Дев’ять років «відбивали» підприємство

— Без підтримки ніхто та ніколи б не діяв так нахабно, і не почувався б так упевнено, — каже голова правління ВАТ «Гніванське хлібоприймальне підприємство» Анатолій Ярославський. — Я в цьому переконався особисто протягом тривалого часу, коли разом з колективом повертав втрачене підприємство.

Співрозмовник зберігає копії окремих документів, що підтверджують сказане. Один з них — лист за підписом колишнього голови райдержадміністрації. Лист адресовано начальнику районного управління юстиції. «У той час, коли колектив вів боротьбу за те, щоб повернути у власність підприємство, — каже Анатолій Ярославський, — колишній керівник району навпаки просив юстицію, щоб прискорила передачу виробництва. Мотивував це тим, що у господарствах широко розгорнули збирання зернових і треба зерно звозити у засіки. Хоча представники нашого колективу не раз зверталися до нього з проханням допомогти врятувати підприємство, але... І це при тому, що справно сплачували податки, наповнювали бюджет».

— Проаналізувавши розвиток подій, ми дійшли висновку, що проблеми працюючого підприємства були завчасно сплановані й узгоджені, — каже А. Ярославський. — Повторюю ще раз, без підтримки ніхто б не насмілився відбирати в когось чужий хліб. То були дуже непрості часи для колективу. Фактично ми залишилися наодинці з конкурентом.

На початку 90-х Гніванське хлібоприймальне підприємство, незважаючи на тодішні негаразди, істотно зміцнило свої виробничі потужності. Робітники і спеціалісти стверджують, що це завдяки старанням їхнього керівника Анатолія Ярославського. Протягом п’яти років, з 1992-го по 1997-й, виробничі засоби збільшилися майже у шість разів. Тоді ж на підприємство навідалися представники одного з банків. Сказали, що готові, у разі необхідності, надати фінансову підтримку. Мовляв, підприємство міцно тримається на плаву. Нема ризиків з позичкою грошей. Кошти справді були потрібні. На хлібоприймальному планували збудувати завод з виробництва круп. Мали намір спорудити елеватор. «Якби ж то було знати, що банкіри виявляться вовками в овечій шкурі...»

Невдовзі банк надав колективу хлібоприймального кредит. Банкіри пропонували дуже вигідні умови. Щоправда, коли дійшло до оформлення документів, за словами пана Ярославського, умови змінили: замість гривні запропонували американські долари, та ще й під значно вищі відсотки. «Нас переконували, що так буде вигідніше і банку, і позичальнику, — каже Анатолій Ярославський. — У перерахунку вийшло кілька сот тисяч «зелених». Повірили банкірам. До того ж вони привезли уже підготовлені документи. Залишалося одне — підписати.

— Підводні камені ми помітили пізніше, — продовжує співрозмовник, — коли нам привезли з Вінниці другий примірник договору. Спочатку ми ознайомилися з одним текстом документа, який нас влаштовував. Яким же було наше здивування, коли пізніше з’ясувалося, що в договір, який ми уклали, перед підписанням було внесено зміни без нашої згоди і нас про це навіть не попередили. Згодом, під час розслідування, з’ясувалося, що зробити це могли представники банківської установи за домовленістю з приватним нотаріусом. Колектив комбінату опинився у заручниках обставин. Як кажуть на комбінаті, деякі з пунктів договору відчиняли ворота перед непроханими гостями. «Гості» не забарилися.

Надання кредиту збіглося з тотальним знеціненням гривні та зростанням долара. Така ситуація ускладнила розрахунки з банком. Заборгованість зі сплати кредиту і відсотків за нього зростала. Кредитори, не довго думаючи, звернулися до виконавчої служби районного управління юстиції для виконання виконавчого напису нотаріуса. Тоді, у 1999-му, якраз набрав чинності Закон «Про виконавче провадження». Цей документ передбачав таке звернення з вимогою вплинути на позичальника-боржника. На частину майна хлібоприймального наклали арешт. Державна виконавча служба прийняла рішення про проведення оцінки заарештованого майна. Загалом під арештом опинилося майно на 54 виробничих об’єктах.

Одночасно конкуренти розпочали кампанію з компрометації мене, як керівника підприємства. Якби вдалося усунути мене з посади, це ще більше розв’язало б руки тим, хто мав намір прибрати хлібоприймальне, вважає Анатолій Ярославський. Невдовзі я фігурував у п’яти кримінальних справах. Протягом трьох років довелося давати пояснення слідчим, ходити по судах. Я таки захистив своє чесне ім’я. Моєї вини не було, тому слідчі її не встановили, і з мене зняли всі підозри, — уточнює Анатолій Ярославський.

19 жовтня 1999 року хлібоприймальне підприємство продали з молотка. На аукціон виставили цілісний майновий комплекс. Основу складало нерухоме майно. Два покупці претендували на нього. Це були юридичні особи. На перший погляд, між собою вони не мали нічого спільного. У них різні назви. Насправді обидва мали відношення до того самого банку, який спершу «озолотив» підприємство, а потім «перекупив».

— Незаконність продажу полягала вже в тому, що проведення таких торгів у компетенції спеціалізованих організацій, які мають на те відповідний дозвіл, — каже Анатолій Ярославський. — Насправді його проводив фахівець державної виконавчої служби. Місцевий суд Замостянського району Вінниці підтвердив неправомірність дій державної виконавчої служби в частині організації та проведення аукціону з продажу цілісного майнового комплексу підприємства.

Здавалося б, нарешті колектив здобув перемогу. Однак конкуренти не мали наміру здаватися. Тільки недавно, у затяжній справі крапку поставив Верховний Суд України. Колективу повернули незаконно відібрану власність. На підприємство знову повертаються ті, хто багато років трудився на ньому раніше. Уже працюють 76 робітників і спеціалістів.

— 6 жовтня 2009 року комісія провела сертифікацію підприємства, — продовжує голова правління, — ми вже встигли прийняти на зберігання зерно жита, кукурудзи, запаслися пальним, уклали угоди на забезпечення природним газом. Помалу повертаємося до звичного життя.

Голова правління підприємства Анатолій Ярославський брав участь у кожному з численних судових засідань. Керівник не вимагає відшкодування моральної шкоди за втрачений час. Його болить інше — хто поверне розбазарене зерно та матеріальні цінності, втрачені за час судових спорів. Продовжувати далі ходити по судах у нього нема можливості. «Правоохоронні органи мали б зацікавитися, куди зникла частина майна і де осіли виручені за нього кошти, — каже він, — але чи дійдуть у них до цього руки?..»

Вінницька область.