Брати Достоєвські — Михайло і Федір

І.

Першим із братів Достоєвських побачив білий світ Михайло Михайлович (13/25/.X.1820/, Москва). Майбутній прозаїк, літературний критик, журналіст, перекладач. І нині люди з гарним літературним смаком читають його двотомник, виданий 1915 року. Цікаві й дуже корисні для душі й розуму дослідження репертуару російської сцени (1848), Жуковський і романтизм; аналіз «Грози» Островського і віршів Плещеєва, інші. В особливому ряду стоять у літературному літописі «Листи М. М. Достоєвського і 

Ф. М. Достоєвського». Про Михайла багато досліджень, бо він залишив свій добрий і розумний слід у вітчизняній і світовій літературі.

Що й казати, літературна діяльність Михайла, природно, мимоволі недооцінена через порівняння з геніальним братом-погодком Федором. Про це я, вільно чи невільно, говоритиму нижче, у жодному разі не принижуючи достоїнство братів. Один одного вони завжди любили. Так їх виховували розумні батьки.

Михайло був первістком у родині штаб-лікаря Московської лікарні для бідних. І Михайло, і Федір усе життя пам’ятали, як піклувався про них бідний дворянин-батько. До слова, і Федір до кінця життя був зразковим батьком своїх дітей. Як і Михайло. Книга — вічна історія розуму й світла — для всіх Достоєвських була більше, ніж ікона.

У ту пору богоугоддя родина, якось враз, стала багатодітною. Батько зі шкури ліз, щоб дати старшим синам хорошу освіту. Він улаштував їх у приватний пансіонат Л. І. Чермака — один із кращих у Москві.

Михайло подавав надії в поезії. Суддею виступав Федір. Точний і необразливий в оцінці. Батько радів їхньому взаєморозумінню, відзначав такт Федора і хвалив стриманість Михайла.

У травні 1837 року батько відвіз братів у Петербург — вступати до Головного інженерного училища. Кілька місяців Достоєвські навчалися в підготовчому пансіонаті Костомарова. Уявіть стан  бідного дворянина:  ледь-ледь вистачає на харчування, пелюшки-сорочечки вже нових дітей...

Але освіта, освіта і ще раз освіта!

Нині, коли триває в літературному світі боротьба за Федора Достоєвського (і поруч іде нерідко його старший брат Михайло), завжди підкреслюються сімейне виховання й особливі турботи батька. Приватне їхнє життя вже давно належить світу, воно зрослася з навколишньою нинішньою дійсністю. І набуває особливого сенсу. Письменник, який пише «зі стелі», є поденник. Письменник, який пройшов життя в нелегкій, суворій дійсності, не закривався від лих, — доносить суспільству роздуми про таємницю душі людини як такої, про її гріхи та біди. Наша політика сьогодні, на щастя, у масі безжертовна. У своєму останньому робочому зошиті Федір Достоєвський записав: «Тільки те й міцно, під що кров протече. Тільки забули негідники, що міцно-то виявляється не в тих, які кров проллють. Ось він — закон крові на землі».

Так, світ досі відгадує, з якими негідниками сперечається Федір. Головний «біс», виписаний ним, Петро Верховенський, якого він вивів для генія, пам’ятаєте, вважав кров «важливою річчю, сполучною річчю». Звичайно, Верховенський мав на увазі чужу кров.

Усі сьогоднішні «Верховенські», які живуть і в нас, і в інших землях, де, підкреслюю, небайдуже сперечаються і про лад у світі, зважаючи на думку Федора Достоєвського, — є показна, хитра кліка, що живцем поїдає народ, полишає його на голод, злидні, вічні страждання... Вони начебто й не знають, що думаючий народ теж мріє про помсту.

Я повертатимуся до теми брати + любов + порядність + підтримка. Напевно, мій читач знає, що Михайло не був прийнятий у Головне інженерне училище за станом здоров’я. Він піде в ревельську інженерну команду кондуктором. Одружиться в 1842 році з ревельською уродженкою Е. Ф. Дітмар. Старший брат Федора досконало опанує німецьку мову. Його переклади «Розбійників», «Дон Карлоса» Шіллера — глибокі й нині читабельні. Майстерно перекладені ним «Про наївну й сентиментальну поезію Ґете «Рейнеке Ліс», багато іншого.

Я нижче повернуся й до прози Михайла. Вона заслуговує всілякої поваги.

2.

