Раніше ми тільки у «забугорних» фільмах бачили безробітних, які безцільно блукали вулицями міст. Тепер чимало наших громадян самі відчули гіркоту втрати — коли за спиною назавжди закривається заводська прохідна, що стала рідною.
За кілька останніх років у промисловій сфері Черкащини відбулися серйозні зміни. На жаль, не в позитивному напрямі. Припинив існування гігант хімічної індустрії ЗАТ «Хімволокно». Згорнув виробництво машинобудівний завод «Темп». Закрилася сторічна тютюнова фабрика, котра давала в бюджет області близько 20 відсотків надходжень. Більш як наполовину скоротився випуск легковиків на щойно відкритих автомобілебудівних заводах корпорації «Богдан». Не на повну потужність працював флагман хімічної індустрії ВАТ «Азот». Із 12-ти цукрових заводів, які функціонували ще три роки тому в області, 2009-го запустили конвеєр лише два.
Економічні негаразди вплинули на наповнюваність державного і місцевих бюджетів та на зайнятість населення. «Оптимізація» робочих місць, а насправді скорочення, торкнулася навіть активно працюючих підприємств.
У статусі безробітних опинилися кваліфіковані робітники, інженерно-технічний персонал, котрі після закриття виробництв змушені опановувати новий фах і шукати йому застосування.
Наша довідка
За інформацією обласного центру зайнятості, у 2008 році проходили навчання і перенавчання понад 10 тисяч 670 осіб. У 2009-му — 6 тисяч 426.
Зменшення минулого року кількості «учнів», яких направляв центр зайнятості на різні форми навчання, пояснюється тим, що з 2009-го почали готувати кадри «не на село дідусеві», а тільки відповідно до конкретних замовлень роботодавців. А їм передусім потрібні зараз робітничі професії: швачки, кравці, продавці, штукатури, облицювальники, електрогазозварювальники, апаратники...
Про те, як втратили і знайшли не тільки роботу, а й своє нове місце у житті, розповіли колишні безробітні.
Як хобі стало професією
Закриття тютюнової фабрики Валентина Захарченко (з етичних міркувань прізвища й імена у матеріалі змінено), сприйняла як особисту драму. До Черкас вона приїхала за призначенням, одразу після закінчення технікуму. Кілька років працювала майстром. Непогано заробляла. Згодом на фабрику прийшов іноземний інвестор і зарплата ще збільшилася. Разом з чоловіком, котрий трудився на «Хімволокні», вони дозволили собі купити нову легкову автомашину, зробили «євроремонт» у квартирі. Навіть раз з’їздили по турпутівці в Єгипет.
— Коли оголосили про закриття фабрики, — як про поганий сон згадує той час Валентина, — я була в страшенному розпачі. Після двадцяти п’яти років роботи на одному місці важко навіть уявити, що завтра ти не підеш на фабрику, не зустрінешся з колективом, що ти нікому не потрібен, ти — безробітний... Чоловік на той час уже був без роботи, перебував у депресії. Тепер і я опинилась у психологічному кошмарі. Однак, попри важкий душевний стан, розуміла: опускати руки не маю права. Син і донька після закінчення школи тільки-но почали навчатися в Києві, їм потрібна була матеріальна підтримка. До того ж у селі чекали допомоги й старі батьки...
Валентина звернулася до центру зайнятості. Там запропонували опанувати новий фах — кравчині жіночого одягу. Після закінчення курсів за рахунок центру обіцяли працевлаштувати. Жінка погодилася. Вона ще з молодості захоплювалася дизайном одягу, у вільний час завжди щось шила для доньки чи для себе. Тепер її хобі мало перетворитися на нову професію.
— Працювати я почала у студії стильного одягу, — вела далі Валентина. — Людмила, так звали директора цього малого підприємства, також кілька років тому залишилася без роботи і через центр зайнятості розпочала свою власну справу. Вона вже мала постійних замовників. Ось тільки з кравчинями їй не щастило: вони не могли впоратися з її високими вимогами. А я Людмилі підійшла. Бо вміла не тільки кроїти, шити, а й гарно вишивати, робити аплікації.
