Мости тривоги нашої

— Найбільш вразливе місце наших мостів — їхні опори, — пояснює начальник відділу ремонту та експлуатації утримання штучних споруд Служби автомобільних доріг в Івано-Франківській області Олена Рачкевич. — Раніше опори заглиблювали в ґрунт приблизно на п’ять метрів. Такими були стандарти старої технології. За нормальних обставин такі опори служать добре. Але перед великою водою вони пасують. Гірські річки при повенях стають непередбачуваними. Дуже швидко з сумирних потічків вони перетворюються на грізні повноводні ріки. Мчать з високою швидкістю, несучи з собою велику кількість гілля, валунів і т. д. Унаслідок цього дно наших рік дуже понижується. За останні 20—25 років воно осіло від 2 до 4 метрів. Коли осідає дно, оголюються опори. Вода вимиває ґрунт навколо них, і вони починають просідати. В результаті міст руйнується.

Власне, саме така доля під час позаторішньої повені спіткала міст через річку Бистрицю Солотвинську на автодорозі державного значення Стрий—Мамалига, що в селі Старий Лисець неподалік Івано-Франківська. Зруйнований міст був не таким уже й старим. Його збудували в 1968 році. 40 років для моста — не вік. Та й вигляд у нього фундаментальний. Однак на ділі виявилося, що міцним він лише здається. Стрімка вода легко підмила його опори, й він перекособочився на один бік. Проїзд по ньому було зупинено. З обох боків річки тоді скупчилося багато автівок. Ураховуючи важливість цієї магістралі, було знайдено тимчасовий вихід. Служби автомобільних доріг після повені протягом місяця перекинули через Бистрицю так званий САРМ — середній армійський розбірний міст, призначений для того, щоб у похідних умовах його швидко можна було розкласти, пропустити через нього техніку й людей та скласти назад. Міст мав виручити людей на перших порах, поки поряд збудують фундаментальний новий.

Та недарма кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасові рішення. Армійський міст стоїть уже другий рік, і ніхто напевне не може сказати, коли він здасть свою вахту. Мабуть, нестиме її, як справжній солдат, до останнього подиху. До цього вже не так далеко. Інтенсивність транспортного руху на цій ділянці надзвичайно велика. Металеве полотно безперервно вібрує під колесами навантажених автомашин. Скільки часу міст витримає таку експлуатацію, ніхто відповісти не може, адже його не проектували для такого вжитку. Однак те, що ресурси його вже досягають критичної межі, більш ніж очевидно. Причому настільки, що через кожні два дні працівники Івано-Франківського ДЕУ обстежують конструкції цього мосту та підкручують його болти, підтягують з’єднання, що постійно розхитуються від безперервного руху транспорту. Мабуть, якби не ці підкручування, міст давно б розсипався на «цвяшки».

— Нову повінь міст не витримає, — каже Олена Миколаївна. — Тимчасові мости не розраховані пропускати такі високі рівні води, як постійні споруди. Тож, якщо цей міст знесе, а новий до того часу не добудуємо, знову доведеться витрачати гроші на встановлення тимчасового, щоб розблокувати проїзд на цій ділянці автомагістралі. А це означає, по суті, уже вкотре викидати мільйони гривень на вітер, бо такі тимчасові споруди проблеми докорінно не вирішують.

А що ж постійний міст? Його розпочали будувати неподалік — на місці знесеного. Довжина його становитиме 154 метри. Наразі повністю зроблені лише опори: дві — берегові та 4 — проміжні. Скільки ще тут роботи, простежимо по грошах. Проектна вартість такого мосту — 136 млн. грн. Виконано робіт на 36 млн., профінансовано — на 16 млн. грн. Міст мали здати в 2009 році, та наразі про дату його пуску мова не ведеться. Через брак фінансування роботи на ньому призупинені.

Ще катастрофічнішою є ситуація з мостом на дорозі територіального значення Бурштин—Калуш, що в селі Сівка Войнилівська Калуського району. «Про цей міст треба кричати, бо він дуже небезпечний», — одразу каже наша екскурсовод.

Міст і на вигляд дуже пошарпаний та ветхий. За поруччя страшно взятися, бо, здається, так разом із ними й полетиш у Дністер. У мостовому настилі то там, то сям світяться дірки. З боків стирчить оголена арматура. Та водіям хоч би що. Їздять — поки їздиться. Бо хіба мають вибір?

— Міст дихає на ладан, — підтверджує наші враження пані Олена. — Підмиви опор тут дуже серйозні. Найменша повінь може стати для нього останньою. В березні й серпні 2009 року цей міст на наше замовлення обстежувала спеціалізована бригада водолазів. За їхніми оцінками, глибина місцевих розмивів біля фундаментів опор сягає від 5.40 до 6 метрів. Це означає, що деякі опори фактично стоять на голому ґрунті. Й ми тут нічого не можемо вдіяти. Просто оглядаємо час від часу конструкції, чи не пора його закрити. Але тоді навколишні села будуть відрізані, куди транспорт об’їжджатиме — незрозуміло. Отож усе сподіваємося на новий міст.

Міст, який поряд зводиться, новим назвати можна лише умовно. Спорудження його розпочалося ще 16 років тому, в 1994 році. Але у зв’язку з недофінансуванням дорожньої галузі будівництво його заморозили й відновили лише в 2006 році. Роботи почалися досить інтенсивно і, можливо, їх би вже закінчили, якби знову не виникли проблеми з коштами.

— Цей міст мав би простояти років сто, — зауважує Олена Миколаївна. — Його будують за новою технологією. Головна відмінність її в тому, що опори занурюють у ґрунт на глибину до 20 метрів. Вимити їх буде практично неможливо.

Новий міст матиме довжину 241 метр. Його проектна вартість у цінах 2008 року становила 41 млн. грн. Для завершення будівництва в теперішніх цінах потрібен ще 31 млн. грн. Грошей нема, а старий міст тримається уже з останніх сил. І навряд чи дотягне до передачі естафети своєму наступнику. Втім, ідеться уже навіть не про це, а про безпеку людей, які користуються такими спорудами. Таке враження, що треба діждатися якогось нещастя, щоби знайшлися гроші на завершення будівництва нових мостів.