Не треба тримати нас в цінових шорах

Ще рік-два тому керівники господарств вели зовсім іншу розмову. Хто скаржився, що банківські відсотки на кредити надто великі, комусь вчасно не виплатили кошти за дотаційними програмами, у когось зернотрейдери за безцінь скупили пшеницю... Всі ці проблеми залишились і тепер, але, хоч як дивно, про них уже не йдеться як про найгостріші, і ніхто не ставить у залежність від них виживання господарств. Минулий рік продемонстрував: і без усього згаданого сільгосппідприємства змогли обсіятись, виростити врожай, не менше надоїти молока і виробити м’яса. А отже, зовсім не ці умови були визначальними для села. Які? Відповідь на це запитання спробуємо пошукати у невеличкому селі В’язовець, що в Білогірському районі.

Я ще не встигаю поставити жодного запитання, як керівник тамтешнього господарства Микола Рожик буквально закипає:

— Ну що ж це робиться? Вже за кілька тижнів в поле виходити, а я цукор продати не можу, бо, бачите, дорого ціню. А хто мені цю ціну має встановлювати? Хіба господарство саме не знає, скільки воно вклало у виробництво цього цукру, і за скільки має продати, щоб не бути у збитках?

Відверто зізнатись, ціни на цукор, до яких за останні тижні вже навіть звикли, і проблеми посівної якось не одразу зв’язались в голові. Але подальша розмова розставила всі крапки над «і».

У В’язовці, як, до речі, і в переважній більшості інших господарств, де сіяли буряки, цукрові запаси стали замінником банківських депозитів. Ще з осені всі розуміли, що назбирати гроші на посівну чи взяти кредити буде практично неможливо. Тому й розраховували на те, що саме цукор принесе якусь копійку у хазяйства. Правда, про ціни у 10—12 гривень за кілограм, які стали реаліями, тоді ніхто і мріяти не міг. Тому й говорити, що продукт притримували спеціально, створюючи дефіцит на ринку, абсурдно. Та сталось так, як сталось, і господарства, котрі отримали цукор за давальницьку сировину, готові викинути його на ринок, але...

Хазяйство не може продати жодного кілограма, поки не отримає відповідний дозвіл із цінового комітету. Останній же встановлює цінову планку: собівартість плюс двадцять відсотків надбавки. На перший погляд, здавалося, цілком розумна формула, бо, з одного боку, для товаровиробника непогана рентабельність, з другого — намагання стримати ринкові ціни на продукт. Та коли заглянеш у проблему глибше, починаєш розуміти, що все це фікція. Бо жодна запланована мета не досягається.

Розпочати з того, що прорахувати собівартість тонни вирощеного буряку надзвичайно складно. Найпростіша задачка навіть для економіста-початківця виявилась не під силу для сільських економістів з багаторічним досвідом. І ось чому. Якщо, приміром, врахувати минулорічні затрати на пальне, гербіциди, добрива, цифра буде одна. Якщо ж перевести у нинішній еквівалент, вона зростає щонайменше у півтора разу. За прикладом далеко ходити не потрібно: ще восени тонну селітри можна було придбати за 1,8 тисячі гривень. Тепер її вартість доходить до 2,3 тисячі.

Пільгове пальне для посівної, про яке так гордо прозвітував уряд, хоча і надійшло в райони і господарства, але, швидше, стало ілюзією допомоги, ніж реальною підтримкою. Аграрії й справді мали можливість купити його не по 6 тисяч гривень за тонну, як воно коштує на ринку, а по 4,8 тисячі. Однак розділити дві тисячі тонн на всі господарства краю та ще на п’ять місяців — що дійде до поля? У В’язівці, приміром, теж розжились чотирма тоннами. Дякують, звичайно, але знають, що це пару відсотків від потреби. Решту ж доведеться купувати за свої гроші й за ринковими цінами. Саме на це і мали б піти кошти, виручені нині за цукор. І хто скаже, що їх було б забагато?

В’язовець — невелике господарство. Село, загублене в глибинці району, віддалене від великих населених пунктів і жвавого транспортного сполучення, саме дивується, як виживає. Адже і орної землі тут не так багато — навіть до двох тисяч гектарів не дотягують, а все ж зуміли і господарство втримати, і навіть ферму на тисячу голів худоби мають. Все це не завдяки пільгам та підтримкам, а наче наперекір нелогічним розпорядженням, обмеженням та абсурдній ціновій політиці.

