Національний університет «Києво-Могилянська академія» отримав від проекту «Топ 200» запрошення взяти участь у рейтингуванні українських ВНЗ у 2010 році. 
У супровідному листі зазначалося, що «розроблені методологія та інструментарій відповідають Берлінським принципам визначення рейтингів ВНЗ (...) та максимально адаптовані до національної системи освіти». Однак елементарне порівняння анкети «Топ 200» та європейських принципів рейтингування засвідчують принципову невідповідність документів.
Читаємо у п. 3 Берлінських принципів: «Система має визнавати різноманіття вищих навчальних закладів і враховувати їхні різні місії та цілі. (...) Заклади й експерти, які беруть участь у визначенні рейтингу, мають проводити систематичні консультації». Натомість організатори «Топ 200» ухиляються не лише від консультацій, а й відмовляються надати будь-які пояснення щодо методології оцінювання, порушуючи п. 6: «Методологія визначення рейтингів ВНЗ має бути прозорою». До відкритості закликають також пункти 10 та 15 Берлінських принципів.
Цікаво, що всі 15 запитань запропонованої анкети починаються зі слова «кількість» (нагороджених співробітників, академіків, захищених докторських і кандидатських дисертацій, патентів, відзначених студентів, штатних професорів, доцентів тощо). Утаємниченість методології спонукає до сумнівів стосовно способів опрацювання одержаних даних.
Незважаючи на спеціальну увагу, яку приділяє визначенню якості підготовки в університетах п. 5 Берлінських принципів, ключове слово «кількість» в анкеті вказує на те, що оцінюється не якість університетів, не їхні успіхи у виконанні задекларованих місії та мети, не унікальність чи інноваційність, а виключно розміри. За такою логікою, що більший ВНЗ, то більше в ньому студентів, викладачів і захистів дисертацій. Саме тому він кращий?
Додамо, що п. 15 Берлінських принципів закликає «у процесах визначення рейтингів ВНЗ, окрім аналізу кількісних характеристик їхньої діяльності, потрібно здійснювати аналіз якісних характеристик на основі процедур і методів експертного оцінювання». Ці заходи, згідно з п. 14, також «повинні включати організацію консультативних чи навіть наглядових органів, бажано за участі міжнародних експертів», тобто знову-таки бути відкритими для широкої та академічної громадськості.
Зважаючи на всю складність рейтингування, висловлюючи розуміння того, що ідеальних рейтингів не буває, Могилянка висловлює стурбованість щодо свідомого спрощення проблеми оцінювання якості українських університетів, яка безпосередньо ототожнюється з розмірами. Такий підхід не може вважатися комплексним. Він дає змогу суспільству бути поінформованим щодо якості вітчизняних університетів.
У зв’язку із цим ми просимо керівництво проекту «Топ-200» не турбуватися і не включати Національний університет «Києво-Могилянська академія» до свого рейтингу.