Література твориться не в столицях — стверджує голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України Петро Ходанич

— Сьогодні на обліку — 32 літератори. Найстаршому — Ласло Баллі — 83 роки. Він вступив до cпілки ще в рік смерті Сталіна. В нас література твориться українською, а також угорською мовою, що є рідною для п’ятьох наших колег. Двоє пишуть російською.

— Сьогодні нема «замовних тем», як за часів соцреалізму. Справжня література завжди залишалася в опозиції до влади. Особливо не подобались літератори, які відстоювали національні та соціальні права. Прикро, але й за незалежності український письменник витрачає купу енергії для доведення своєї українськості. Це один з українських парадоксів. Тому й тематика творів сучасних закарпатських письменників зорієнтована на творення національної ідеї.

— Жити в умовах кризи нелегко, але саме в часи криз писалася велика література. Проблема ще ось у чому. Держава поставила книжку на рівень звичайного товару. Виграє видавець — посередник між письменником і читачем. Поезію читає небагато людей. Тому годі уявити поета, який би годувався з віршів. Але як бути літературі без поезії? Держава повинна подбати про підтримку письменника. Це не нове. Це світова практика. Щодо несподіваного, інтригуючого, то це питання якості літературного твору. На зорі Незалежності викликали захоплення сцени еротики, сексу, мова вулиці. Згодом це стало нецікавим, бо словесне сміття принижує літературу. Прописна істина: читач повинен дотягуватися до інтелектуальної планки, яку ставить йому письменник. А ні, то що й читати? Мене обурює, коли сивий вуйко читає зі сцени студентам, власне своїм онукам, суцільний мат. Для закарпатця мат — це свідчення дуже низької культури.

— Це десятки книжок. Кращі з них здобули визнання. Обласною літературною премією відзначено книгу малої прози Мирослава Дочинця, збірки поезії Юрія Шипа, книги віршів для дітей Володимира Фединишинця і Христини Керити, драму Івана Козака «Судний день». Моя книга оповідань і повістей «Знак дракона» удостоєна всеукраїнської премії імені Ірини Вільде, премією імені В’ячеслава Чорновола відзначено фільм Дмитра Кешелі про Карпатську Україну.

— Зореслав і Потушняк народилися за часів Австро-Угорщини, а як свідомі українські письменники сформувались в часи Чехословаччини. Це блискучі поети-символісти, а ми не сміли знати їх творів. Чому? Бо Зореслав був капеланом Карпатської України і змушений був емігрувати, носив тавро «українського буржуазного націоналіста». Творчість Потушняка через українство була визнана шкідливою в період угорської окупації краю, а в радянський час його звинуватили в модернізмі. Проза Потушняка, правда, друкувалася. Лиш напередодні 100-літніх ювілеїв вийшли друком великі томи їхніх творів. «Блакитні ескадри» Зореслава і «Мій сад» Потушняка стали відкриттям для читачів, а критика називає їх перлинами української модерної поезії. Ці поети поставили перед наступниками високу планку. Є на кого рівнятися. Наша письменницька організація за підтримки народного депутата Станіслава Аржевітіна започаткувала Всеукраїнську літературну премію імені Зореслава. Її першими лауреатами стали Лідія Повх (за збірку поезій «Секрети словоскладання») і Сергій Федака (за історичний роман «Карпатський кросворд»). Є обласна літературна премія імені Потушняка.

— Щодо роздачі рангів літераторам, це питання не до мене. Хоча я вже назвав чимало імен, чия творчість нині й визначає обличчя літератури Закарпаття. До цього кола хочу додати й імена дитячих письменників Варвари Салаї, Галини Малик, поетів Василя Густі, Петра Мідянку, Василя Кухту, піснярів Василя Кузана та Володимира Товтина.

— Закарпаття межує з чотирма країнами, і в нас завжди були дружні стосунки з літераторами-сусідами. В Ужгороді видавалися твори словацьких, угорських, чеських, румунських письменників. А тепер вирішили за підтримки облради провести міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». Його гостями стали письменники з країн-сусідів, з Львівщини, Прикарпаття та Буковини. Фестиваль — це зустрічі з читачами, обмін творчим досвідом. Зараз готуємось до наступного фестивалю. Слово не повинно знати кордонів, книжка допомагає народам краще порозумітися. Карпатський регіон — одна з важливих європейських культурно-національних територій, де тісно переплелися мовні, культурні й релігійні традиції. Ми навчилися шанувати один одного й жити в мирі. Знання кількох мов вважається престижним.

Цікаве в нас також «Рекітське сузір’я» — міжнародний фестиваль дитячої літератури й журналістики. Він проводиться в гірському селі Рекіти, де стараннями Василя Тарчинця започаткована Міжнародна дитяча академія літератури й журналістики. Щороку в селі збираються діти з усієї України, маємо гостей із США, Канади, Польщі. Наші письменники оцінюють твори початківців, дають поради.

— Кабінет існує і нині. Його роботу веде поетеса Христина Керита. Успішно працює зі шкільною молоддю Лідія Повх, зі студентами — Михайло Рошко, Тетяна Ліхтей. Для підтримки молодої літератури створено обласну премію «Дебют». Щодо поповнення спілки — є чимало охочих. Але ми керуємось високими вимогами до творчості претендента. Молодість — у літературі поняття умовне. Так, членами спілки нещодавно стали угромовні літератори Єва Берніцкі та Шандор Горват. Це зрілі люди, автори файних книг прози й поезії, лауреати літературних премій. Проблема літератури в тім, що в нас практично відсутня літературна критика, її підмінила журналістика, яка вряди-годи пропагує книжку. Популярним став само-піар. Ним захоплена й літературна молодь. Читач у цьому хаосі не в змозі отямитися. Врешті, втрачається інтерес до самої літератури, читання.

— Премії, лауреатства — атрибути літпроцесу, це спонукає людину до активної діяльності, змагальності. А стосовно почесних звань, то дуже добре, що ця доля оминула літераторів. Ми мусимо творити собі ім’я, а не стояти в черзі за званнями. Чинопоклонство — це день учорошній, про це писав ще Олександр Духнович, читаючи ззаду наперед «чин» — «нич» (на діалекті — «нічого»).

— У столиці краще бути на видноті. Але хто наважиться назвати периферійними літераторами Василя Симоненка чи нашого Івана Чендея, Романа Іваничука чи Степана Пушика? Думка, що все твориться в столиці, — сформувалася в радянський час, бо владі було зручніше контролювати літературу. Водночас світова література твориться далеко не в столицях, а там, де вирує справжнє національне духовне життя, а не тільки, де засідають уряди й парламенти. 

Ужгород.