Три попередні роки тут вперто сіяли буряк, хоча в окрузі вже не так багато залишилось таких упертюхів. Колись у цьому районі відводили під цукристі до семи тисяч гектарів. На нинішню весну запланували 1,8 тисячі гектарів. Але й це лише завдяки тому, що більше половини цих площ оброблятиме найближчий цукровий завод. Вся державна «буряково-цукрова» політика підштовхувала господарства до того, аби забули про буряк. Навіть фінансово міцні господарства в районі відмовились від нього, а В’язовець все сіє і сіє отих своїх кілька сотень гектарів.

— Восени в дощі так важко було їх копати, що ми тільки техніку понищили. Дотепер не можемо відремонтувати, — пригадує Микола Феофанович. — А 225 гривень за тонну сировини — хіба це гроші? Як тільки почули, що ціна на цукор на ринку почала стрімко зростати, чесно сказати, зраділи — нарешті дочекались свого часу. Але де там.

Якщо хтось подумає, що стрімка ціна для в’язовецьких буряководів — це 12 гривень за кілограм, то нехай знає, що навіть і на половину цього господарство ще не отримало дозвіл. От ще одна довідка, а потім ще, а тоді вже, може...

Микола Рожик не перестає дивуватись, для чого вводити цінові обмеження для товаровиробника? Адже такими заходами ні зупинити зростання цін на ринку, ні розв’язати проблеми будь-якої галузі, в тому числі цукрової, не вдасться. Пригадує, як кілька років тому той самий ціновий комітет покарав його за те, що продав цукор за ... нижчими від ринкових цінами. Тоді за це господарству довелось сплатити штраф у п’ятдесят тисяч гривень! Тепер же штрафи нависають за підвищені ціни. Де ж логіка такого регулювання?

Тим паче що цінових обмежень на торговельну надбавку як не існувало тоді, так немає й тепер. То виходить, що за всі гріхи і біди розплачуватись мусить тільки селянин?

— Та хіба це тільки цукру стосується? — вступає в розмову керівник сусіднього господарства, — Ми маємо свій магазин у селі, тож їздили на борошномельний комбінат і купували борошно по 840 гривень за тонну, а потім продавали в себе по тисячі гривень. Так нас теж штрафували. А до приватника, що поруч у своїй палатці продавав те саме борошно по півтори тисячі гривень, не було жодних претензій. Про яке ж ринкове ціноутворення можна вести мову?

Може, саме через це і не вдається знайти чіткого пояснення тому, чому час від часу відбувається ціновий вибух на той чи інший продукт. Хмельничани й досі не можуть втямити, чому раптом так подорожчав цукор. Адже попри те, що в країні посівні площі буряку торік падали, в області вони зросли на п’ять тисяч гектарів. Це допомогло компенсувати дещо нижчий від позаминулорічного врожай. І вироблених 120 тисяч тонн солодкого продукту мало б вистачити з запасом не на один рік, бо область «з’їдає» наполовину менше. До того ж через низьку ціну минулих років заводи і сільгоспвиробники не поспішали його продавати. Запаси дво-, а то і трирічної давнини збирались на складах.

— Але ж зміни повинні були відбутись, — не втримується Микола Феофанович. — Ну не міг більше мішок цукру коштувати півтори сотні гривень, коли все навкруги так подорожчало. І сьогодні, якби я мав змогу вільно продати свій запас, він так само не коштував би тих 12 гривень за кілограм. Ринок сам відрегулював би вартість. Якщо ж нас постійно затискуватимуть в якісь незрозумілі рамки, ми змушені будемо забути і про український цукор, і про інший продукт. Нехай краще буде економічно обґрунтована ціна, аніж дотація.

Справді, якщо господарству дається повне право самому витратити гроші на те, щоб виростити продукцію, то хіба можна позбавляти його такого самого права самостійно продати її? І чи варто боятись, що саме село «наварить» мільйонні прибутки на своєму товарі? Хіба найнижчі зарплати, найбільші борги, відсутність обігових коштів і неможливість вкласти гроші в розвиток власного господарства не свідчення того, що хлібороби першими потерпають від нерозумної цінової політики. Може, й справді варто задуматись над тим, що пропонує і невеличкий В’язовець, і потужні аграрні холдинги — якщо немає допомоги, «забути» про них, дати можливість самим виробляти свою економічну та цінову політику. А тоді, дивись, і щезнуть ті утаємничені сили, котрі вміють протягом однієї ночі робити цінові перевороти.

Хмельницька область.