У лютому є дві дати, пов’язані з Олександром Матросовим (на знімку). 5 лютого він народився, а 23-го — загинув. Це — згідно з офіційною версією. Подвиг Матросова вписано в історію Великої Вітчизняної війни як найвищий прояв доблесті та мужності. У Радянському Союзі про нього писали книжки, вірші, знімали фільми, малювали картини... Але коли цієї країни не стало, інтерес до особи Морозова ... зріс ще більше. Розпочався період розвінчування героїв. Проте з часом стало зрозуміло, що найбільше суперечок викликає не факт його героїчної загибелі, а біографія героя.

 Загинув 27 лютого в бою за село Плетінь

Згідно з офіційною версією Олександр Матвійович Матросов народився 5 лютого в Єкатеринбурзі (нині — Дніпропетровськ). Рано втратив батьків. Став вихованцем Іванівського і Мелекеського дитячих будинків в Ульяновській області. Працював помічником вихователя в Уфимській трудовій колонії. З вересня 1942 року зарахований до Червонохолмського піхотного училища. В січні 1943 року потрапив на Калінінський фронт. Служив у складі 2-го окремого стрілецького батальйону 91-ї Сибірської бригади добровольців імені Сталіна. 17 лютого 1943 року батальйон отримав завдання атакувати опорний пункт у районі села Чорнушки (Псковської області). 23 лютого солдати потрапили під сильний вогонь супротивника. Два дзоти було знищено. А ось спроби розбити третій дзот успіхом не увінчалися. Тоді до дзоту поповзли гвардії рядові Петро Огурцов та Олександр Матросов. Огурцов отримав поранення. Матросов вирішив закидати дзот гранатами. Проте кулемет замовк не надовго. Тоді Олександр Матросов своїм тілом закрив амбразуру. 19 червня 1943 року Олександрові Матросову було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його подвиг став символом самовідданості, мужності та любові до Батьківщини.

Ось як писала про подвиг Матросова газета «Ветеран» (5.02.2004), спираючись на офіційну версію: «Гвардійці не знали страху в бою... Три автоматники, які спробували ближче підповзти до дзоту, пали смертю хоробрих. Тоді піднявся зв’язковий командира роти гвардії рядовий Олександр Матросов... «Я піду!» — сказав він рішуче. Старший лейтенант Артюхов, командир роти, пильно подивився на воїна, обійняв його, поцілував і коротко сказав: «Іди». До речі, гвардії рядовим Олександр Матросов не був. 91-ша особлива бригада ввійшла до складу 56-ї гвардійської стрілецької дивізії тільки у квітні 1943 року. А портрет героя з погонами та гвардійським значком з’явився пізніше.

У ЦАМО ВСМ зберігається політдонесення начальника 91-ї особливої бригади, в якому сказано: «Червоноармієць, комсомолець 2-го батальйону Матросов, отримавши наказ про знищення дзоту супротивника, підповз до дзоту і своїм тілом закрив амбразуру дзоту. Кулемет замовк. Піхота пішла вперед і зайняла с. Плетінь. Тов. Матросов пав смертю хоробрих. В особовій карточці № Р10 Героя Радянського Союзу Олександра Матросова вказано: загинув 27.02.43. місце поховання с. Чорнушки».

Отож бій, який став для Олександра Матросова останнім, відбувся не 23 лютого (у 25-ту річницю створення Червоної Армії), а 27 лютого. І бій був не за село Чорнушки (біля якого справді поховано Матросова), а за село Плетінь, що за півтора кілометра. Але очевидно і те, що подвиг було зручно приурочити до круглої дати. І почалася пропаганда. За кілька місяців згідно з наказом народного комісара оборони Й. Сталіна 254-му Гвардійському стрілецькому полку було присвоєно ім’я Олександра Матросова. Героя зарахували навічно до списків першої роти полку. «Великий подвиг товариша Матросова повинен служити прикладом військової доблесті і героїзму для всіх воїнів Червоної Армії», — закликав нарком. Власне тому відлік героїв, які своїм тілом закрили амбразуру, розпочався від Олександра Матросова. А він був не першим, хто загинув саме за таких обставин. І навіть не другим. З точки зору справедливості, слід згадати Олександра Панкратова. Саме цей герой 24 серпня 1941 року став першим «матросівцем». Загалом за роки Великої Вітчизняної близько 400 осіб, чиї прізвища так і не було вписано в історію, закривали своїм тілом ворожі амбразури.

