Початок Ющенківського періоду. Всі «любі друзі» ще при ньому: в ополонці, на ковзанах, у театрі. Міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко на черговій колегії МОНУ в присутності Президента «застовпив» час «Ч» — початок проведення зовнішнього незалежного оцінювання знань абітурієнтів.
Глава держави підкорегував головного педагога, націливши на більш ранні терміни, і той, під оплески колег, взяв підвищені зобов’язання. Доки він готував середню і вищу школи до тестування, сталося друге «пришестя Христа народу» — Юлія Тимошенко з новою командою зайняла Кабмін.
Міністр Іван Вакарчук з місця в кар’єр, вочевидь, не слухаючи розсудливих, котрі попереджали про неготовність системи до новацій, погнав коней до мети. Підтримкою йому, імовірно, служила магічна цифра 80 (відсотків). Вона казна-звідки взялася, але свідчила про підтримку ЗНО українським соціумом. Досі цей соціум згадує, коли він так дружно сказав «Одобрямс!».
Але це вже не важливо. Після першого ж революційного оцінювання знань випускників поза стінами школи Вакарчука оголосили людиною року. Забувши при цьому Ніколаєнка і його попередника Кременя, не згадавши Таланчука, який ще в 1995-му, будучи міністром, ініціював тестування, але... Не той був Президент, обстановка не та...
Нині ЗНО не можна вважати легітимним, оскільки парламент так і не ухвалив закон про відповідні зміни до чинного законодавства. Але що закон, якщо є розпорядження Кабміну і накази МОНУ...
Правителі-виконавці виявилися вище від законодавців і коли спробували одним махом вигнати російську мову зі шкіл. Конституційний Суд, укотре, поправив Кабмін, тепер російськомовним учителям не треба побоюватися гонінь за непатріотизм. Зате їхніх колег зі шкіл національних меншин, імовірно, чекають неприємності. Адже вони не навчили своїх учнів української, а нинішні випускники мають проходити ЗНО винятково на державній. Щоправда, вони можуть користуватися словником, але хто його, обіцяного, сьогодні має в Криму, на Буковині, Закарпатті? Отже, за бортом залишаться тисячі угорців, болгар, поляків, росіян, котрі не володіють державною?!
Як, до слова, і випускники минулих років, що вчилися за радянськими програмами. У них не було Майдану, великого рок-музиканта Вакарчука, а війна 1941—1945 років називалася Великою Вітчизняною. Зате була зарубіжна класика, а школа не знала експансії з боку церкви. І курси «Християнська етика», «Толерантність» замість просто «Етики» тоді ніхто не нав’язував. І профільність у малокомплектній сільській школі не вводили. А замість паперових підручників не пропонували електронні покет-буки вартістю 300—600 доларів.
МОНУ називають чи не єдиним міністерством, яке успішно проводить реформи. Впроваджуючи ноу-хау у вигляді електронних підручників, там останнім часом скромно мовчать про нереалізовані дотепер державні проекти.
Комп’ютеризація ЗОШ, програма «Шкільний автобус», забезпечення вчителів житлом, їхня зарплата на рівні середньої в промисловості (нині — 1127 грн.). Де це все?
З регіонів раз у раз рапортують: закуплено комп’ютерні класи, автобуси, відремонтовано школи і дитсадки. Але це зроблено значною мірою на кошти регіональних бюджетів чи спонсорів.
Заморожена і не раз розморожена Конституційним Судом ст. 57 — це один з 10 кроків назустріч людям? Тоді обіцяні перед виборами 20 відсотків до ставок педагогів, які навряд чи «світять» у найближчі місяці — миля назустріч...
То що залишиться в пам’яті від другої дворічки леді Ю та її міністра? Слова, обіцянки. І якщо щось зроблено, то в більшості випадків не завдяки старанням Києва, а всупереч. За рахунок місцевих резервів.
А так красиво каталися на ковзанах...
