Заблукавши в полі, жінка за чотири дні й три ночі так і не знайшла дороги до села

Знесилену, її випадково побачили мисливці. Спершу звернули увагу на зграю ворон, які кружляли над одним і тим самим місцем. Потім почули звідти кволий людський голос...

Того дня Ніна Подолян добиралася від дочки до свого села Клебань, що в Тульчинському районі. Півтора року вона не була в рідній оселі. Поки дочка працювала на заробітках в Італії, доглядала внуків. Надія, так звати доньку 69-річної Ніни Подолян, ще не встигла з дороги розпакувати речі, як бабуся повідомила, що збирається додому. Донька ледве умовила маму зачекати. Так само не радила їхати і наступного дня. Просила перебути холоди...

Із села Кирнасівка, де живе донька, до Клебані 12 кілометрів. Курсує автобус. Але жінка вирішила йти пішки. Улітку ходила цією дорогою не раз і не два. Знає її, як кажуть, із закритими очима. Полями навпростець година ходьби. Цього разу мандрівка затягнулася на чотири дні...

— Це біда мене гнала в плечі, — каже Ніна Петрівна. — Почала збиратися в дорогу ще тоді, як Надя подзвонила з Італії і сказала, що скоро приїде. Виглядала її, як ясне сонечко. Люди з села переказали, що в мене на обійсті побували злодії, винесли картоплю з погреба. То я не могла дочекатися, щоб подивитися, що там наробили. Надя не пускала мене. А я вибрала момент, коли вона поїхала в Тульчин, зачинила двері — і помчала на всю.

Жінка так тепло вдягнулася, ніби знала, що її чекає в дорозі. Під шубу, вона довга, аж до п’ят, накинула ще й куртку. На голові була тепла пухова хустина. У ноги змерзла найбільше. У напівчобітках не дуже тепло, зате зручніше прошкувати. Рукавиць теж не мала. Коли став допікати мороз, замотала руки хустиною, яку несла в сумочці.

— Перший раз я спинилася на роздоріжжі, — продовжує Ніна Петрівна. — Побачила знак надмогильний. Його встановили, коли один хлопець втопився. Думаю, значить, по праву руку має бути Федьків став. А мені до села в інший бік. От я й пішла. Кругом — біло-біло. Ні слідочка. Довго йшла. Вже й хати мали б показатися. А не видно ні одної. Я ж далеко бачу, очі зіркі, як у пташки.

Невдовзі жінка зрозуміла, що збилася з шляху. Після цього вчинила мудро. По залишених слідах повернулася назад на роздоріжжя. «Довго я стояла, роздивлялася на всі боки, міркувала, чи правильно йшла, і врешті-решт, переконала себе, що це саме та дорога. Тому знов пішла нею».

Перша ніч, яку пані Ніна провела в полі, видалася місячною. «Вечір впав такий темний, ніби мені хто очі хусткою зав’язав, — каже жінка. — Думаю, смутку мій, що ж це воно буде?! Мене ж тут собаки до ранку загризуть». На її щастя, жодна звірина за весь час блукання не трапилася на очі. А вечірню темінь несподівано освітлили яскраві зорі й великий місяць. Попереду показалася скирта соломи. Жінка вирішила там присісти. Знала, що в соломі можна зігрітися. Головне — не замерзнеш навіть тоді, коли задрімаєш. Йти до скирти довелося довго. Її контури бовваніли далеко. Коли нарешті дійшла, виявилося, що насправді то дерева посадки.

Місячною була тільки перша ніч. Уже наступної місяць рідше з’являвся з-за хмар. На третю ніч взялася така темінь, що за крок попереду жінка не бачила нічого перед собою.

— Чи боялася? — перепитує пані Ніна. — Авжеж, боялася, але не дуже. Мене більше гризло сумління. Все думала, нащо так зробила? Чому не послухала Надю. Що їй тепер люди скажуть: не вберегла маму. Вона дітей доглянула, а ти її не зуміла.

Жінка каже, що молила усіх святих, щоб допомогли їй ще раз побачитися з дочкою і внуками. «Господи, допусти мене хоч на хвилиночку до них, а тоді вже забирай до себе». Щоразу, коли наставав ранок, твердила собі, що нарешті знайде дорогу і вирветься з цього зачарованого кола. Бо ж знає тут не тільки кожну стежку. Вона ж тут і худобу пасла, і гриби збирала... Марними виявилися її сподівання. «Хтось ніби взяв мене за руку і водив, як Маланку — від поля до посадки, від посадки — до лісу, а звідти — знов до поля. Водив скрізь, тільки не туди, куди треба».

Найважчою видалася третя ніч. Від холоду опухли руки. Ніг вона майже не відчувала. Обличчя пашіло вогнем. Хоч як прикривала його теплою хустиною, мороз забирався у найменшу шпаринку. Їй дуже хотілося пити. Так пекло всередині, ніби там спалахнула пожежа. У лісі, на дні одного зі схилів, жебонів струмок. Жінка ступила крок, але одразу зупинилася. «Якби я зійшла вниз, нагору вже ніколи б не вибралася, — каже пані Ніна. — Сил у мене майже не залишилося. Літом, коли вирушала в дорогу, завжди брала з собою пляшку води, чи компоту, така в мене звичка, а цього разу поспішала...»

Руки так задерев’яніли, що не могла набрати в них снігу. Опустилася навколішки. Торкнулася язиком холодної білизни, а тоді довго-довго піднімалася. Їй заважали поли шуби. Ладна була скинути її.

За всі три ночі жінка ні на хвилину не зімкнула очей. Добре знала, якщо засне на морозі, уже ніколи не прокинеться. Навіть не присідала. Спиралася спиною до дерева — так відпочивала. Решту часу ходила і шукала стежку додому. А вже в останню ніч ноги геть перестали слухатися. Вона зупинилася біля невеликої купи гілля і впала на нього.

Лежала горілиць. Від побаченого в небі потемніло в очах. Зграя ворон почала кружляти над нею. Раптом одна з них каменем полетіла вниз. «Я хотіла повернутися, щоб вороння очі не виклювало, а сил не мала, — каже пані Ніна. — То тільки з переляку якийсь звук видала, так відігнала біду».

— У тому місці ми ніколи не полювали, — каже мисливець Михайло Горбачук з села Кирнасівка Тульчинського району. — Цього разу також обходили його стороною.

Пан Михайло не уточнив, чому. Від жителів Кирнасівки вдалося почути, що урочище Дубина, де знайшли жінку, називають нещасливим місцем. Навіть влітку сюди не кожен наважується зайти. Звідси до рідного села жінки — рукою подати.

Хтось з мисливців звернув увагу, що над урочищем кружляє зграя ворон. Коли крик ненадовго стихав, звідти долинав людський голос. Спершу думали, що причулося...

Пан Михайло не одразу впізнав Ніну Подолян, матір своєї сусідки Надії. Обличчя розгледів тоді, коли згріб з шуби листя, яке вітер натрусив з дерева. Щоб підняти жінку, спершу довелося відірвати примерзлий до снігу одяг. Загін з п’ятнадцяти мисливців надав потерпілій першу допомогу. Жінку напоїли чаєм. Пригостили домашнім хлібом. Зателефонували доньці. Забирали її з поля трактором. Нічим іншим в те місце не доїхати. Виручив житель Кирнасівки Іван Меланич.

На знімках Ніна Подолян каже доньці й онукові, що раніше ніколи не вірила, що можна заблукати у знайомому з дитинства місці; мисливець Михайло Горбачук — один з тих, хто врятував життя потерпілій жінці.

Тульчинський район

Вінницької області.