«Мені було лише десять років, коли я вже знав майже всі головні епізоди російської історії з Карамзіна, якого вголос вечорами читав нам батько. Щораз відвідування Кремля й соборів московських було для мене чимось урочистим...

Кожний Великдень, — далі свідчить молодший брат, Федір Достоєвський, — мама возила нас на богомілля в Троїце-Сергієву лавру. Там ми вчилися бути людьми...»

Скільки порядності знаходиш у вчинках великих братів! Михайло біжить, хворий, розбитий, до вагона із ґратами. Зібрав останнє, щоб братові, Федору, «було в дорозі легше». «Зажди! Відійди!» — кричать конвойні. Михайло йде на багнети і не здається... В один з останніх своїх днів Федір Достоєвський їде до свого приятеля Олексія Миколайовича Плещеєва. Він завозить борг... двадцятилітньої давнини. Федір був Гравець. І найчастіше — безгрошовий. Але час, нарешті, настав і він приніс по-християнському борг. Решту потім віддасть дружина... Він щойно дописав останні сторінки «Братів Карамазових». І, очевидно, одержав аванс. Тріумф навколо книги... Він не знає ще, що буде. Але що є... Ось його слова того останнього року: «Вся Росія стоїть на якійсь остаточній точці, вагаючись над безоднею».

...Він усе розгадує таємницю смерті батька. Вона переслідує його. Трапилося це на другому році його навчання в Інженерному училищі. Розташовувалося воно в Михайлівському замку, овіяному таємними обставинами вбивства імператора Павла І. Уже тоді в молодого Федора Достоєвського закралася думка про недовіру до «величного граду», про який співав радісно Пушкін. Батько, за офіційними довідками, помер від апоплексичного удару. Але, як свідчили пізніше очевидці, його забили на смерть доведені до краю зовсім нестерпним поводженням власника сіл. Батько був зовсім не винний. Відкупив два сільця, зібравши гроші. І поплатився за чужу ненависть до селян.

У вісімнадцять років брати, майже однолітки (писалося й пишеться завжди однолітки) залишилися сиротами.

Повернуся до Михайла. Я був не першим, хто плутав Достоєвських. Читав «Дочку», «Господина Светелкина» і «Воробей» у Кушкінському Будинку офіцерів. Довоєнним цим прикордонним гарнізоном, що впритул стояв з Афганістаном, командував видатний полководець майбутньої Вітчизняної війни, наприкінці кар’єри — генерал армії Петров. Виявляється, він був великим книголюбом. І за його вказівкою в бібліотеці Будинку офіцерів був куточок книг братів Достоєвських.

Я тоді, хлопчиськом працюючи, не дійшов у війну до десятого класу (лише закінчив дев’ять), у Кушці ходив у десятий клас. Це було вечірнє відділення для офіцерів. Як старшина, «виконуючий у редакції офіцерську посаду, я зумів улаштуватися в школі й завзято йшов до «документа».

А от «Дочку», вважав, написав, напевно, Федір.

3.

Мій батько, тамбовський мужик, який промишляв потім теслярним ремеслом, переніс війну громадянську теж хлопчиськом; вчасно, напевно, залишив потім село, на яке на придушення антоновщини червоноармійці майбутнього маршала Тухачевського кидали в 1921 році «гази». До тридцятих років усі вишукували «учасників заколоту» («радянська влада — без комуністів!»). Їдучи в Середню Азію на заробітки, батько половину багажу забив книгами, що залишилися від прадіда, казали, великого книгошанувальника. Батько любив особливо Толстого Льва. Увечері іноді пив горілку, лише чарочку, казав при цьому «кутарди» (узбецькою — наче «покотилася») і після цього нам, дітям, при лампі читав «Кавказского пленника», «Хаджі Марада». Ми, завмираючи, слухали. Із Федора Достоєвського почав читати одного разу «Ідіота», пояснюючи, що «ідіот» — це не ідіот, як лаються твої старші сестри (кивнув на них), а найчистішої душі людина. Геть, як у твоєї матері на іконі, — святий...

На жаль, мені не довелося захоплюватися «Ідіотом». У ті роки стомлювали довгі та якісь прісні фрази. Вони для мене ще не жили. Тепер я зустрічаю чимало людей, які намагаються зрозуміти, чому так хвалять «Ідіота».

На жаль, я довго був відірваний від цієї геніальної книги. Прочитав її лише у двадцять років. Книгу привіз мені, побувавши у відпустці, Вася Трунов — побратим по запасному полку й війні. Мати його була вже заслуженою вчителькою, жила у великому середньоазіатському радгоспі, істинно українському, де вона директорувала в школі.

