Кіровоградському письменнику Олександру Жовні виповнилося п’ятдесят. Він автор кількох десятків оповідань і повістей, серед яких найпершими згадуєш «Експеримент», «Партитуру на могильному камені», «Вдовушку», «Маленьке життя» (увійшло до шкільної програми), «S. H. Second hand», «Її тіло пахло зимовими яблуками». Деякі з них екранізовані (фільми «Партитура на могильному камені», «Second hand», режисер Ярослав Лупій, «Ніч світла», режисер Роман Балаян). Цього письменника знають тисячі, хоча сам він вважає себе на порядок менш відомим. Може, тому й віддає перевагу не столичному бомонду і меню модерних ресторанів, а домашньому борщеві й рідному Новомиргороду на Кіровоградщині.
Саме тут у Сашка народжуються найкращі літературні ідеї. Саме тут він знаходить нових героїв для чергової кінострічки. Саме в цей, не найошатніший під’їзд новомиргородської багатоповерхівки, де розташована його квартира, заходили творчі знаменитості, щоб пропустити чарку і попоїсти того домашнього борщу, який для Олександра, багатьох званих і незваних гостей неперевершено готує його муза і дружина Світлана.
Кажуть, доля подарувала йому багато. Важко не погодитись. Адже має таку музу... Має душу і серце, сповнені переживань і почуттів, які не шкодує переварювати в письменницько-сценарному котлі, виварюючись сам до знемоги. А ще доля дала йому право бути автором художньої прози, бачити написане на екрані, самому брати участь у таїнстві оживання друкованого слова й оживати на екрані в іншому образі разом з ним.
На літературному горизонті Олександр Жовна був помічений, коли дебютував зі своїми оповіданнями у львівському та київському часописах. Тридцятирічний, тоді він не захоплювався (і не захопився) словесною еквілібристикою, яка вже входила в моду, і не намагався здивувати нею (як і пересічним матом) українського читача. Може, тому й був помічений? Може, тому й почали порівнювати його з Чеховим, мовляв, твори кожного з них глибоко психологічні, прості та щемливі, зрозумілі всім. Чехов ділив себе між театром та прозою, Жовна ділить себе між прозою та кіном. Лауреат кількох літературних премій, він відзначений і дипломами Всеукраїнського конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова» (сценарії «Дорога», «Експеримент», «Вдовушка»). А 2008 року Олександр Жовна дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя». Стрічка взяла участь у кінофестивалях «Покров» і «Молодість». Того ж року відбулась благодійна презентація її в Будинку кіно в рамках соціального проекту «Народний кінозал». А минулого року була запрошена серед семи повнометражних фільмів на фестиваль українського кіно в Німеччині (Кельн).
Бути поряд із простими людьми, серед звичного і звичайного життя, буденних турбот робітників, селян, студентів, школярів, але виловлювати з усього цього захоплюючі сюжети, магічні повороти буденності — до цього Олександр мастак. Сам він зрозумів це пізніше, ніж став відомим. Уже тоді, коли, захоплений писанням-переписуванням сценарію до чергового фільму, поселився у зручній столичній квартирі. Поселився, та ненадовго — повернувся до рідних країв. Критики стверджують, що Олександр Жовна володіє надзвичайною магією перевтілення життя в текст, який, завдяки цій же магії, перевтілюється перед читачем у життя. Мабуть, Олександрові нелегко живеться з цією загадкою. Але я переконаний, що йому добре живеться серед сучасників: читачів і глядачів, героїв творів, земляків, серед безмежних новомиргородських степів і річкових заплав... Бо тут він — у себе.
Ще в юності, після встановлення страшного діагнозу, лікарі фактично відправили Сашка зі столиці, де навчався, до рідних країв, у Новомиргород — доживати. І, можливо, завдяки саме їм і сталося те, що сталося. І він став тим, ким став.
Олександр Жовна майже 30 років працює педагогом у Новомиргородському інтернаті для розумово відсталих дітей, свідомо відмовляючись від переїзду до Києва. «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди — з маленьким розумом, але з дуже великим серцем», — переконаний письменник.
В одному з інтерв’ю він казав: «...Я завжди думав, що література створюється для більш ширшого кола читачів і не на один день. Я кажу так не тому, що я гідний письменник, а як нормальний читач, який просто має смак. Сподіваюсь. Власне, саме це й має визначати вартість літератури. На жаль, більшість сучасників, що пишуть, та їх література мають дрозофільне походження. Зранку вони ще актуальні, після обіду ними мало хто цікавиться, а до вечора про них забувають назавжди. Створюється література, тематика якої, сюжети, здається, не виходять за межі інтересів її ж виконавців. Таке враження, що авторами керує бажання сказати всім: «От такі нові слова, українські та іншомовного походження на сьогодні я знаю і спроможний складати їх у речення. А коли не ставитиму між реченнями крапок, стану письменником-модерністом...». У цьому — його критерій оцінки написаного іншими і ним самим.
Олександр Жовна прийшов до свого 50-ліття, крім вагомих досягнень, з кількома нажитими загальнолюдськими константами. Головні з них — любити життя, відчувати його, бачити і поважати аж до наймізерніших проявів, допомогти побачити і полюбити іншим.
На знімках: Олександр Жовна на обкладинці нової книжки та вдома зі Світланою.
Фото автора.
Видані книжки
Вдовушка: Оповідання та повісті. — Кіровоград: Кіровоградське державне видавництво, 1996.
Маленьке життя: Оповідання: [Для середнього шкільного віку] — Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2004. — 90 с. Зміст: Маленьке життя. Наталочка. Історія одного похорону. Чого-то Сашко не приходить? Кульгава русалка.
Її тіло пахло зимовими яблуками: Оповідання та повісті. — Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2008. — 388 с.
