Криниця для спраглих

Ще б пак: перенасичена всілякими авангардистськими «ізмами», Європа вже давно нишпорить по наших вернісажах і досить вигідно скуповує роботи українських майстрів. Навіть маловідомих, коли надибує на їхні оригінальні твори, котрі спонукають до співпереживань, зачаровують українським самобутнім дивосвітом.

Емоції того вечора узагальнив і висловив президент Академії мистецтв України, ректор НАОМа Андрій Чебикін. Двотисячна армія художників, наголосив він, вітає появу цього унікального видання і дякує видавництву «Криниця», його творчому колективу і передусім директору Леоніду Андрієвському та автору-упоряднику Вікторії Андрієвській за велику і копітку роботу, що стане тепер надбанням усієї української культури.

Свято змигнуло — знову настали будні. Але пройдене до нього ще довго стоятиме перед очима як досвід, що породить нові проекти.

...У тісній майстерні під горою, на якій владарює Михайлівський Золотоверхий собор, тьмяно горить лампочка, висвітлює художнє начиння.

— Тільки наприкінці 2008 року закінчилася боротьба за виживання. Бути тут чи не бути... майстерні художника — муляло комусь око, — скрушно говорить господар — лауреат Шевченківської премії Леонід Андрієвський. — Хіба це умови для повноцінної роботи? Кілька разів були спроби відібрати і це невеличке приміщення... Довелося боротися... Як і всім столичним мистецьким закладам... Нарешті вдалося зробити хоч якийсь косметичний ремонт та щось із наявного повісити на стіни. Так хочеться, щоб було багато світла і простір. Щоб кожного разу не знімати роботи зі стін. Усе має бути стабільним, закоріненим. Щоб душа раювала від творчості.

«Невже досі вона не нараювалася?» — охоплюю подумки зроблене митцем, ім’я якого ще наприкінці 60-х років минулого століття спалахнуло яскравою зіркою на теренах видавничої справи. Він прийшов до неї не з акварелей (у Художній інститут після служби в армії не пробився), але із самобутнім баченням художнього оформлення кожної книжки, за що попервах такий майстер цієї справи як Георгій Якутович назвав його «хуліганом у книжці», а згодом не міг натішитися його роботами.

Оцінюючи доробок Л. І. Андрієвського за 20 літ, його колега і професор Української академії мистецтв Юрій Белічко ще на порозі 1996 року писав: «Серед митців, для яких книга стала об’єктом творчості і натхнення, а власний творчий доробок є вагомим внеском у художню скарбницю сучасності, слід назвати і члена Спілки художників України, заслуженого художника України, дипломанта багатьох конкурсів, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка Леоніда Івановича Андрієвського».

Відзначаючи особливості творчої манери митця, Ю. Белічко наголосив: «Його принциповість у колі колег створила йому імідж неуживчивої, самозакоханої, непоступливої особи. Але насправді це є впевненість у своїй правоті, вивірена копіткою працею, підтверджена шуканнями. І тому, коли видавництва потребували неординарних рішень, а так було, коли наспівали відповідальні або ювілейні видання, знову зверталися до Л. Андрієвського».

Доробок Л. Андрієвського, продовжує цю думку Юрій Белічко, безперечно, є вагомою часткою загального розвитку книжкового мистецтва в Україні 70—90-х років і незаперечним виявом його творчої обдарованості. Він завжди обирав для себе найвищу планку. Тому оформлені ним видання, маючи всі ознаки національної своєрідності, української ментальності, далекі від будь-якого провінціалізму, впевнено стають у ряд з найкращими досягненнями у світовому книжному мистецтві. Цей висновок небезпідставний, він зроблений з досвіду регулярної участі України у міжнародних виставках-ярмарках книги...

Отже, він давно здобув визнання і славу. Але не зупинився на досягнутому — надумав налагодити повний цикл видавничої справи, щоб у власному баченні супроводжувати всі етапи народження книжки. І 1998 року разом із Валерієм Михалком, одним із керівників підприємства «Ремонтник» та під його надійним дахом заснував видавництво «Криниця». Точніше, відродив таке, бо українське видавництво з цією назвою діяло в Києві у 1911—1921 роках. І намітив курс: видавати книги з української культури і духовності, історії, мови, літератури, а особливо найзначимішого для всіх українців — Шевченкіани.

Кожне видання «Криниці» — помітне явище в українській культурі.

— То правда, — погоджується господар. — Але презентація — то був парад..., як нагорода за зроблене. Багатолюдний, ефектний, від чого не можна було не розчулитися. І десь за горизонтом залишилися минулі багаторічні клопоти.