«Ідіот» — її подарунок мені. Вона, з’ясовується, раділа за мене, що працюю тепер у газеті й учуся. Вася їй про це сказав. Мами наші разом проводжали нас в армію.

— Книга вже майже заборонена, — шепнув мені Вася. — Обережно!

Мені пояснив про обережність при читанні в Будинку офіцерів Достоєвського Федора мій редактор. «Іде щось недобре з Достоєвським»... Він завжди підкреслював: у Кушку висилають найбільш непокірливих і розумних офіцерів. Але не мудруй! Адже не вік дивитися потім з вікна казарми на прикордонну смугу...

Я прочитав «Ідіота» одним махом. Мені й тепер здається, що все воно так, а не інакше. Мені здається це особливо тоді, коли ми вибираємо поводирів або коли захоплюємося мудрістю беззахисного нині буття.

4.

Я й потім братів плутав, займаючись їхніми літературними дослідженнями.

У їхньому листуванні йдуть Гомер, Ґете, Бальзак, Гюго, безліч інших письменників. І я не сказав би, хто з них тут вище в оцінках, думках, образах. Федір слідом за братом марить Шіллером, він визубрив його напам’ять. Із листування братів: «Людина є таємниця. Її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, то не кажи, що змарнував час; я займаюся цією таємницею, бо хочу бути людиною»; «Природа, душа, Бог, любов пізнаються серцем, а не розумом»; «Думка зароджується в душі. Розум — знаряддя, машина, яку рухає вогонь    душевний...» І далі: «Філософія (тобто, як підкреслюють обізнані люди), — плід розуму, є та сама поезія, тільки вищий градус її!»

Нещодавно один з молодих письменників (поет) показав мені своє листування з друзями. Чи можу я рекомендувати це до друку? Про те, як розбагатіти, — дума вдень і вночі, без перепочинку. Як дивитися на жінку, котра тебе не любить, але щоб полюбила? Що сказати другові, якщо він бреше?..

Він жив, автор цих записок, у злиднях, бідності, виживанні. Я уявляю приниження бідністю того, хто пише. Але тільки сильні люди, які знають собі ціну, витримують удари долі. Брати Достоєвські всяке слово ставили на догоду чистоті совісті й, якщо вже казати голосно, на догоду відданості народу. Хто з тих, що живуть нині, чистий? Це має чуттям здогадуватися письменник. Інакше гріш ціна його творам. Гра в літературу карана.

Понад караний надлишок замовлених хвалебностей, по суті, часом графоманії. Багато тепер фальшивих монет, вони неугодні у високому опікуванні народного слова.

Щоб з’явилися (і їх на пні не знищили) нові Тараси Шевченки, Шукшини, Набокови, Айтматови, Коцюбинські, Юлії Друніни та інші, інші... Потрібні хоча б грамотні глави держав, які розуміють самі смак слова і які таємно пишуть вірші...

Страшно, дуже страшно жити в поденній писемності в нашій Україні...

Іде хвиля жорстокої вседозволеності слова. Слово — вище від меча й атома. Не думаю, що світ цього не бачить. Україна вкрай потребує реформи всього письменницького ремесла. Гладко поки що на поверхні. Але саме ця поверхня злизує зміїним язиком потрібне народу Слово.

Ніщо не приходить до талановитої людини даром. Уся ця навколишня, кимось придумана краса не дарується безплатно. Федір Достоєвський тому, мабуть, ще юнкером писав драми (на жаль, вони не дійшли до нас). Це були «Борис Годунов», «Марія Стюарт». Вишукана парадна краса слова змусила його спробувати себе й у художньому перекладі. Знання приходять до знань, збагнути людський досвід передбачати й підтвердити власним словом значне в цьому світі, що не йде ніколи від людства, — завдання обраних, передусім тих, хто пішов у дуже важку й відповідальну справу — письменництво.

5.