А тим часом розпочалася робота над створенням іміджу, який має мати герой. Я жодним чином не хочу принижувати подвиг цієї людини. Хоча є чимало скептиків, які вважають, що насправді Матросов не зумисно кидався на амбразуру, що сталося це випадково. Є фахівці, які стверджують, що людське тіло не може стримати ударну силу кулемета. Але, не піддаючи сумніву героїчність загибелі, хотілося б все-таки знати: що то була за людина, звідки він узявся і чи справді загиблого звали Олександром Матросовим?

Першим про подвиг Матросова написав фронтовий журналіст, а пізніше письменник, кандидат історичних наук М. Шкадаревич. Пізніше він побував у Дніпропетровську, щоб знайти рідних героя. Але не виявив там людей з таким прізвищем. А тому припустив, що, можливо, це прізвище вигадане.

Шурик-Шакір’ян

Згідно з офіційною версією Олександр Матросов народився 5 лютого 1924 року в Дніпропетровську. Батько загинув від рук кулаків. Матір померла з горя. Хлопця до певного часу виховувала бабуся. Потім — дитбудинки, трудова колонія тощо.

Проте, приміром, у музеї Олександра Матросова у Дніпропетровську немає документів, які могли б підтвердити, що це місто — батьківщина героя. Так само, як у РАГСах міста немає запису акта народження Олександра Матвійовича Матросова, а також будь-яких згадок про його батьків. Щоправда, є поновлене свідоцтво про народження, виправлене в 30-х роках на прохання дитячого будинку, в якому на той час перебував Матросов. «Час народження: 3 серпня 1926 року. Інформація щодо батьків: відсутня. По батькові — Матвійович».

Крім Дніпропетровська, ще кілька населених пунктів колишнього Радянського Союзу претендують на право називатися батьківщиною Матросова. Так, у селі Високий Колок (Новомаликлинського району Ульяновської області) знайшлася людина, що називала себе рідним дядьком Сашка. За словами цього чоловіка, його сестра під час громадянської війни стала вдовою і залишилася з трьома дітьми. Їй було важко піднімати дітей, тому вона відвезла сина Сашка до Мелекеського дитячого будинку. До речі, у краєзнавчому музеї села Нова Маликла (Новомаликлинського району) є стенд, присвячений «земляку».

Є розділ, присвячений Матросову, і в музеї історії Уфимського юридичного інституту МВС. І, як на мене, найвірогіднішою видається саме башкирська версія. Уфимський журналіст Рауф Насиров досліджував долю героя не один рік. Результатом праці стали книжка «Звідки ти родом, Матросове?» та відеофільм «Шукайте під прізвищем Матросов». Дослідивши життя героя, журналіст дійшов висновку, що насправді Олександр Матросов ніхто інший, як Шакір’ян Юнусович Мухамедьянов, народжений у селі Кунакбаєво Учалинського району Республіки Башкортостан. Народився у сім’ї Юнуса Юсупова 1923 року. Юнус повернувся з громадянської війни інвалідом. Йому відірвало ступню. Але швидко одружився і в сім’ї народився хлопчик, якому за башкирськими традиціями дали прізвище діда Мухамедьянова. Як писала свого часу російська «Парламентська газета», матір Шакір’яна часто повторювала: «Виросте молодцем. Або навпаки буде злодюжкою». Матір померла, коли хлопцеві було сім років. Батько одружився вдруге на жінці, у якої вже був син. Сім’я жила завдяки жебракуванню. Коли батько одружився втретє, Шакір’ян утік з дому і потрапив у дитячий розподільник, звідки його відправили в Мелекес. І саме там він і став Олександром Матросовим. Пізніше, вже в Іванівській колонії, Сашко зі сміхом розповідав, що місцем свого народження вказав місто, в якому ніколи не був. До речі, в рідне село Матросов приїздив кілька разів. Дивував усіх добрим знанням російської мови і вимагав, щоб його називали тільки Олександром Матросовим.

