьківщину. Однак у НКВС його обшукали й у каблуці чобота знайшли... Золоту Зірку, яку той весь час ховав і від німців, і від своїх. За її номером енкаведисти й вирахували, хто перед ними.

А Бичков наприкінці квітня 1945-го здався американцям і разом з іншими «власовськими» льотчиками у вересні того ж року був переданий радянським властям. На слідстві він стверджував, що пішов на зраду під сильним тиском. 24 серпня 1946-го його засудив до розстрілу трибунал Московського військового округу. Вирок виконано 4 листопада того ж року.

Місяцем раніше такий вирок трибунал виніс і Броніславу Антілевському. Але у його справі немає жодної згадки про його виконання. Виходить, не розстріляли? Або судили «заочно»? Чи у справі вже після винесення вироку відкрилися нові обставини, які дали можливість органам серйозно засумніватися в тому, що людина, затримана із Золотою Зіркою в каблуці чобота, — насправді Антілевський? Можливо! Бо всіх звань і нагород його позбавили тільки 12 липня 1950 року!

Виходить, «іспанський слід»? Є свідчення, що Антілевського там бачили вже в 1970-ті. Хай там як, а 2001 року, після повторного розгляду справи, Головна військова прокуратура РФ вирішила: «Антілевський Броніслав Романович засуджений законно і реабілітації не підлягає».

Іван Добробаба (Добробабін) родом із села Перекоп на Харківщині. Простий сільський хлопець закінчив чотирикласну школу, будував Харківський тракторний, відслужив в РСЧА, встиг повоювати на Халхін-Голі. Потім працював в Киргизії на будівництві Чуйського каналу, жив у селищі Кант, звідки пішов на війну в липні 1941-го. Потрапив у 316-ту стрілецьку дивізію (згодом 8-ма гвардійська Панфіловська), що обороняла Москву.

16 листопада сержант Добробаба прийняв свій останній бій під роз’їздом Дубосєково, фактично командуючи четвертою ротою (замість загиблого політрука Клочкова), на ділянку якої припав основний удар німців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм сержанту Добробабі присвоєно звання Героя. Посмертно...

Але сам Добробаба цього не знав! Бо відсиджувався в цей час у рідному Перекопі. Він не загинув — в бою під Дубосєково був контужений, поранений у ногу і засипаний землею... Коли очуняв, навколо були німці. Пораненому бійцеві годі було думати про перехід лінії фронту. Його виходили місцеві жителі, потім Добробаба шукав партизанів, нарвався на німців. З полону втік. Дістався до рідного села, де місцевий староста допоміг йому з документами. Й попередив: готується облава на молодих чоловіків для вивезення їх до Німеччини. Треба або знову втікати, або йти на службу. Добробаба служив у допоміжній поліції, хоч уніформи ніколи не носив і намагався допомагати односельцям.

Звісно, зрадником він не був, при наближенні радянських військ не втік з німцями, а знову пішов на фронт. Брав Будапешт і Відень, нагороджений кількома медалями і навіть орденом Слави ІІІ ступеня, а війну закінчив в Австрії.

Після демобілізації повернувся в селище Кант у Киргизії, де мав сім’ю. Яке ж було здивування фронтовика, коли в селищі Токмак він раптом побачив табличку «Вул. Добробабіна», а в місцевому парку — фігуру воїна, а на постаменті — своє прізвище, дату народження і смерті! Кажуть, потім «бронзовому» Добробабіну відрізали голову і «пришили» на її місце голову панфіловця-киргиза. Але люди однаково називали пам’ятник «добробабінським», і його перенесли в інший кишлак.

Ну а спочатку «воскреслого» героя в Токмаку носили на руках. Йому дали квартиру і призначили заступником директора цукрозаводу. Але тільки-но Добробаба спробував відновити свій «офіційний статус» Героя, як ставлення влади змінилося. Мертвий герой «вигідніший» за живого! Почали «копати» біографію. Невдовзі Добробабу заарештували за підозрою у «зрадництві» й етапували до Харкова. Вироком Військового трибуналу Київського військового округу від 8 червня 1948 року він був засуджений спочатку до 25, а потім таки дали 15 років позбавлення волі. Указом Президії ВР СРСР від 11 лютого 1949 року його позбавили і звання Героя. З нагоди 10-річчя Перемоги Добробаба потрапив під амністію і строк йому скоротили до 7 років.