Перша друкована праця Федора Достоєвського — це переклад роману Бальзака «Євгенія Гранде». Надруковано в журналі «Репертуар і пантеон» у середині 1844 року. Перекладачеві було 23 роки. Майбутній геній різко змінює орієнтири буття. Так роблять зазвичай цільні люди, котрі вірять у себе. Він не прослужив і року, здобувши спеціальність. З мізерною виплаченою сумою виходить у відставку в чині поручика! Ах, генії-поручики! Слово, що бушувало в них, було — як вирок тяжкого тоді для нього буття. Він відмовляється від спадкоємних прав на тульські маєтки. Досить, що батько почив від чаду міжусобиць. Самому заробляти гроші! Переклад книги великого француза — заробіток! Але самому треба писати, писати, писати! Він і пише перший свій роман, який назве «Бідні люди». Він знає, що сам — із цих людей. Бідних. Хоча й дворянин. Їх так багато навколо. Розорених, жебраків. Бідність — страшне явище повсюдне. Він переробляє рукопис кілька разів. Щоб сказати точніше. Під Богом чомусь не всі рівні. Як жити далі не тільки тут? Скрізь!

«Бідні люди» почали по руках ходити обізнаних зі Словом. Найвищих авторитетів. Він читає рукопис Григоровичу. А вже через нього він потрапляє до Некрасова, потім — до Бєлінського.

Буря захвату!

Автор «Бідних людей» відразу втиснувся, а потім став головним учасником «натуральної школи». Причому Федір Достоєвський своїм романом відкрив «Петербурзький збірник» (другий за ліком альманах «натуральної школи»), в якому розміщені були твори Некрасова, Тургенєва, Герцена, І. І. Панаєва, Бєлінського, В. А. Соллогуба та багатьох інших тодішніх світил літератури.

Головне, що бідний відставник у чині поручика не давав нікому хабарів, не ніс пляшок вина й горілки. Не шукав за грошики й рецензій на своїх «Бідних людей». Дуже жаль, що тамтешні, які щадять моральні цінності при створенні вітчизняних шедеврів, не перейшли до нас. Уже в радянській літературі майже кожна створена книга купалася у вині. Повторююся, але пам’ятаю добре слова, які сказав мені Микола Рудь, тодішній заступник секретаря партійної організації Національної спілки письменників: «Дивуюсь, як це на твоїй книжці немає ні краплини вина». Це був роман «Два дні в довгому столітті». Я вже, пробігши Крим, Рим і мідні труби, не пив. З жахом перебираю давні рецензії. «Автор дуже талановитий, він вирішує глибокі пласти життя, але...» Я не знав тоді, що за свої рукописи треба давати хабара. Я зрозумів тільки тепер, яким був серед усіх дурником.

6.

Сюжет про бідного чиновника був, виявляється, цікавий, тому що Федір Достоєвський увів у нього нові риси.

Сьогодні в «Бідних людях» здається все зрозумілим.

Бідних людей у нашому світі, у тому числі в нашій милій державі — сила-силенна. Їх кидала держава (особливо останні двадцять років) і через плече, і через коліно. При напрочуд дурній риториці «політичних паханів», які облаштувалися, обікрали народ, плаче справжня душа на протягнену до тебе руку. Тепер про це пишуть менше. Замовна риторика газетних і журнальних хазяїв відторгує страшні майбутні життєписи. Вони, звичайно, знайдуть потім своє місце. І той, хто захоче дати суспільству майбутньому свої літературні дослідження, піде спочатку вчитися до «Бідних людей» Федора Достоєвського. Життя змусить до цього повернутися. Бо так жити, так обманювати людей бідних не можна. Тому що вони Люди. Нехай і бідні...

Бєлінський тоді, коли пропустив до друку «Бідних людей», мабуть, немало передумав. Іду за ним: «Честь і слава молодому поетові, муза якого любить людей на горищах і в підвалах і говорить про них мешканцям розволочених палат: «Адже це теж люди, ваші брати!». Він хвалив автора за «вражаючу істину в зображенні дійсності». Але він був би не Бєлінським, якби не сказав але! Він дорікав новому, «незвичайному» таланту в багатослів’ї, зайвій балакучості. Відносив це до недосвідченості молодого автора.

«Не розуміють, — відповідав тоді всім критикам зовсім ще молодий Федір Достоєвський. — У всьому вони звикли бачити пику автора, я ж моєї не показував. А їм невдогад, що говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше й говорити не може. Роман вважають розтягнутим, а в ньому слова зайвого немає»...

