Проекти благополуччя — для тих, хто вміє рахувати

На іноземні кошти в Мостиському районі на Львівщині будують котельні, вставляють вікна та купують у школи комп’ютери. І єдиною умовою для цього стає активність громади. Хочеш жити й виховувати своїх дітей в цивілізованих умовах — докладай зусилля, час і... трошечки грошей. І сприяє тому «прикордонний» характер!

Як приїжджого провінціала, що опинився у столиці, правила виживання штовхають на виключну активність та винахідливість, так і близькість до кордону дивним чином позначається на характері людей. Із покоління в покоління усі тут звикли покладатися на самих себе. Не без того, що кордон зазвичай завжди відкривав чимало можливостей для заробітку, однак і свої вимоги виставляв. Той, хто хоч раз побував у довжелезній черзі пішого митного переходу, добре розуміє, про що йдеться: не здолаєш його (битий дощами, вітрами й снігом) — не матимеш за що жити. І як тут не згадати Фолкнера: «Благословенні перепони — ними ростимо!»

Сьогодні актуальність такого заробітку значною мірою знята, та звичка вкладати власні сили та гроші в особисте благополуччя у мешканців одного з найпотужніших районів Львівщини, Мостиського, залишилася. Практично всі його населені пункти розташовані в 30-кілометровій зоні малого прикордонного руху, й це, без сумніву, багато на чому позначилося — на цілковитому виборі європейських орієнтирів, на бізнесі й навіть на діяльності місцевого самоврядування. Тут швидше за інших визначилися зі ставленням до всіляких фондів та грантів. І зрозуміли, що треба використовувати і власне розташування, і особливості характеру людей. Складно нині знайти в Україні район, в якому так успішно освоювалися б кошти Українського фонду соціальних інвестицій, які надає Світовий банк.

Отримання грантів УФСІ має свої вимоги, і полягають вони в тому, що на вирішення проблем сіл і міст повинні йти не лише закордонні, а й українські кошти. Тобто передбачається активна участь громади, збір «людських» грошей — 5 відсотків від вартості проекту. До речі, це зовсім не така проста умова. Погодьтеся, немає ще в нас звички вкладати особисті заощадження, щоб потім отриманим прибутком (не важливо, в якому вигляді) користувалися всі. Скільки разів то в одному містечку, то в другому намагалися такі проекти реалізовувати й наштовхувалися на стіну нерозуміння. Тому в кожному випадку доводилося вести колосальну роз’яснювальну роботу. Щоправда, зерна зусиль саме на Мостищині впали на благодатний ґрунт, і в селах почали створювати агенції місцевого розвитку — осередки, які брали на себе відповідальність за проведення усіх задумів. А це — виготовлення проектно-кошторисної документації, тендерна процедура, збирання коштів, контроль за їх використанням і власне — проведення самих робіт.

За УФСІ «прийшли» в район і інші програми, й протягом останніх кількох років було втілено в життя аж 11 мікропроектів на загальну суму понад 5,2 мільйона гривень. До речі, за підсумками освоєння коштів район було визнано найкращим в Україні з впровадження Програм розвитку ООН (ПРООН).

У селі Годині вперше про Український фонд соціальних інвестицій дізналися три роки тому, коли за кошти Світового банку була побудована газова котельня і придбали комп’ютерний клас. Тоді директор школи й керівник агенції місцевого розвитку Володимир Плюта зібрав нібито невеличку, та дуже вагому суму — 18 тисяч гривень. Ще стільки ж надійшло з місцевого бюджету. А загалом вартість проекту становила 340 тисяч гривень. Коли ж, нарешті, котельня запрацювала, а в класі діти не могли натішитися новенькими комп’ютерами, громада почала втягуватися у «смак» міжнародної підтримки. І коли виникли певні складнощі з програмою ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», люди захвилювалися.

Годинівцям дуже хотілося відремонтувати сільську амбулаторію, однак на це потрібно було не менш як 500 тисяч гривень, а програма ПРООН могла надати кошти в межах ста тисяч. І щоб проект із села не «пішов», мешканці обрали інше завдання — поміняти в школі старі вікна на енергоощадні. Громада знову була готова (вже з повним усвідомленням процесу) докластися до вирішення проблеми своїми грішми, навіть за умови дещо жорсткіших умов: 50 відсотків вартості робіт передбачалося покрити коштами Європейської комісії і 50 — громади та бюджету.

Півроку пішли на підготовку (наради, укладання угод), і ось, нарешті, 57 вікон замінено. Сьогодні діти в школі більше не мерзнуть, а з освітянських коштів не платять за газ, що йде на вітер. Годі й казати, що в Годині мріють про подальшу співпрацю з фондом і обговорюють між собою кілька проектів. Звичайно, це все та сама сільська амбулаторія і поліпшення медобслуговування, а ще — первинна обробка сміття, коли пластик та скло окремо складуються, а потім вивозяться на сміттєпереробний завод. Гроші, зароблені в такий спосіб, знову ж використовувалися б на соціальні проблеми, приміром, поліпшене харчування дітей.