Спеціальне розслідування про «подвиг 28 панфіловців» проводила в 1948-му Головна військова прокуратура СРСР. Після цього стаття у газеті «Красная звезда» від 22 січня 1942 року, яка й лягла в основу указу про нагородження, була визнана такою, що «не знайшла документального підтвердження». Але у статті згадувалися конкретні прізвища загиблих (в тім числі Добробаби), і всім їм було присвоєно звання Героїв! З’ясувалося, що живі й деякі інші учасники того бою, і чотирьом із них уже після війни таки вручили Зірки Героїв, оскільки указу про нагородження ніхто не відміняв.

А Добробаба свою Зірку Героя так і не побачив. Відсидівши  «сімку», він переїхав до Цимлянська Ростовської області — до брата Данила, який завідував там фотоательє. Брат навчив його фотосправи і навіть передав йому пізніше свою посаду. До кінця життя Добробаба й працював там. У Цимлянську його шанували і як хорошого фотографа, і як людину. Уже за часів Хрущова, а потім Брежнєва і Горбачова Добробаба намагався відновити своє чесне ім’я.

Тільки 26 березня 1993 року кримінальну справу стосовно Івана Добробаби постановою Верховного Суду України таки «списали» — за відсутністю в його діях складу злочину. Колишній панфіловець прожив після цього ще три роки, він похований у Цимлянську поряд із могилою дружини.

Реабілітувавши Добробабу, український суд не повернув йому звання Героя, після 1991 року таке право залишилося у Росії. Незадовго до смерті Іван Євстафович сказав дочці: «Тепер уже якщо мою Зірку й принесуть, то ти її не бери... Надто багато нещастя вона мені принесла! Не хочу, щоб і тобі...».

І все-таки більшість «позбавленців» — серед тих, хто потрапив на лаву підсудних через побутові злочини. Невлаштованість, алкоголь, сімейні проблеми — все це болісно сприймали герої, люди зазвичай рішучі, імпульсивні. І це часто крутилося довкола жінок. І знову попереду льотчики!

Показова біографія Петра Полоза, уродженця села Митрофанівка на Кіровоградщині. Після закінчення Єнакіївського аероклубу і Луганської військової авіаційної школи у 1936 році служив у Забайкаллі. Влітку 1939-го брав участь у боях на Халхін-Голі, збив кілька японських літаків, за що отримав орден Леніна.

Потім Полоз закінчив Липецькі вищі авіакурси, служив в Одеському військовому окрузі. З перших днів війни він — в Окремій Приморській армії Південного фронту, де був командиром авіаескадрильї 69-го винищувального авіаційного полку. За мужність і героїзм, проявлені в боях за Одесу, старшому лейтенанту Полозу 10 лютого 1942 року присвоєно звання Героя.

Після поранення він був льотчиком-інспектором. По війні служив у Головному управлінні бойової підготовки фронтової авіації ВПС.

Але щойно 34-річний Полоз одержав звання підполковника, як у липні 1947 року його відправляють у відставку. За станом здоров’я. Нібито виною всьому «душевна хвороба» (його друга дружина якось після сімейного скандалу справді спровадила чоловіка до «психушки», якої він потім панічно боявся).

Після відставки Полоз із Москви переїхав до Києва. А в липні 1962 року вбив двох людей, за що був засуджений народним судом до вищої міри покарання і розстріляний у травні 1963 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 липня 1963 позбавлений звання Героя і всіх нагород.

Ось як описував цю ситуацію дослідник біографії Петра Полоза В. Калініченко (він був знайомий і з його сином Олегом, який жив і працював в Єнакієвому).

