Старі й молоді: хто кого годує?!

Проблема взаємозв’язку поколінь належить до числа «вічних» проблем, які переслідують людство протягом всієї його історії. У конкретні періоди розвитку суспільства спостерігається різне ставлення до старих. Були часи, коли племена бачили в старих тягар і позбувалися їх, залишаючи помирати на самоті. Подивіться стрічку «Легенда про Нараямо», де син несе матір на окрему територію, залишаючи її, щоб вона відійшла у вічність, тому що така традиція, звичай. І це вже не кам’яний вік, а середньовічна Японія. Згодом суспільство усвідомило, що старі мають цінність, яка незамінна, — досвід життя, котрий полегшує долю суспільства. І старих стали цінувати, обирати вождями і жерцями, користуватися їхньою мудрістю і здатністю не тільки вміло відтворювати досвід минулого, а й планувати, передбачати майбутнє. Багато досягнень людської культури стали можливі завдяки досвіду, мудрості, вмінню старих. Як пише Д. Брандус: «Ми поважаємо і цінуємо молодих фахівців, але дуже любимо, коли нас лікують старі лікарі, читають лекції старі професори. Ми насолоджуємося відточеною майстерністю старих письменників». І це справді так, хоч би що молоді казали, тому що, як писав Френсіс Бекон: «Помилки молодих людей означають загибель усієї справи, помилки літніх лише означають, що можна було б зробити більше або швидше». Але життя показує, що цінність старих не лише в їхньому досвіді, а ще більша цінність у тому, що вони залишають після себе в розпорядження молодих у готовому вигляді величезні матеріальні і духовні цінності.

І, справді, кожне покоління людей на землі залишає після себе для майбутніх поколінь мільйони об’єктів господарювання, культури, інфраструктури тощо. Будинки і промислові споруди, дороги, лінії зв’язку, трубопроводи, електростанції, залізниці, комунальні мережі і т. д. 

і т. п. — усе це покоління, що народжуються, мають уже готовими для свого користування. А хто це зробив? Ті, що ще живуть, і вже померлі покоління людей. Уже давно немає в живих будівельників Дніпрогесу й Магнітки, шахт Донбасу й велетнів індустрії. А ці промислові об’єкти працюють і «годують» прийдешні покоління. З політичної економії нам відомо, що праця трудівника не може бути відшкодована й оплачена повністю. Зароблене трудівником тільки в невеликій частині повертається йому у вигляді заробітної плати й найчастіше в межах відтворення його робочої сили. А інше йде на прибуток власникові, на розширення виробництва, загальнодержавні витрати тощо.

Отже, трудівник, працюючи, більшу частину заробленого недоодержує ще у своєму трудовому процесі й, природно, коли він доживає до того віку й стану, коли працювати вже не може, суспільство, за всіма вимогами логіки і моральності, зобов’язано взяти його утримання на себе, адже працівник віддав суспільству свою трудову силу, і суспільство зобов’язано відшкодувати витрачене ним і привласнене суспільством. Частина наданого попереднім працездатним поколінням кредиту суспільству повинна повернутися до нього у вигляді пенсій. Тільки частина, а інше йшло на розвиток країни вже для онуків і правнуків. У цьому й полягає своєрідний зв’язок часів, зв’язок поколінь, коли старі створюють умови й передумови для життя молодих. Тому твердження про те, що сьогодні кошти на пенсії вилучаються з кишені молодих, — мерзенна неправда, за допомогою якої уряд, як представник суспільства, намагається зняти з себе відповідальність за виконання своїх зобов’язань перед літніми. Уряд ухиляється виконувати свою частину трудового договору перед людьми, котрі віддали свою працю на благо суспільства й тих наступних поколінь, які користуються результатами праці нинішніх пенсіонерів. По суті, уряд грабує старих, відмовляючись забезпечити пенсіонерам певний рівень споживання як за Радянської влади, коли протягом післявоєнних десятиліть рівень споживання пенсіонерів постійно підвищувався.