Антон Вербаускас (на знімку), голова Мостиської районної ради — один з основних ентузіастів і поборників проектів, що здійснюються на гроші різноманітних фондів, упевнений, що зупинятися на досягнутому було б нерозумно:

— Сьогодні ми готові до нових пропозицій. І повірте, скористаємось навіть мінімальною можливістю співпраці. Так, наша територіальна спільнота довела, що прозорі, чесні відносини в освоєнні коштів різних фондів дають результати, і що дуже важливо, ми накопичили досвід із розвитку активності пересічних громадян. Нині люди самі визначають пріоритети соціальних проблем і переконуються, що для реалізації будь-якого задуму саме їхня активність є визначальним фактором. (В часи економічної скрути це чи не єдиний порятунок!?) Однак до цього розуміння треба було дорости. Тепер приїжджаю в села, де відновлено фельдшерсько-акушерські пункти, оснащено їх відповідним обладнанням, і на душі стає тепліше...

Мені, зізнаюся, просто шкода, — продовжує співрозмовник, — що проекти йдуть лише на рівні районів чи містечок (крім нас, грандодавці відзначають ще Славутич, що на Київщині, який теж досяг чималих результатів). Однак усе це можна було б задіяти й на обласному рівні, причому на дуже вигідних для громади умовах. Звичайно, це складно, однак усе в наших руках! Сьогодні взагалі такі часи, що випускати з рук жодної ниточки не варто. Люди живуть дуже складно. Великі політики, депутати Верховної Ради далекі від наших проблем. Київ живе своїм устроєм, а провінційні громади виживають хто як може. Я щось не пригадаю, коли останній раз мешканці бачили депутата Верховної Ради в Мостиськах. Так, щоб він приїхав не на парадний захід, а просто поцікавитися, що найбільше хвилює людей. Тому, на мою думку, вихід один — місцева влада має зробити все, щоб згуртувати громаду й спільно вирішити, які саме проекти мають найбільшу нагальність. Важливим є і те, щоб наймудріші та найактивніші громадяни були задіяні в керівництві агенцій місцевого розвитку, причому потрібно стимулювати постійне зростання їхнього рівня компетентності. А коли вже люди побачать перший результат, а тим більше зрозуміють, що самі вони стають розпорядником та здійснюють контроль за використання коштів, то навіть до цього часу найменш активний дядько смикатиме тебе за рукав і казатиме: «А чи не поїхали б ви до Києва і не дізналися, може б, ще якийсь корисний для нас проект там дозріває?»

Цікаво, що поки тривала наша розмова, в кабінеті голови районної ради сидів пересічний пенсіонер і тримав у руках проект співпраці з одним із польських районів. Проект полягав у двосторонній діяльності з контролю за якістю питної води. Близьке територіальне сусідство та спільні водні артерії роблять актуальною таку болючу проблему. На моє запитання щодо перспектив замисленого, чоловік зреагував так: «Серйозна робота та із серйозними людьми й щоб не мала успіху!? Повільно, крок за кроком, а свого досягнемо».

Вербаускас, який щирою посмішкою підтримував пенсіонера, резюмував сказане коротко: «Що важчі часи, то більше треба працювати».

На жаль чи на щастя, але з цим твердженням неможливо не погодитись.

Активність мешканців Мостищини, що показово, проявляється в різних сферах. І в духовній, зокрема. Наприклад, наприкінці минулого року в селі Бортятин урочисто відкрито музей-садибу Богдана-Ігоря Антонича, де мешкали багато років батьки поета, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Цей музей, без перебільшення, можна називати творінням рук місцевої громади. Звичайно, держава виділила для реставрації будинку кошти, однак чимало сільчан докладалися до відкриття музею особисто. Голові Довгомостівської сільської ради Оксані Павлів не потрібно було закликати людей до роботи — вони з охотою йшли самі: хто мурував, хто територію облаштовував, хто ніс старовинні, старанно збережені речі.

Селяни звикли опікуватися могилами батьків поета. До того ж щороку з цілого району з’їжджалися сюди люди й разом із отцем Михайлом йшли на кладовище. При сільській школі теж працює свій музей Антонича, що вже накопичив чимало експонатів. Отже, сільчанам хотілося створити культурний осередок, для якого роками вибудовувалося підґрунтя.

І те, що останні роки газифіковано 43 населені пункти району, можна зарахувати не лише до чеснот місцевої влади, а й до визнання ініціативності людей. В першу чергу лягали підвідні газопроводи в селах, де була небайдужою громада, яка займалася прокладанням вуличних газопроводів. А вони, до речі, робилися за кошти мешканців, лише за часткової допомоги районного бюджету. На даний час газифіковано 90 сіл та 2 міста, що становить 88 відсотків від запланованих показників газифікації району.

Свідомість та активність пересічних людей спонукала обласних депутатів теж докластися до благополуччя Мостищини. Два мільйони гривень з обласного бюджету «вибили» депутати для ремонту доріг минулого року. Отже, потужність району, спричинена небайдужістю до свого буття, має явні ознаки громадянської згуртованості. Й вона обов’язково дасть ще сильніші паростки. Тому до цього досвіду варто краще придивитися. Можливо, в цьому є один із шляхів успіху й нашої держави в цілому?