З’явилася книжка, яка, з огляду на деякі обставини, може стати в Україні актуальною. Це «Не кидайте свою мову напризволяще» Дж. Фішера (переклад з англійської, видавництво «К. І. С.», Київ, 2009). Її присвячено так званому мовному плануванню.
Здається, Божий дар планувати неможливо, одначе, це світова практика. Є два види мовного планування — статусне і корпусне. Перше — коли йдеться про соціальний статус мови, друге — про її внутрішній розвиток. Логічно думати, що спершу мова здобуває статус («державність»). Але автор наводить й інші приклади. Академія івриту виникла за 60 літ до створення Ізраїлю. Італійці заснували мовну академію за сто літ до об’єднання Італії. Естонці модернізували свою мову раніше, ніж стали незалежними. Сто літ тому це була лиш мова села, й естонці ввели в обіг 160 000 нових слів, щоб не бути хуторянами. Модернізації не можна уникнути. Це вимагає компромісів. Навіть консервативні британці проектують «євробританську мову», а китайці щороку запозичують до 1000 нових слів. В розумному суспільстві статусне і корпусне планування мови — це дві сторони однієї монети. На жаль, в наших реаліях, коли йдеться про українську чи російську мову, ми зупиняємось лише на статусному плануванні. Головне — «одержавити», а далі байдуже. Кардинал Ришельє заснував Французьку академію (1635) — «щоб французькі букви трималися в такому порядку, як зброя». А у нас? Від самого лиш державного статусу українська мова небагато отримала, бо за Кучми ліквідовано інституції її корпусного планування. Вони не відновлені за Ющенка й навряд чи відновляться тепер. Якщо припустити, що російська стане «другою», то вона насправді може стати «першою». Але, не підтримана жодним корпусним плануванням, буде, як і тепер, лиш звульгаризованим провінційним (южнорусским) варіантом великоруської мови, що годиться хіба для анекдотів. Прикметно: в конституції Філіппін записано, що мова філіппіно є державною і мусить удосконалюватися та збагачуватися у міру свого розвитку. Тобто збагачення — конституційна норма, про що у нас ніхто й не думає. Така політика призведе до того, що одного ранку ми прокинемось і побачимо, що і «наша» українська, і «наша» російська — лише бідні діалекти глобальної американізованої мови. Наші політики-«двомовники» обирають нібито легший варіант «спільної мови», але чим цей проект є насправді? Чи не схоже це на те, що було в 1930-х роках, коли йшлося про «обєднання німецькомовних народів» Чехії, Ельзасу, Трансільванії й навіть Поволжя та окремих регіонів США? Після поразки нацизму ці ідеї втратили популярність. Але чим нинішній панрусизм кращий тодішнього пангерманізму? І чи не розумніше обрати філіппінський варіант?