Для наочності: якщо за Радянської влади на місячну пенсію можна було купити 400 кілограмів молока або 600 кілограмів чорного хліба, то скільки сьогодні можна купити продуктів на пенсію в 900 гривень, полічіть, шановні читачі, самі. Уряди реформаторів не тільки грубо цинічно вкрали, а точніше, пограбували, заощадження старих, а й знизили рівень їхнього споживання нижче фізіологічного рівня. А мова ж іде про рівень життя понад 10 мільйонів пенсіонерів. А чому так сталося? Чому держава, пограбувавши тих, хто працював попередні піввіку, тепер узагалі скидає із себе обов’язок служити посередником між поколіннями. А сталося це тому, що реформатори-демократи, просочені ліберальними ідеями протестантизму й ринкового устрою життя, ще з горбачовських часів змінили порядок пенсійного забезпечення. За радянського ладу пенсії були державні й виплачувалися з бюджету. На забезпечення пенсій ішли всі доходи і всі надбання держави. І тому не було ніякого зв’язку з тим, скільки сьогодні заробляє молодь. Розмір пенсії визначався стажем, умовами праці пенсіонера, а головне, він виходив з необхідності задоволення потреб старих і набору тих благ, які потрібні пенсіонерові для гідної старості. Що ж зробили нинішні реформатори, котрі називають себе демократами, лібералами, ринковиками (це один чорт, тільки в різних шатах)? Вони внесли фундаментальні зміни в порядок пенсійного забезпечення; скасували радянський тип пенсії. Заснували Пенсійний фонд, який поєднує в собі природу податкового відомства і банку. І тепер скільки зуміють здерти з працюючих — стільки й розділять між пенсіонерами. А держбюджет за пенсії не відповідає. Тобто перейшли від вирахування пенсії, виходячи з реальної життєвої потреби старих, — до роздачі тих грошей, які «вдалося зібрати» від зарплати працюючих молодих.

На початку реформ в Україні проживали 52 мільйони людей. Нині влада стверджує — 46 мільйонів. А які реальні показники? Може, судячи з цвинтарів, що непомірно розрослися, нас уже 40 мільйонів? Час, вже настав час провести інвентаризацію всього, що нареформували «демократи» порівняно з радянським періодом. При цьому ще ведуться розмови в «елітних» колах про необхідність збільшення пенсійного віку, щоб остаточно добити покоління старих. Адже підвищення пенсійного віку до 65 років (чоловіка) і 60 років (жінки) за середньої тривалості життя у країні 60—65 років стане справжнім геноцидом для цих категорій громадян. Вихід на пенсію супроводжуватиметься збиранням коштів і на похорон.

А тепер погляньмо на проблему ще з одного боку. Якщо наповнення Пенсійного фонду залежить від зарплат працюючих, то мова йде тільки про офіційні зарплати. А в нас в Україні створена патологічна подвійна економіка, де легальна частина дорівнює «тіньовий». А з «тіньової» зарплати, що видається працюючим у конвертах, в обхід офіційної відомості, ніхто в Пенсійний фонд не відраховує. Отже, стариків-пенсіонерів грабують двічі: спочатку уряд, установлюючи пенсії на рівні прожиткового мінімуму, замість бюджетної пенсії на рівні 70—80 відсотків від заробітку пенсіонера, а потім підприємці, заганяючи зарплату в «тінь». Це явище, коли є економіка «на світлі» і «тіньова» економіка, свідчить про те, що в Україні під прикриттям держави діє чорний ринок праці з диким наймом без будь-яких соціальних гарантій і відрахувань.

Справа погіршується ще й тим, що новоспеченим капіталістам, які виникли внаслідок реформ в останні майже двадцять років, безкоштовно передали власність України, і їм початково накопичувати капітал не доводилося, вони «стрижуть» готовий прибуток, і тільки через жадібність свою створили «тіньову» економіку, котра «обдирає» і працюючих, і пенсіонерів. Чорний найм, без легальної оплати, в таких розмірах можливий лише в тому разі, коли є змова між кримінальним бізнесом і державою. І припинити цю змову можна лише одним способом — націоналізувати основні засоби виробництва базових галузей промисловості, горілки, тютюну. Тоді «тіньова» економіка зникне і бюджет збільшиться в кілька разів, а пенсіонери будуть забезпечені не на мінімальному прожитковому рівні, а як цивілізовані люди, на рівні 70—80 відсотків від своїх зарплат.