Самостійність — одна з рис талановитих. Із гуртком Бєлінського молодий письменник покінчив восени 1846-го. Через особисту сварку не з Бєлінським. З Некрасовим і Тургенєвим. Я не пам’ятаю з нашої літературної історії розповіді, хто б грюкнув дверима, ідучи від Рильського, Тичини, Булгакова, Твардовського... Я прочитав безліч спогадів про братів Достоєвських. Ніде не зустрів їхнього колінопреклоніння. Ішли жахливі роки. Стріляли в царів, жандармів. І в Росії, і в нас в Україні. В «Останньому році Достоєвського» Ігоря Волгіна, одній з найкращих книжок розумного й гідного опису генія останніх століть, іде на доказ того багато фактів. У різних обставинах Федір Достоєвський немов відповідає своєму прізвищу — достоїнство. З достоїнством він жив і переносив повчання великого й несамовитого Віссаріона Бєлінського; з достоїнством, без галасу, зносив нападки на свої твори; ніхто з тих, хто стояв перед смертною стратою, не сказав про нього поганого слова. Ніхто не змальовував його смішним і бідним на слова, коли він прийшов до друзів і розповідав, що був майже свідком убивства царя...

Він був єдиний у собі. Тому й писав — як хоче.

Не підлаштовувався. Не ставав по струнці. Ах, щось і хтось сказав на найвищому даху! Ах, це тепер пустити б у розтривожене суспільство!

Самостійність мислення!

І головне — важливість того, про що ти у своїх творах повідомляєш.

Його очима, його розумом ми бачимо тодішній і гіркий, і незрозумілий час. Бачимо тих наших предків, які вижили всупереч усьому, які залишили нам добро й повчання, як залишатися людьми. У наших писаннях щось дрібно про це кажуть. Хоча — безліч лауреатів, безліч умільців слова і безліч тих, хто ними командує.

А Федір Достоєвський — один. Він не послухав Бєлінського. І вже через те став не тільки псувати папір. Він став пророком усієї Землі.

7.

Велика література — справжня кара несправедливості людського життя як такого. Одним — хороми, іншим — закутки, що смердять сечею й блювотиною; одним — безкарне відчуження у свій хапальницький бік добра, зробленого і тим самим мешканцем смердючого закутка, іншим — нахабна посмішка й запевнення, що золоті гори він нажив своїм горбом і в цьому він чистий як ангел... «Бідні люди», виявляється, у Федора Достоєвського були не одні. Повість «Щоденник» друкувалася зі згаданими «Бідними людьми» майже одночасно. І тут ішли мотиви трагічних сторін життя. До речі, вони були характерні в усіх його творах.

Чи потрібно було йому при такому письмі — відстрілявся й відійди від горя, роздратування несправедливого життя? Ні, він став учасником зборів революційного товариства Петрашевського та двох інших соціалістичних, організованих петрашевцями М. О. Спєшнєвим і С. Ф. Дуровим гуртків. Треба було йому на одних зі зборів ознайомити гуртківців з листом Бєлінського до Гоголя, що нелегально поширювався. Спєшнєв захоплено слухав Достоєвського. Разом з іншими учасниками гуртка він ставив кінцевою метою «зробити переворот у Росії». Далі так жити не можна! Достоєвський брав участь в організації таємної друкарні, щоб негайно друкувати літературу проти уряду та царя.

23 квітня 1849 року Федір Достоєвський (у справі петрашевців) був ув’язнений до Алєксєєвського равеліну Петропавловської фортеці й засуджений до розстрілу. Потягнулися дні допитів, погроз, пропозицій «видати тих, не зачіпаючи інших». 22 грудня того ж року, у тріскучий мороз, його вивели на Семеновський плац разом з іншими петрашевцями.

Зачитується смертний вирок.

Мертва тиша.

Першій групі зав’язують очі й готують до страти.

І тут раптом повідомляють: розстріл за милістю царя замінено каторгою.

І згодом службою в армії рядовими.

У пам’яті його залишилися назавжди «ці» десять жахливих, безмірно страшних хвилин.

8.

Старший брат Михайло зі шкури ліз, щоб допомогти Федору. Жодного дня не знав спокою, вишукуючи способи змінити його гірку долю. Прохання, прохання, щире благання...

Пом’якшити жорстокість, угамувати запал царської немилості! Сам він у цей час завзято трудився. Його заслуга того часу —  «почвенничество». В історію воно увійде як російська громадська думка 1860-х. Рідна слов’янофілам (тепер у словниках пишуть, що автори Ф. М. Достоєвський, А. О. Григор’єв, М. М. Страхов). Суть його — проповідь усіма силами зближення освіченого суспільства з народом («почвой»), зближення, як раніше в нас у СРСР обов’язково підкреслювали, на релігійно-етнічній основі. Михайло Достоєвський зробив гідний вклад своїми роботами, щоб справді зблизити простий народ з наукою.