«Ходили вперті чутки, що один із убитих був особистим охоронцем Хрущова. Після відставки Полоз і справді працював пілотом внутрішніх урядових спецрейсів — «небесним візником» партійної еліти. Звідси і близькість до того оточення. Суттєвою є й така обставина: Петро Варнавович був дуже ревнивим чоловіком. З першою своєю дружиною, яка народила йому сина, розлучився ще до війни. Якось він побачив, що його дружина, яка працювала у гарнізонній бібліотеці, дуже люб’язно розмовляє з одним із офіцерів. Цього було цілком достатньо, щоб усе завершилося бурхливою сценою в дусі шекспірівської трагедії, хоча й без трупа. А ось жінку, яку він застрелив у ліжку з коханцем, Полоз зустрів у фронтовому госпіталі. Медсестру — молоденьку і красиву — «прикріпили» персонально доглядати Героя, який був поранений у повітряному бою й отримав сильні опіки в палаючому літаку. Довге спілкування переросло у взаємне почуття. Достатньо серйозне, адже медсестра стала його дружиною. Однак цей воєнно-госпітальний роман завершився справді трагічно... Але ризикну передбачити, що гранично суворе покарання для колишнього фронтовика, контуженого й у вкрай збудженому стані, було визначено саме близькістю одного із загиблих до «священної особи».

«Жіночий слід» є і в долі героя-льотчика Михайла Коси, уродженця Малокатеринівки Запорізької області. Після закінчення Дніпропетровського аероклубу і Качинської військово-авіаційної школи воював з 1942 року. У послужному списку заступника командира ескадрильї 42-ї гвардійського винищувального полку гвардії старшого лейтенанта Михайла Коси понад 375 бойових вильотів, 113 повітряних боїв, 15 збитих ворожих літаків. Крім Золотої Зірки Героя, він відзначений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Великої Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, багатьма медалями.

Серед кращих льотчиків країни був учасником параду Перемоги 24 червня 1945 року на Красній площі в Москві. У 1949 році закінчив Вищу офіцерську школу штурманів ВПС. А далі кар’єра Михайла Коси чомусь різко загальмувалася. Можливо, йому пригадали, що побував у полоні. У серпні 42-го його справді збили над Україною і він кілька місяців переховувався в селі, де якась жінка видавала його перед німцями за свого чоловіка. Коли село визволили, Коса після всіх перевірок повернувся у свій полк і був допущений до польотів. І ось після закінчення Вищої офіцерської школи штурманів його раптом призначають... командиром ланки навчального центру ДТСААФ в Київській області. Бойового льотчика (серед збитих ним був навіть ас «Люфтваффе» Ганс Мислер) фактично «списують»...

На все це наклалися й сімейні проблеми. 24 вересня 1949 року після сварки з дружиною Коса підняв у повітря ЯК-9 і приземлився на румунському аеродромі «Сучава». Румунам пояснив, що «переслідував порушника» і навіть просив у них... два відра бензину на зворотний шлях. Скандал вибухнув величезний, і вже через кілька днів пілота звинуватили в тому, що він, «будучи злий на радянську владу, вирішив втікати до Туреччини, де збирався встановити зв’язок із представниками США та Англії і видати їм секрети радянської авіації. На суді Коса заявив, що на Батьківщину він зла не тримає, а злий лише на дружину, і перелетів через кордон, бо був п’яний... Військова колегія розглядала справу в закритому режимі. 20 квітня 1950 року Михайла Косу присудили до розстрілу без права оскарження, і того ж дня вирок було виконано! Постановою Верховного суду СРСР від 1 червня 1966 року його посмертно реабілітували, однак звання Героя не повернули.

Був іще один запорізький козак Сергій Щиров. Він закінчив аероклуб у Мелітополі та Качинську школу. Воював з перших днів війни, й до листопада 1942 року уже мав 258 бойових вильотів, у 38 повітряних боях збив 14 літаків сам і ще чотири у групі. У грудні того ж року йому присвоєно звання Героя. Пізніше був представлений і до другої Зірки Героя, а за успішну операцію з евакуації югославського вождя Йосипа Броз Тіто одержав вищу відзнаку Югославії.

Але після війни — «шерше ля фам!». Щиров служив у Москві, і якось його дружина повернулася додому пізно вночі. Імпульсивний чоловік дістав пістолет, і жінка зізналася, що на вулиці її зупинили, заштовхали до машини й відвезли до самого Лаврентія Берії. Після цього Щиров перевівся служити до Вірменії, але могутній Лаврентій дістав його дружину і там. Розуміючи, що з таким супротивником йому не впоратися, льотчик спробував перейти турецький кордон — в надії, що його затримають і на суді він усе скаже. Наївний лицар честі вірив, що його судитимуть відкрито, але потрапив до рук «особого совєщанія» МДБ, де йому за «зраду Батьківщини» дали 25 років. Щиров не здавався і в таборах, там йому «добавили» ще. Після смерті Сталіна і суду над Берією ув’язненого звільнили, але дружина, честь якої він так захищав, уже вийшла заміж. Щиров, залишившись і без дружини, і без квартири у Москві, повернувся до рідної Запорізької області, де продовжував «антирадянську агітацію». І Героя Радянського Союзу та Югославії запроторили до психлікарні, де він і помер не доживши до 

40-річчя.

