Із виступу першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Сергія ГРИНЕВЕЦЬКОГО на міжнародній конференції «Про законодавчий досвід протидії корупції» 19 лютого 2010 року (м. Санкт-Петербург, Парламентська Асамблея СНД).

 

Нормативна база протидії корупції, створена в Україні, загалом відповідає правовим стандартам Співдружності. У ній знайшли втілення і принципові положення модельного Закону «Про протидію корупції» в редакції від 25 листопада 2008 року.

Наприкінці минулого року було прийнято новий базовий Закон «Про основи запобігання і протидії корупції», котрий замінив закон, що діяв з 1995 року, до якого, до слова, близько 10 разів вносили зміни. Одночасно було прийнято Закон «Про відповідальність юридичних осіб за здійснення корупційних правопорушень», а також внесено зміни в чинний Кримінально-процесуальний кодекс. Зокрема, до нього введено спеціальну главу, цілком присвячену корупційним адміністративним правопорушенням.

Щоправда, у грудні вирішили перенести введення в дію зазначених законодавчих актів з 1 січня на 1 квітня 2010 року, що було обумовлено складною політичною обстановкою в країні перед президентськими виборами.

Торік органами прокуратури України спрямовано в суди 1,7 тисячі кримінальних справ за обвинуваченням майже 2 тисяч посадових осіб у корупційних діяннях.

Наведені дані аж ніяк не свідчать про високу ефективність боротьби із цим злом. Ситуація в країні залишається складною. Відповідно до рейтингу Transparence Іnternatіonal, Україна за рівнем корупції залишається на 134-му місці серед 180 держав світу. (У 2007 році вона посідала 118-те місце.) Під час виборчої кампанії, котра щойно відбулася, всі претенденти на президентський пост обіцяли боротися з корупцією. Хоча часом було важко зрозуміти: чи то вони хотіли, щоб корупції було менше, чи то, щоб у них було більше можливостей брати участь у ній.

Продажність чиновництва, те, що тепер називається корупцією, не є щось нове — вона завжди існувала в нашому суспільстві. Народна мудрість відобразила це у відомій приказці «Не підмажеш — не поїдеш»... Варто згадати й такий історичний факт. В одному зі своїх указів імператриця Катерина ІІ наказала: «Приказным людям жалования не выдавать, а довольствоваться им, по прежнему обыкновению, с челобитчиков, кто что дает по своей воле». Або таке висловлювання письменника М. Салтикова-Щедріна: «Во всех странах железная дорога для передвижения служит, а у нас сверх того и для воровства».

Але в пострадянському суспільстві злочини, пов’язані з використанням посадовими особами свого службового становища з метою особистого збагачення, набули нової якості, безпрецедентні, небачені колись характер і масштаби, що загрожують національній безпеці, основам державності.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що це — прямий результат зміни суспільно-політичного ладу після 1991 року, переходу до «дикого капіталізму».

На пострадянських теренах і нині ще не вирішено питання власності, земельних відносин, енергетичного забезпечення. Навколо цих питань точиться жорстока боротьба, саме в цих сферах мають місце найбільші «відкати», тут насамперед розпочиналося «первісне нагромадження капіталу» — захоплення загальнонародної власності тими, хто нині персоніфікує реальну владу в наших країнах, визначає їх політику.

Ситуацію погіршує те, що наша економіка значною мірою загнана в тінь і за цим показником вийшла за межі граничного значення, що загрожує макроекономічній безпеці держави. Джерелами незаконного збагачення стали нахабні неплатежі в бюджет, неповернені податки на додану вартість (ПДВ), контрабанда, безконтрольна виплата зарплати в «конвертах», дешева робоча сила. Звісно, все це здійснювати без змови з величезною армією ненаситного чиновництва у країні неможливо. І ця армія зростає.

В Україні, наприклад, кількість населення, задіяного в народному господарстві, за останні 10 років зменшилась на 3,9 відсотка, а чисельність державних службовців і працівників органів місцевого самоврядування зросла на 55,3 відсотка. За даними Всесвітнього банку, Україна посідає 181-ше місце в рейтингу заплутаності податкової системи, 162-ге — в рейтингу економічних свобод. Українські підприємці повинні сплачувати 147 різних податків, що протягом року забирає в них 736 годин, або 92 робочі дні, тобто чотири трудові місяці. Ліцензованих робіт у нас 3,2 тисячі (в Індії — 4), контролюючих організацій — 85.

У найзагальнішому плані ситуацію з корупцією, принаймні в нашій країні, можна охарактеризувати так.

По-перше, корупція просякла всі сфери життя держави і суспільства, всі галузі влади, зокрема й судову, що особливо небезпечно, адже підриваються самі підвалини боротьби з цією гангреною, яка роз’їдає наш державний організм, — від верху до низу. Суди стали мало не базисом корупції у країні. Але серед засуджених торік за корупцію було лише 2 судові працівники.

По-друге, корупційні стосунки перетворено на спосіб здійснення владних, насамперед управлінських, функцій, стали, якщо хочете, їхнім неодмінним атрибутом.

По-третє, відбулося майже легальне зрощення бізнесу і влади, управлінських та інших державних структур (зокрема, й судових) із бізнесовими, а нерідко й відверто кримінальними (горезвісне «кришування»).

По-четверте, до сфери корупції втягнено політиків (зокрема, й депутатський корпус). З’явилися навіть висловлювання «торгівля впливом», «політична корупція». Маємо на увазі масові перебіжки (унаслідок підкупу) депутатів до інших фракцій, цинічне лобіювання — в інтересах бізнесових структур — законопроектів тощо.