Федір повернувся із заслання в тридцять вісім років. Йому дозволили жити в Європейській Росії. Немов з рогу достатку посиплються книги. Вони принесуть йому світову славу. «Записки з Мертвого будинку», «Принижені й ображені», «Злочин і покарання», «Гравець», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови», «Записки із підпілля»... І ще. І ще!

Ми бачимо іншого Достоєвського. Його, здається, недавно, позбавили всіх прав, відібрали останнє добро, на руки надягли кайдани, а в долю навічно визначили каторжні роботи й військове марширування... Мимоволі згадуєш долю великого генія Шевченка!.. Вони переступили страшне минуле. Так роблять дуже сильні люди.

Ні, є Бог! Є Доля! Не всім це дано. Дано обраним. Тим, хто це виговорив у Неба і хто не суперечив тому, що неминуче буває!

Зло, добро у світі... Федору Достоєвському в «Мертвому будинку» бачиться шлях досягнення світової гармонії зовсім інший, не як у сорокові роки. І не так, як бачать це революціонери-демократи. І образ Христа, знайдений  ним у серці свого народу, зовсім не такий, як думали вони.

Десятий розділ «Записок Мертвого будинку», де виникає образ «кришталевого палацу» — символ майбутнього устрою людства, — полемічно порівнюється ним із четвертим сном Віри Павлівни з роману «Що робити?» Чернишевського. У «Злочині й покаранні» Федір Достоєвський уперше стає на п’єдестал всесвітньої писемності як творець принципово нового роману. Це вже піднебесна література. Він створює безліч характерів в об’єктивному світі. Це безліч рівноправних свідоцтв з їхніми долями й історіями.

9.

Із цього роману-шедевра Федір Достоєвський починає звертатися до газетної кримінальної хроніки. Доля французького авантюриста і багатьох інших — в основі фабули «Злочин і покарання». Убивство якогось Жемаринова безпосередньо обговорюється в «Ідіоті» та «Бісах»....

У травні 1878 року письменник здійснює поїздку в Козельську Оптинну пустинь. Своєму супутникові (В. Соловйову) розповідає про головну думку «Братів Карамазових». Церква — як позитивний громадський ідеал (згадаймо його дитинство й урочисто-святкові відвідування святих на Русі місць з матір’ю). Взаємозв’язок у часі — всього сущого. І тому, може, звідти, з далекого-далека — взаємопроникнення світів. Це основна думка геніального роману. Вічна чистота душі повинна бути поруч, ти йдеш по землі — для добра. Щоб усім. Щоб — чисто й світло. Щоб і в душі горіла свічка поваги людей, хоч би в який одяг вони були одягнені.

Що це було в романі? Гра у віру написаного, коли Достоєвський заявляв, що не може бути світлого будинку майбутнього, якщо в його підземеллі є хоча б одне, безвинно загублене життя? Він пророкував: кривда з небес може увійти в дім. Людина має відповідати за свої вчинки. Карамазов, перед тим як прийти до усвідомлення совісті, заявляє: «А відповідати перед ким?» І розуміє: насамперед — перед самим собою!

Федір Достоєвський великий і тим, що у своє століття, яке більш-менш боялося Бога, показав: є такі й при Богові, яким усе дозволено. Кажучи про сьогоднішнє народне існування (катівні, убивства за ідеї й т. д., і т. п.), Федір Достоєвський на реальних історичних фактах показав би, що у світі нині робиться. По кісточках розібрав би ще раз «Катехізис революціонера» (або «революціонерів»-партійців). Адже нині в партіях свої катехізиси. «Наша справа — страшна, — говорилося тоді в цих нелюдських статутах-беззаперечниках. — Немає меж кордонів, вона всюди руйнівна...» А нині? При розподілі ще зовсім не розкраденого добра, зробленого руками великого народу й у війну, і до війни, і в повоєння, і нині..., при піднесених катехізисах?.. Що обіцяють вони? Страшно, панове!

Ми бачимо нині «Бісів» Достоєвського-молодшого, які прийшли для свого диявольського стрибка, на кожному кроці. Уже заклик і до крові! Тим більший розмах! Так, він передбачав і наше століття. Століття жорстокості. Людиноненависництва. «Великих переділів». Всесильної помсти.

Генії завжди пророки.

На знімках Федір Достоєвський; Михайло Достоєвський;  «Записки з Мертвого будинку»; «Гравець»; «Брати Карамазови».

Січень 2010 р.