Але ми все подолали, хоча був момент, коли опускалися руки. Допомоги — нуль. Почали повертати авторам матеріали. Та як же це так, дивувалися колеги, невже держава не зацікавлена в такому виданні? Невже воно не має права вийти за якоюсь із програм? І тут я хочу особливо підкреслити відповідальність і взаєморозуміння керівництва Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв, а саме її керівника Павла Кривоноса, який пройнявся нашими проблемами, зрозумів важливість узагальнення обширів українського мистецтва на зламі двох тисячоліть, його пропаганди за рубежем і, зайнявши державницьку позицію, звернувся до київської влади за підтримкою.

— Так, але такими «винятками» встелені всі роки нашої роботи.

— Знаєте, ці програми складають і затверджують під відповідні на це бюджетні кошти живі люди. До них надходить безліч прохань від іменитих та авторитетних. Кому ж не відомо, наскільки живучий принцип «Свій до свого по своє». Звичайно, ми теж беремо участь у цій програмі, але, на наш погляд, цього недостатньо, бо ще не втілили в ній усі вагомі, актуальні наші видавничі плани.

Є книги, за які голосують бібліотекарі: «Дайте!». А вони не видаються — закупівля не спрацювала. Натомість з’являються видання, які могли б профінансувати зацікавлені в тому автори чи їхні спонсори. Чи просто могли б почекати до кращих часів. Спрацьовують якісь сили... Хтось когось підсаджує...

— Сумно про це говорити, але ніяк. У минулі роки (з 2002-го) з’явилося 50 видань. Не всі вони рівноцінні, але справа рухалась. А торік у «Бібліотеці Шевченківського комітету», кажуть, не вийшло жодної книжки. А кого винити? Державний комітет з телебачення та радіомовлення України, який відповідає за цю сферу, торік отримав фінансування на 27 мільйонів гривень менше, ніж позаторік. Це не моя арифметика. Про це сказав на львівському Форумі видавців голова Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, скрушно додавши: на урядовому, державному рівні сьогодні ніхто не говорить про інвестиції у книговидавничу сферу. Уряд рятує банки, але не видавництва.

— Можливо. Бо робимо все, щоб не замулилося наше чисте джерело. На державу надіємось, але й самі крутимось. Такий час. Шукаємо партнерів для співпраці. На жаль, це важко дається. Але тут я хотів би зупинитися на виставках-форумах ось у якому аспекті. Мені здається, що це важливо. Хоча... Переглядаючи пресу, дивлячись і слухаючи теле- та радіопрограми, доходиш висновку, що комусь дуже хочеться звести подію книжкових виставок до таких собі «шоу»-презентацій, зустрічей і т. д. Тобто інформація про будь-яку виставку рясніє як на початку, так і по завершенні, по-перше, одними і тими прізвищами, — чи українськими, чи зарубіжними, часто посередніми, а по-друге, що дуже обурює, це замовчування справжніх, саме українських, новинок на книжковому олімпі, які завжди є і представлені чи державними, чи приватними видавництвами. Як можна було не помітити таких книг як, скажімо: «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» (2000), В. Рубан-Кравченко «Мистецькі роди України. Кричевські і українська культура ХХ століття. Василь Кричевський» (2004), В. Яцюка «Не забудьте пом’янути... Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури 1890-1940» (2004, 2008). І це тільки кілька книг «Криниці». Інші видавництва теж не завжди повноцінно представлені. І це, мабуть, головна причина. З цього випливає все інше.

— Вони насправді потрібні. І ми щорічно буваємо на оглядинах у Києві, Львові, Харкові та інших містах. Спасибі організаторам цих дійств. Але не треба переоцінювати роль форумів. Там постійно «здіймають хвилі» одні й ті самі автори та видавці — їхні розкрутники. Береш потім у руки пресові матеріали з тих оглядин і бачиш у них постійну обойму, як висловився один письменник, «каліфорнійських хлопчиків», у яких, на жаль, не проглядається справжня українська душа.

— Я теж надибував. Але то своєрідний піар. Не треба забувати особливості нашого часу: кого критикують, на того і попит зростає. Форуму видавців не вистачає справжнього — глибокого — дослідження: що в нас є і чого бракує. Але це не вина організаторів форуму. Названі наші найзнаковіші видання ми дарували і провідним і відомим у державі людям. Результат: жодної згадки про те, що ось Україна видала такі книги — ні у виступах, ні в пресі. Не кажу вже про бодай скромну рецензію. Саме про це у нас не заведено говорити. Про що завгодно, тільки не про досягнення. А вони є. Більшість видавництв долають різні бар’єри, перешкоди і видають достойні книги. Справжні українські видавництва не опустили планку, не опустилися до масового непотребу.

— Ми просто не беремо участі в будь-яких конкурсах. Немає часу, зайвих людей, які б цим займались. А самі організатори спеціальних конкурсів не відстежують процес появи по-справжньому вагомих видань. Для нас головна винагорода — це визнання наших видань в Україні та світі, на міжнародному рівні. Так, наприклад, наші видання: «Переяславський скарб Михайла Сікорського» і «Лоно Дунаю» отримали міжнародні премії.