Але старе ім’я забулося не так швидко. Приміром, вихованці колонії НКВС-2 в Уфі згадували, що називали Матросова Шурик-Шакір’ян, Шурик-Матрогон, а дражнили «башкіром». А ось прізвище Матросов хлопець отримав за свою любов до матроської форми. В колонії він навіть зробив на тілі наколки, які імітували смуги тільника... По батькові «Матвійовичем» хлопця записали на честь одного з вихователів дитбудинку.

Отож в основу офіційної біографії лягла така анкета: «Матросов Олександр Матвійович. 1924 року народження. За національністю росіянин. Домашня адреса — м. Уфа, дитяча трудова колонія».

Як йому велося в дитячих будинках, достоту не відомо. Мабуть, не гірше і не краще, ніж тисячам інших колишніх безпритульних. Але є в анкеті рядок, який офіційні біографи були змушені пояснювати: трудова колонія. Згідно з офіційною версією Олександр у трудовій колонії був значкістом ГТО, боксером, лижником, поетом, політінформатором. За зразкову поведінку його призначили помічником вихователя. За іншою версією, в трудовій колонії Шурику не сиділося. Він кілька разів утікав. Врешті, здобувши атестат, отримав направлення до Куйбишева на вагоноремонтний завод. Там йому нібито також не сподобалося. Тож він утік і звідти. Щоправда, документальних підтверджень і першої, і другої версій немає. Але точно відомо, що 8 жовтня 1940 року народний суд Фрунзенського району Саратова засудив Олександра Матросова за статтею 192-КК РСФСР до двох років позбавлення волі. Його було визнано винним у тому, що попри дану ним підписку про виїзд з режимного міста Саратова протягом 24 годин, Матросов продовжував там мешкати. За однією з версій Матросов відбув термін покарання від дзвінка до дзвінка. І у вересні 1942 року за призовом опинився в Червонохолмському військово-піхотному училищі. За іншою версією, долю Олександра Матросова змінило розпорядження Президії Верховної Ради СРСР (кінець 1942 р.), яке передбачало поповнення лав Червоної Армії в’язнями, котрі придатні за станом здоров’я до військової служби і можуть кров’ю викупити свої борги перед Батьківщиною.

Замість епілогу

Ось лист, який Олександр Матросов нібито написав в ніч на 23 лютого (коли за офіційною версією і загинув) і зранку передав зв’язковим для Лідії Курганової, з якою познайомився незадовго, як пішов на фронт. Чи справді цього листа написав Шурик-Шакір’ян, чи його писав хтось із літераторів пізніше? Відповіді на це запитання ми не отримаємо.

«Дорога Лідо! Тільки що закінчилися комсомольські збори. Прочистив автомат, поїв. Комбат каже: «Відпочивайте краще, завтра бій». А я не можу заснути. В окопному бліндажі нас шість чоловік, сьомий на посту. П’ятеро вже сплять, а я сиджу біль пічурки при світлі «гасилки» і пишу цього листа. Завтра, як встанемо, передам його зв’язковим. Цікаво знати: що ти робиш зараз? У нас, на фронті, як стемніє трохи, так і ніч. А у вас у тилу — електричне світло. Мабуть, вкладаєтеся спати годині о 12-й. Я часто згадую тебе, Лідо, багато думаю про тебе. Ось і зараз хочеться поговорити з тобою про все, що відчуваю, що переживаю. Так, Лідо, і я бачив, як вмирали мої товариші. А сьогодні комбат розповів випадок, як загинув один генерал, стоячи обличчям на захід.

Я люблю життя, хочу жити, але фронт така штука, що ось живеш-живеш, і раптом куля або осколок ставлять крапку в кінці твого життя. Але якщо мені судилося загинути, я хотів би померти так, як цей наш генерал: в бою і обличчям на захід. Твій Сашок».

Хоч би як там було, але Олександр Матросов або Шакір’ян Мухамедьянов помер обличчям на захід.