Починаючи з 2004-го президентські перегони в Україні відбувалися під страхом, насаджуваним командами претендентів на цю посаду. Якщо переможуть одні — загрожує націоналізм, прощавай, стабільність і порядок, інші — монополізація влади і бізнесу, а про європейську перспективу годі й казати.
Громадяни голосували кожен за свого кандидата, очікуючи дива, необоротності змін, плоди яких забезпечать усе, що претенденти обіцяли з легкістю фокусників. Усупереч тому, що ми від них самих знали про кожного все. Аби їх і близько не підпускати до влади, вистачило б і дещиці з оприлюдненого у ЗМІ: участь у корупції, життя не за офіційно вказаними статками, наявність «хапального» рефлексу щодо державної власності і т. д., і т. п.
Громадяни голосували за них так, ніби й не жили за їх правління: кожен з них обіймав найвищі і політичні, і господарські посади, зокрема прем’єр-міністра, до того ж не один раз! Ніби не за їхнього правління ми переживали інфляцію, божевільні ціни на товари першої необхідності, обман. Жодному з них не вдалося виконати обіцяне під час попередніх виборів. Передовсім тому, що обоє дбали не так про громаду, як про власний добробут. Чи таємниця, що саме за це кожен з них готовий на будь-які угоди та авантюри, у тому числі й на декларовану неможливість спільної коаліції, а гроші — єдиний ідеал, якого вони прагнули?
Неймовірно, але суспільство здебільшого не реагувало на такі вчинки своїх кумирів, купуючись на дешевий популізм: мовляв, ось прийде такий-то і додасть дещицю до пенсій, зарплат, пільг тощо. Навіть усвідомлюючи неможливість таких благодіянь, оскільки Україна дедалі менше виробляє продукції, підсідаючи на голку імпорту. А якщо уявити, що раптом зникає з магазинів усе, що купуємо за кордоном? Ми ж навіть мила для власних потреб достатньо не виробляємо — до цього догосподарювався офіційний уряд. Але громадяни чомусь не вимагають від своїх кумирів бодай «розшифрування» їхніх обіцянок щодо реформ, не запитують, що означає задеклароване «підвищення, сприяння, поліпшення»! Про стратегію держави годі казати — яка вона, хто знає? Складається враження, ніби суспільству реформи взагалі не потрібні або воно просто не розуміє їх уже нагальної необхідності!
Ми не помітили, що впродовж років незалежності, крім лозунгів, у країні мало що змінилося: у всіх регіонах однаково стріляють один в одного під час кримінальних розбірок і однаково тягнуть руку за державною підтримкою там, де можуть заробляти самотужки, а населення однаково стає дедалі біднішим. У всіх регіонах високооплачувані посади обіймають не за здібностями й розумом, а за наявністю «руки», одних корумпованих чиновників замінюють інші, ще менш професійні та жадібніші від попередніх. Є сумніви, що така практика припиниться після нинішніх виборів? І все це — на тлі мовчазної згоди байдужого суспільства...
Кожен з претендентів обіцяв країні апокаліпсис у разі перемоги іншого. Ну от, один з них прийшов, а нічого такого не сталося. І статися не може, бо, власне, що змінилося? Запропоновано стратегію розвитку, план порятунку чи черговий «прорив», з’явилися власні бальцеровичі? Оскільки що в одного, що в іншого бракує грошей на виконання соціальних обіцянок, то неважко передбачити, що буде далі: балачки про важку спадщину від попередників і поїздки по світах — і на схід, і на захід по нові борги. Але ж і старі потрібно повертати, а грошей катма. Що там ще залишилося з не роздерибаненого владою? І так до безкінечності?