Дещо інша історія майора Миколи Воробйова. Колись цього чоловіка знав весь Севастополь. Воробйов був героєм оборони міста. Він командував батареєю, яку так і називали — «батарея лейтенанта Воробйова», а у зведеннях німців вона фігурувала як «форт Сталіна». Протягом двохсот тринадцяти днів 365-та зенітна батарея збила п’ять літаків противника, підбила шість танків, відбила п’ятнадцять атак. Майже всі загинули, але не здалися. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 червня 1942 року за мужність і героїзм лейтенанту Воробйову присвоєно звання Героя.

Після війни саме майор Воробйов, який служив начальником школи молодших командирів, відкривав усі воєнні паради в місті. Однак відомо було, що він зловживає спиртним, за що навіть поставав перед офіцерським судом честі.

21 вересня 1952 року Микола Воробйов, як зазначалося в матеріалах кримінальної справи, під виглядом прогулянки відвіз на мотоциклі в місто Балаклаву неповнолітню дівчинку, напоїв її вином і зґвалтував. 30 жовтня 1952 року Воробйов був засуджений військовим трибуналом Чорноморського флоту до 6 років виправно-трудових таборів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 липня 1954 року позбавлений звання Героя, ордена Леніна та інших нагород.

Після звільнення Воробйов намагався зустрітися з Ворошиловим, який його знав особисто, проте спроби повернути звання Героя успіху не мали. Помер Воробйов 1 травня 1956 року і похований у Севастополі. У 1993 році Генпрокуратура України провела повторне розслідування обставин його справи й дійшла висновку, що вина Воробйова доведена, а вирок у його справі — законний і обґрунтований.

Ми вже писали про Героя Радянського Союзу, одного з перших маршалів країни Григорія Кулика, який за сталінських часів позбувся не лише всіх нагород, а й життя. А в постсталінський період найбільше постраждав інший маршал — Герой Радянського Союзу Сергій Варенцов.

Його військова кар’єра починалася з України. З 1927 року — командир батареї, начальник полкової школи 25-го артполку 25-ї стрілецької дивізії Українського військового округу. З 1934 року — помічник командира артполку 41-ї стрілецької дивізії Харківського військового округу, з 1937-го — командир цього полку, а з березня 1939-го — начальник артилерії дивізії. З листопада 1940 року — заступник начальника артилерії 6-ї армії Київського військового округу.

Війну полковник Варенцов зустрів на посаді начальника артилерії 6-го стрілецького корпусу в тому ж окрузі. У «київській катастрофі» зумів зберегти значну частину артилерії корпусу і з боями вивести її з оточення, приєднавши до своїх частин кілька тисяч червоноармійців з розбитих підрозділів. За це отримав перший орден. Підвищений у званні до генерал-майора артилерії. З жовтня 1942 року і до кінця війни був командувачем артилерії Воронезького фронту (з 1943-го — 1-го Українського). Проявив себе на Курській дузі, пройшов з боями всю Україну і зустрів Перемогу в Чехословаччині.

По війні командував артилерією Прикарпатського округу. З 1955 року Варенцов — командувач артилерії, маршал артилерії, а з січня 1961 року — командувач ракетних військ і артилерії Сухопутних військ, а незабаром уже головний маршал артилерії. Депутат Верховної Ради СРСР 

6-го скликання (1958—1962).

Фатальним для Сергія Варенцова стало знайомство із сумнозвісним полковником Олегом Пеньковським. Ще під час війни, з 1944 року і до Перемоги, Пеньковський був ад’ютантом Варенцова. Багато років після того вони навіть не бачилися, а знову зустрілися в середині 50-х, коли Пеньковський з’явився в Москві. Він попросив свого колишнього командира допомогти перевестися до столиці і Варенцов допоміг. Пеньковський тоді ще не був завербований іноземною розвідкою. А вже будучи завербованим, почав частіше бувати на квартирі у маршала. Вони зустрічалися як старі фронтові друзі: згадували війну, чаркувалися...