У наших умовах ситуація ускладнюється й тим, що в обстановці тривалого гострого політичного протистояння силові структури виявилися фактично поділеними між різними органами влади, що перебувають під впливом певних, конкуруючих між собою політичних сил, а насправді між кримінально-олігархічними кланами, що стоять за ними.

Корупція переросла державні кордони, стала найгострішою інтернаціональною проблемою, ввійшла в систему нових викликів і загроз не лише національної, а й міжнародної безпеки. Усе це вимагає принципово нових підходів до боротьби з цим злом — системних, послідовних, погоджених і в рамках нашої Співдружності, і у взаємодії з європейськими та світовими антикорупційними структурами.

Масштаби корупції, величезна шкода, що завдається нею економіці, життю громадян, інтересам держав, національній безпеці, природно, породжують пропозиції про більш жорсткі покарання за такі діяння.

До Верховної Ради внесено законопроект, яким передбачається урівняти корупцію з державною зрадою й серйозно підвищити відповідальність за такі злочини — аж до довічного покарання для суддів, прокурорів, слідчих за одержання хабарів у надзвичайно великому розмірі. Пропонується також позбавляти хабарників пенсійного забезпечення.

Внесення таких пропозицій цілком зрозуміле й виправдане. Але світовий досвід (скажімо, Китаю) свідчить, що навіть застосування страти не гарантує викорінення корупції.

Очевидно одне: поки на верхніх поверхах влади перебуватимуть люди нечесні, схильні до продажності, пов’язані із кримінально-олігархічними колами, розраховувати на успіх у цій боротьбі не доводиться.

Перше, що потрібно, це перекрити таким людям доступ до влади, на керівні пости. Що стосується конкретних заходів щодо цього, то ними, на наш погляд, можуть і повинні бути, зокрема:

— більш суворий, чітко регламентований підхід до вивчення майнового стану висунутих на керівні та відповідальні пости, їхніх найближчих родичів, зв’язків з бізнесовими структурами;

— відмова від «закритих списків» під час виборів у парламент, в органи місцевого та регіонального самоврядування;

— відмова від практики довічного призначення суддів, перехід до виборності суддів базового рівня населенням відповідних регіонів на певний строк;

— врегульована законом можливість відкликання й відсторонення від займаних посад суддів і керівників високого рівня, що допустили серйозні корупційні діяння.

Особливо хотілося б сказати про такий інститут, як імпічмент.

У наших країнах він може застосовуватися лише стосовно президентів. У Сполучених Штатах Америки, відповідно до їхньої конституції, в порядку імпічменту можуть бути відсторонені від посади не тільки президент, а й віце-президент, а також «усі цивільні посадові особи Сполучених Штатів», якщо в разі осуду в такому порядку «їх буде визнано винними у зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах».

«Вирок у разі імпічменту обмежується звільненням з посади й позбавленням права займати будь-які почесні, відповідальні або оплачувані посади на службі Сполучених Штатів. Однак надалі, проте, проводиться розслідування, йому висувають обвинувачення, його піддають суду й він несе покарання відповідно до закону», — сказано в американській конституції.

За час існування в США цього інституту обвинувачення в порядку імпічменту Палатою представників було висунуто понад 50 посадовим особам, але розглядав такі справи Сенат, до компетенції якого їх віднесено, менш як у півтора десятка випадків, а обвинувальний вердикт було винесено лише в чотирьох. До слова, останній із них — осуд судді Х. Ріттера за «корупцію під час виконання службових обов’язків».

Як бачимо, інститут імпічменту в США на практиці не отримав розвитку. Але сама ідея, як уважається, цікава. Реальне застосування імпічменту щодо невеликого кола високопоставлених чиновників (членів уряду, народних депутатів, суддів, прокурорів, керівників областей), публічний розгляд таких справ в обстановці широкої гласності мало б велике попереджувальне значення.

Усуненню умов, що сприяють корупції, повинні також сприяти:

забезпечення прозорості процесу приватизації, проведення її на справді конкурентних засадах;

децентралізація державного управління відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування з метою підвищення його ефективності й відповідальності управлінських кадрів;

наведення порядку у функціонуванні дозвільної системи, яка в наших країнах набула гіпертрофованого характеру, провокує й живить корупцію.

Серйозною проблемою є те, як поєднати боротьбу з корупцією, профілактику корупційних діянь із дотриманням комерційної, насамперед банківської, таємниці. Це питання виникає щоразу, коли в нашому парламенті розглядають якийсь законопроект, що стосується протидії корупції, запобігання й недопущення легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом.

Можу навести такий приклад. 6 листопада 2009 року Верховна Рада голосами 393 народних депутатів (із 450) прийняла закон, яким, зокрема, передбачалося зобов’язати банки надавати Держфінмоніторингу документи, котрі стосуються їхніх фінансових операцій. Така практика відповідає рішенням FATF — міжурядової організації, створеної для вироблення та реалізації колективних заходів боротьби з «відмиванням» злочинних доходів і фінансуванням тероризму. Але це спричинило занепокоєння у провідних діячів банківської сфери. Президент В. Ющенко (у минулому банкір) став на їхній бік і заветував закон. Відхилити президентське вето наважилися лише 162 депутати. Голосами 275 парламентаріїв законопроект відправлено на доробку.

Не обійтися й без перебудови роботи правоохоронних органів. Сьогодні обговорюються різні варіанти — створення для розслідування найрезонансніших справ про корупцію Національного бюро розслідувань або Антикорупційного бюро. Дискусії тривають кілька років, але остаточне рішення не прийнято. Це свідчить багато про що.