— Так. Про це свідчить кількість видань, знаних не лише в Україні. До нас тягнуться не тільки українські автори, а й відомі зарубіжні колеги. Скажімо, коли ми презентували «...Україна у старій листівці» у Київському представництві ООН, на тому дійстві було багато зарубіжних гостей. І заокеанський знавець таких видань Вільям Морган сказав: «Я знаю всі подібні видання у світі, але те, що зробила Україна, аналогів не має». Тож «Листівка» і розійшлася по світу як раритетне видання.

Авторів теж не бракує. Приходять і зі своїми «есеями». Але, пройшовшись видавничими коридорами і побачивши на стендах нашу продукцію, дехто утримується видавати у нас ті «есеї». Хоча й гроші мають. Та й ми не дуже заманюємо до себе з подібною продукцією.

— Ні, ми на бульварщину гроші не беремо. Краще мати справу з кимось солідним.

— Банківські кредити теж малодоступні для нас. Кілька років тому були різні пропозиції: «Давай проект і отримаєш суму». Отримати можна. Але ж банки хочуть мати навар за короткий термін. А видавцям кредит потрібен на десять років хоча б. Солідний та оригінальний проект за рік не підготувати. А що-небудь готове видавати не хочеться. «Криниця» каламутної води у світ не випускає. А коли пропонуємо банкам спільний проект, вони про це і слухати не хочуть.

— Звичайно, почерпнув... Утішного мало. Російські інвестиції — це де бізнес і політика дуже пов’язані. Бізнес на основі довгострокових кредитів. А політика — то завоювання інформаційного простору. Це справді державна політика. А в Україні така відсутня. Тож ми із заздрістю поглядаємо у бік сусідів, де видавці мають державні преференції і за рахунок дешевої продукції вільно почуваються і на нашому ринку. Нам би їхні умови. Але знову-таки питання: а чи могли б ми скористатися такими умовами? Коли в державі, як у байці Крилова «Лебідь, рак і щука». Кожен тягне у свій бік. Саме це і є головна загроза будь-якій справі. А особливо побудові Незалежної України.

— Саме таку мету і ставили організатори, але... За останні роки відбулося стільки подібних нарад... Суцільна риторика. Час уже не говорити, а створювати законодавче поле, конкретну модель інвестування в українське книговидавництво і чітко визначити державницьку політику у проведенні нашої книги до читача через розгалужену і самодостатню сферу книгорозповсюдження.

— Я б облишив ці розмови. ПДВ ні в якому разі не можна «повертати». Цей податок сидить і в поліграфії, і в матеріалах — обтяжує і так значну собівартість реальної книжки.

— Це ще один наш головний біль. Наші взаємини на практиці складаються з багатьма ризиками. Звичайно, саме для нас, видавців. Віддавши книгу на реалізацію, часто не знаєш, чим усе закінчиться. Неповернення коштів — хронічна практика. Інколи, завдячуючи саме судовим рішенням, дещо повертаємо, а інколи навіть суди не допомагають. Бо деякі з них часто на боці шахраїв. Нещодавно ми втратили кілька тисяч. Дали на реалізацію купу книжок. І не одержали ні грошей, ні повернутих книг. Бо фірма самоліквідувалася... Стосунки видавців і розповсюджувачів — це не проблема тільки самих видавців. Цю справу має контролювати держава. Законодавчо. І щодо фірм, і щодо приватних розповсюджувачів. Що ще цікаво? Таких колізій, як правило, з російськими книгами, на території України майже не відбувається.

— Планів багато і видавничий портфель не порожній. От видали «Художників» і думали до цього більше не повертатися. А тепер уже є нові намітки. Та й життя підказує, що треба. Вже давно працюємо над продовженням серії «Мистецькі роди України...». Насамперед мова про унікальний рід Кричевських. Видали про замовчуваного радянською владою Василя Кричевського. А його брат Федір Кричевський був не менш талановитим і знаним до революції художником. Василь свого часу емігрував за кордон, а Федір залишився, повіривши радянській владі. Навіть співробітничав з нею. Але більшовики знали, з якого він роду, тож останні роки його життя були дуже важкими. Так і пішов у безвість. Завдячуючи авторові — Валентині Рубан-Кравченко, повертаємо ім’я Федора Кричевського Україні.

На підході книга про львівського скульптора, лауреата Шевченківської премії Еммануїла Миська.

Є й інші намітки. Але про них незабаром розкажуть наші нові видання.

— Спасибі й вам. А читачів «Голосу України» хочу запевнити: ми вас порадуємо саме такими виданнями.