Узаконений порядок пенсійного забезпечення через Пенсійний фонд не враховує й тієї обставини, що всі багатства України у вигляді корисних копалин, землі, річок, морів, які дала Україні природа, належать кожному громадянинові країни. І кожен повинен одержувати з цих багатств свою частку. Залізна руда, вугілля, марганець, уран, золото, нафта, газ тощо належать не тим, хто їх добуває й переробляє, а всьому народові України. І це має позначатися на розмірах пенсій, стипендій, зарплат, матеріальної допомоги нужденних категорій громадян.

Настав час ураховувати цю обставину, досить обманювати людей, не доплачуючи їм законно ними зароблене, що належить їм. Держава повинна всім своїм надбанням надати достатні матеріальні кошти на життя тим поколінням, які своєю працею створили весь нинішній капітал (основні засоби виробництва) України. А Пенсійний фонд може працювати лише на добровільних засадах. Хто бажає отримувати додаткову пенсію, нехай відраховує до Пенсійного фонду й отримує дві пенсії.

Нинішня Конституція країни проголосила Україну соціальною, правовою і демократичною державою. Тільки що ж у цій державі соціального, якщо освіта платна, медицина платна, пенсії, стипендії мізерні, навіть армія напівголодна, напіводягнена, напівнавчена. Безробіття та її брат кримінал — ось візитна картка соціальної України. Я знаю, що багато соціальних реформ проводять в Україні на вимогу Міжнародного валютного фонду (МВФ), але далеко не у всіх країнах МВФ вдається нав’язати англосаксонські соціальні порядки. Візьміть Іспанію, там не дозволяють зачіпати державну пенсійну систему, хоча фонди пенсійні є, якими послуговується добровільно хто хоче. І за диктатора Франко іспанці жили в державі із сильними соціальними гарантіями. Мене дивує, чому відмова від пенсій з державного бюджету не викликає протесту в лівої опозиції, у церкви, нарешті. Адже це не по-людськи — залишити старих вимирати в умовах жорстокого ринку. Не менш нелюдяно змушувати працюючих громадян країни годувати старих, тоді як нувориші-капіталісти, отримують величезні прибутки з капіталу, ними не заробленого.

От капіталісти й повинні годувати старих, якщо взяли собі у власність основні засоби виробництва країни. І годувати на гідному рівні споживання, без будь-яких орієнтирів на прожитковий мінімум.

Отже, загальний висновок: виходячи із принципу соціальної справедливості, пенсійне забезпечення громадян України повинно мати своїм джерелом не тільки Пенсійний фонд, а й амортизаційні відрахування з усіх основних фондів виробництва, від всієї інфраструктури країни, в якій упредметнена праця минулих поколінь; цим джерелом повинна бути й державна рента на всі природні ресурси країни, враховуючи те, що кожен громадянин України має право на свою частину її природних багатств; джерелом пенсійного забезпечення повинна бути й «тіньова» економіка через конфіскацію майна «тіньовиків» з урахуванням карного переслідування суб’єктів цієї економіки; також джерелом підвищення пенсій повинні стати високі зарплати працюючих з підвищенням частки зарплати в собівартості продукції. Усе це лежить в основі обґрунтування необхідності того висновку, що пенсійне забезпечення громадян України має фінансуватися з державного бюджету країни як окрема стаття бюджету.

Розмір пенсійного забезпечення не може залежати від сфери діяльності громадян — це соціальна дискримінація: і державні службовці, і громадяни інших сфер діяльності повинні отримувати однаковий відсоток пенсії від зарплати. Натомість це не унеможливлює того, що пенсії можуть відрізнятися розміром залежно від умов праці, стажу та інших чинників.

Немає сумніву, що всі уряди в Україні протягом ось уже 18 років — це уряди, що виражають інтереси породженого реформами класу великих приватних власників. А тому уряд відмовляється платити народу за справедливими і законними рахунками соціальної держави. Капітал не бажає платити, він бажає безмірно збагачуватися. А народ покірно терпить це мерзенне, обурливе неподобство тільки тому, що в нього немає захисника, а сам він не може організуватися. Але так буде не завжди. Народ народить своїх захисників...