Тепер у Валентини Захарченко є добрий заробіток. Не менший, ніж мала на тютюновій фабриці. Знайшов роботу через службу зайнятості й чоловік. Він працює охоронцем на одній із приватних фірм.
За заводськими воротами
Історія робітничої родини Присяжнюків схожа на багато інших. Через ліквідацію підприємства, на якому вони працювали, без роботи залишилася вся сім’я.
— Ми з чоловіком однокласники, — розповідає Галина Присяжнюк. — Після закінчення школи я відразу пішла працювати на цукровий завод. Бо на ньому трудилися мої батьки. Петро, відслуживши армію, хотів щось інше собі підшукати, та в райцентрі, крім цукроварні, ніякого виробництва більше не було. Отож і він прийшов на завод. Ми одружилися. Спочатку жили у свекрухи, а потім, коли народився син Сашко, почали будуватися.
Заробітки у нас хоч і не були особливо великими, однак, з допомогою батьків, ми поставили будинок, обзавелися господарством. На заводі завжди можна було виписати сухого жому, дерті, тож не тримали свиней чи птицю тільки ледачі.
Коли Сашко Присяжнюк відслужив армію, він, як колись його батько, також пішов працювати на цукровий завод. Тут зустрів свою долю, одружився. Про робітничу династію і дружну, працьовиту родину не раз писала навіть районна газета.
— Коли по області почали зупинятися цукрові заводи, — продовжує Галина Миколаївна, — ми сподівалися, що нашого ця біда не торкнеться. Адже мали чималу сировинну базу, своєчасно розраховувалися з виробниками. Однак п’ять років тому й наше підприємство почало лихоманити. На зміну одним директорам приходили інші, змінювалися власники, поки, врешті, не оголосили про закриття цукроварні. Ми, заводчани, протестували, писали листи в усі інстанції. Створили кілька груп, котрі виходили на цілодобову охорону заводського устаткування. Проте це не вберегло підприємство. Усі ми опинилися за заводськими воротами безробітними...
Наша довідка
У 2009 році за сприянням у працевлаштуванні до центрів зайнятості Черкаської області звернулося майже 49,7 тисячі осіб.
У районному центрі зайнятості Галині Миколаївні запропонували виконувати оплачувані громадські роботи. Жінка попрацювала у бригаді з благоустрою міста два роки й вийшла на пенсію. Її чоловік, Петро Присяжнюк, ніяк не міг змиритися з тим, що закрили завод. Він отримував допомогу з безробіття і, як герой «Fata morgana» Коцюбинського Андрій Волик, жив надією, що цукроварню, все-таки, повернуть до життя. Коли син Сашко з невісткою Тетяною відкрили на місцевому ринку свою торговельну точку, тільки тоді Петро Степанович перестав ходити на колишню заводську прохідну і став допомагати молодим «розкручувати бізнес». Хоч, казав, серце й досі щемить за зруйнований завод...
На одне місце — три претенденти
— У базі даних нашої служби, — розповідає заступник директора Черкаського обласного центру зайнятості Світлана Кочанова, — протягом 2009 року налічувалося майже 31,1 тисячі вакансій, що надійшли від роботодавців. Навантаження на одне вільне робоче місце чи вакантну посаду — три особи.
За професійно-кваліфікаційним складом, поінформували у центрі зайнятості, більше половини незайнятих громадян становлять робітники. Майже чверть — службовці. Решта — особи без фаху. Це, здебільшого, жителі сільської місцевості.
— Торік, — каже Світлана Вікторівна, — наша служба працевлаштувала 28,5 тисячі громадян. У тому числі 230 осіб — шляхом надання дотацій роботодавцям. Водночас, допомогу по безробіттю отримували протягом року понад 65,7 тисячі безробітних. На це використано майже 179,2 мільйона гривень. Середній розмір допомоги у грудні 2008 року становив 587 гривень. У 2009-му — 642,12 гривні.
Це, звичайно, погоджуються фахівці центру зайнятості, дуже мало. Якщо взяти до уваги, якими темпами зростають ціни на продовольчі товари та послуги. Однак сподіваються, що фінансово-економічні негаразди, врешті-решт, закінчаться і все зміниться на краще.
Фото надано Черкаським ОЦЗ.