А наприкінці 62-го Пеньковського заарештували як «американо-англійського шпигуна». Його судили, вину довели й розстріляли. У цій справі постраждали чимало військових — тих, хто не зміг «розкусити шпигуна». Кажуть, Хрущов вимагав усіх їх розжалувати до рядових. Найбільше постраждав Варенцов, хоча й було встановлено, що жодних відомостей Пеньковський від головного маршала не добув.

Але Варенцова зняли з посади і відправили у відставку з пониженням у званні на чотири «щаблі» — до генерал-майора артилерії. Його вивели з кандидатів у члени ЦК КПРС, а головне — Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 березня 1963 року позбавили звання Героя Радянського Союзу і ордена Леніна! Причини стандартні: «за втрату політичної пильності і недостойні вчинки».

Помер всіма забутий і покинутий колишній маршал 1971 року. У Росії він досі не реабілітований, оскільки реабілітувати нема за що: жодних кримінальних справ проти колишнього маршала не порушували, він не був засуджений.

Загалом лише одному чоловікові вдалося повернути собі звання Героя законним шляхом. Цим щасливчиком виявився киянин Михайло Грабський. Під час війни він був танкістом, Перемогу зустрів у Берліні. Гвардії сержант Грабський особливо відзначився у боях за рідний Київ. Т-34, екіпажем якого він командував, був підбитий, але танкісти швидко відновили машину й одні з перших увірвалися до міста, знищивши чимало ворожих танків і живої сили противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року за мужність і героїзм, проявлені під час форсування Дніпра і звільнення Києва гвардії сержанту Грабському Михайлу Ісааковичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№2131). За час війни нагороджений він був і орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

По війні Грабський працював у Києві на відповідальних посадах. Та після виходу на пенсію у 1982 році емігрував до США. Це розцінили як зраду. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 квітня 1983 року його позбавили звання Героя і всіх нагород. Проте Грабський не здався. І рішенням касаційної колегії Верховного Суду Російської Федерації від 15 серпня 2000 року був відновлений у званні. Два роки тому на 85-му році життя Герой Радянського Союзу М. Грабський помер, похований у місті Сант-Луіс (США).

Повернемося до того, з чого почали. Іван Ілліч Бабак, на той час уже Герой Радянського Союзу, був збитий в одному з боїв у квітні 44-го. У полоні він пробув недовго, на співробітництво з німцями не пішов, але після німецького полону одразу потрапив до радянського концтабіру, де його добряче «пресували». Там його й розшукав колишній командир, прославлений ас Олексій Покришкін, якому довелося навіть братись за пістолет, щоб вирвати бойового побратима з лабет енкаведистів. Звання Героя Бабака не позбавили, але й другу заслужену ним Золоту Зірку не дали. Тінь минулого висіла над колишнім асом і після війни: працюючи сільським учителем, він довго не зізнавався, що є Героєм, щоб зайвий раз не дражнити «компетентні органи».

Можна згадати й історію ще одного льотчика-Героя — Миколи Даценка, збитого в районі Львова. Він досі вважається таким, що зник безвісти. Але є легенда, що Даценко вижив, по війні потрапив до Канади, де з часом одружився з донькою вождя індіанського племені, а потім і сам став вождем! Цю історію свого часу розповів відомий танцюрист Махмуд Есамбаєв, який нібито зустрічався з тим вождем і чув від нього українські пісні. Довго це вважалося красивою легендою, але кілька років тому сестра Даценка Галина, яка й нині мешкає в Диканьці, відновила пошуки брата. За легенду «вхопилися» навіть творці популярної програми «Жди меня», які присвятили Даценку цілу передачу, однак крапку в цій історії досі не поставлено.

Не ставимо крапку в усіх цих історіях і ми...

А загалом радянська практика «позбавляти звань» нині видається безглуздою. Як пожартував один ветеран, це приблизно так, якби в Греції раптом позбавили звання героя Еллади Геракла й відібрали у нього всі дванадцять подвигів.

Список осіб, позбавлених звання Героя Радянського Союзу