Під час оборони Вінниці у нас не було жодного танка

— Хоч я був командиром танкового батальйону, що входив до складу 90-го полку 45-ї танкової дивізії 12-ї армії, — згадує фронтовик, — але захищати Вінницю ми прийшли... пішки. Така була ситуація. Про це гірко згадувати, але що правда, те не гріх.

18 липня 1941 року о шостій ранку батальйон Павлова прийняв перший бій з фашистами під Вінницею. Тоді він ще не знав, що це останній день існування його підрозділу. Так само не відав, що змушений буде взяти на себе командування полком. Бо, крім нього, не залишиться серед живих жодного офіцера.

У Грозненському загальновійськовому училищі курсант Павлов був одним з найкращих водіїв танків. Можливо, тому, що вже змалку любив техніку. У рідному селі орав трактором поля, набув навиків керувати машинами. Молодого лейтенанта після училища направили для проходження служби поближче до західного кордону. У другому танковому батальйоні 45-ї танкової дивізії він став начальником штабу. Їхній підрозділ дислокувався неподалік від Проскурова (теперішній Хмельницький). Про своє прибуття в батальйон лейтенант доповів 18 червня 1941 року. А 22-го почалася війна.

З вісімнадцяти танків їхнього батальйону, які йшли колоною на бій з ворогом до західного кордону, десять машин передислокували на інший напрямок. Решта потрапила під повітряний обстріл фашистів. Частина згоріла під час переправи через річку Збруч, інші — трохи пізніше. Лейтенанта Павлова, який вів колону, поранило. Після короткого лікування його з особовим складом батальйону переправили до Хмільника на Вінниччині. Звідти, за словами співрозмовника, бійці, а їх було приблизно триста чоловік, пішки добралися до Літина (райцентр Вінницької області), потім до села Селище, цього ж району. Там на них чекали вантажівки, якими доїхали до Вінниці, де отримали наказ — захистити місто від наступу ворога.

— Але чим захищати, коли в нас залишилися автомати і пляшки з запальною сумішшю? — продовжує ветеран. — Добре, що хоч місцевість знали. Командир полку полковник Степан Банчуков до війни служив у Вінниці, тому орієнтувався у навколишніх місцях. Моєму батальйону доручили перекрити шлях німцям з приміського села Лука Мелешківська до Вінниці. Разом з нами оборону держали зенітники. Ми трималися весь день, із самого ранку до вечора. Три фашистські танки підбили зенітники. Ще три ми зупинили пляшками із запалювальною сумішшю. Але сили все одно були нерівні.

У тому бою загинув командир полку. Солдат, який повідомив про це Павлову, додав, що він, Павлов, єдиний з офіцерів, хто залишився живим. Тому повинен узяти нас себе командування полком.

— А з полку зібралося тільки 80 бійців, — згадує фронтовик. — І ми опинилися в оточенні...

Утім, Павлову вдалося вивести загін з оточення. Коли добралися до околиці міста, його тяжко поранило. Бійці несли командира на плащ-накидці. Але невдовзі біля них розірвався ще один снаряд, і Павлова присипало землею. Через три дні його врятувала жителька Вінниці Наталія Хоменко. Жінка разом з іншими ховала вбитих. Вона звернула увагу на те, що в офіцера здригнулися повіки. Спершу подумала, що здалося. Перевірила пульс і...

Поранений Павлов потребував термінової медичної допомоги. Наталія Хоменко підводою довезла його додому (жінка мешкала на Старому місті). Коні були в сусіда. Перевдягла його у цивільний одяг і доставила до лікарні. Там серед хворих панувала паніка. Медперсонал, щоб не потрапити на очі фашистам, які вже зайняли місто, покинув роботу і розійшовся по домівках. Наталія попросила знайомого лікаря, і той прийшов на деякий час з дому, наклав гіпс на пошкоджену стегнову кістку і таз пораненого Павлова.

Далі гітлерівці вивезли усіх хворих у концтабір Шталаг-329, його облаштували на околиці обласного центру. За час його існування там загинуло дванадцять тисяч радянських військовополонених. Наталії Хоменко вдалося переконати коменданта, що хворого потрібно відправити у госпіталь. Вона стверджувала, що це — її чоловік, батько двох дітей.

