Людське життя — чорна комедія, яка розігрується день у день з незначними змінами в акторському складі. У виставі Київського молодого театру «Поки мама не повернулася», поставленій французьким режисером Крістофом Фьотріе, комедія розігрується на трьох: мама, син та його подруга дитинства.
Ми бачимо оголені штанкети, колосники та іншу арматуру, зазвичай приховану від глядача. Спалахують прожектори, і в глибині сцени з’являються актори. Як тільки вони перетинають межу натягнутої білим прямокутником тканини й «потрапляють у кадр» — починається гра.
Симон (Кирило Бін) приїхав на похорон бабусі — а тепер одружується. Крізь удавану тугу за покійницею звучить мелодія сальси. І наші подвійні агенти-комедіанти, маріонетки (долі чи режисера), піддаючись ритму, заходяться в танці. Наповнене по вінця чорним гумором життя кого завгодно примусить танцювати, навіть на похороні.
Усією своєю поведінкою, пластикою, інтонаціями герої настільки тягнуться до трагедійних висот... що глядачеві смішно. Будучи близькими людьми, вони буквально «ламають комедію»: син перед мамою, мама перед сином і так до нескінченності. Чорне шкіряне вбрання кожного — мов друга шкіра. Досить було кілька годин Симону провести поряд з матір’ю, щоб згадати, як він її ненавидить. Але й боїться, й через те викручується, будує хмарочосну брехню, щоб приховати від матері розбиту урну з бабусиним прахом. І дівчина Анна, котра, власне, і розбила ту урну, йому в цьому допомагає. Непорозуміння з мамою, юнацьке кохання — всі наші комплекси родом з дитинства. Мабуть, тому під розмірене погойдування розвішених над сценою ваз на початку вистави чується знайомий кожному скрегіт гойдалок...
Фото з архіву театру.