— У госпіталі на той час перебувало більше ста хворих, — згадує Іван Павлов. — Про те, що німці проводили над ними експерименти, мені розповіли наші лікарі. У госпіталі працював начальник медслужби нашого полку Ходжаєв. Він потрапив у полон, після чого фашисти відправили його допомагати лікувати хворих. Лікарем була і Любов Кручинська, радянська підпільниця. Вони радили мені ні в якому разі не погоджуватися на операцію. Уникати її під будь-яким приводом. Казали, що фашисти експериментують над хворими. З десяти прооперованих живим залишався тільки один.

Втекти з госпіталю Павлову допомогла та сама Наталія Хоменко. Вона привезла для хворих картоплю. Коли підводу розвантажили, на дно воза поклали Павлова, зверху присипали соломою. Втеча могла закінчитися плачевно: на виїзді вартовий штрикнув у солому багнетом. На щастя, не зачепив схованого чоловіка.

Ще довго ставав на ноги після поранення фронтовик. На жаль, права нога залишилася коротшою. Дотепер ветеран змушений користуватися протезом. Через тяжке поранення на фронт він не повернувся. Але боротьбу з ворогом не припинив. Влився у загін вінницького підпілля. З фронтовими побратимами і досі підтримує зв’язок.

Саме стільки отримав їх напередодні 2010 року Іван Павлов. Приблизно половина з них від бойових побратимів, решта — від рідні. Сам він відправив ще більше вітальних листівок.

— Цей лист із Літина, від Павла Івановича Зайцева, він служив водієм танка, разом захищали Вінницю, — каже ветеран. — З Мінська вітання надіслав ще один наш побратим, теж захисник Вінниці — Олексій Буфетов. З Києва — Володимир Монієв, нас разом поранило, він на рік молодший від мене. Пишуть також діти і рідні побратимів, яких уже нема в живих. Син колишнього голови ради ветеранів 6-ї і 12-ї армії Антона Полішвайка, його звати Василь, привітав від себе й від матері. Вдячний невістці командира полку полковника Степана Банчукова, він загинув під Вінницею. Вона не забуває згадати про мене напередодні свят.

Щоб вінничани пам’ятали, хто захищав місто від гітлерівської навали, Іван Павлов ініціював створення пам’ятного знака на честь загиблих і добився його виготовлення. Встановили знак при виїзді з Вінниці у напрямку села Лука Мелешківська. Недавно там створили невеликий сквер. Якраз на тому місці в липні 1941-го гриміли запеклі бої.

Після того як у залі «Плеяда» ветеранів привітали з Новим роком, для них накрили стіл, увімкнули музику. «Ніхто не наважувався йти танцювати, — каже Іван Павлов. — Чому? Не знаю. Тоді я вийшов до сцени, де було багато місця, і сам почав пританцьовувати. За мною потягнулися інші. Але мало хто тримався в танці стільки, як я. Усіх жінок, які були з нами, запросив до танцю. Мабуть, зо дві години ми відпочивали. Весь цей час я танцював. Дуже мені це подобається. Одразу настрій покращується. А гарний настрій і оптимізм — це те, що додає років. Не треба пхикати навіть у складній ситуації. У мене їх скільки було!.. Ворогу не побажаєш».

У десятирічному віці малий Іван залишився без мами. Вона померла, залишивши восьмеро дітей. Іван був найстарший. Мав давати раду братикам і сестричкам. До речі, всі вони, крім брата Олександра, живі. Олександр загинув у бою, захищаючи Київ від фашистів. Усім братам і сестрам уже за вісімдесят. Більшість рідні Івана Григоровича у Татарстані. Він звідти родом. Народився і виріс у селі Ош Нижньокамського району. Їздити в гості за нинішніх умов, звичайно, не випадає. Листуються... Вінниця для Івана Павлова давно стала рідним містом. Він перший, кому присвоїли звання почесного громадянина міста.

 

Вінниця.