Залишилася донька, борги та чужинське прізвище

Марія Мухаммад мешкає в одному із сіл Кам’янського району. Після шлюбу з пакистанцем Раззаком на руках у жінки залишилася маленька дитина і великий, як для неї, борг перед банком. Сам іноземець зізнався, що дружина-українка була йому необхідна... для оформлення документів на проживання в нашій країні.

Марія зустрічає на порозі невеличкого будинку.

— Вибачайте, що у нас безлад, — проводжає через сіни в кімнату. — Самотужки ніяк не дороблю ремонт.  А Раззак, — зітхає, — так мені обіцяв, що зробимо все за найвищим розрядом... Щоправда, хіба тільки у цьому обдурив?

Про те, що недавно Марія була одружена з іноземцем, нині нагадує хіба що її екзотичне прізвище — Мухаммад.

— Дівоче я мала прізвище Романча, за першим чоловіком — Воробкало і не хотіла його вже змінювати. Однак Раззак наполіг, мовляв, ти ж тепер моя дружина, а не його, — сумно всміхаючись, пригадує жінка. — Якби ж то було знаття, чим усе обернеться, я б його десятою дорогою обійшла...

Життя з першим чоловіком у Марії не склалося. Після розлучення донька та син залишилися з нею.

— Іра саме закінчувала школу і мріяла вступити до університету. Я ж поміркувала, що заробити на навчання в селі навряд чи вдасться, тож і подалася до столиці, — розповідає Марія. — Спочатку влаштувалася на завод, однак уже невдовзі потрапила під скорочення. Одразу кинулася шукати іншого заробітку, проте нічого ліпшого, як торгувати на базарі, не траплялося. Вдома на допомогу чекали діти, хвора мати, і мені не довелося вибирати.

Раззак Мухаммад також працював на київському ринку.

— На квартирі, де знімала кімнату, жив пакистанець. Був він одружений з українкою, мали дитину. У його порядності я не сумнівалася, адже бачила, що дбає про сім’ю, — пригадує Марія. — Нерідко до нього навідувалися земляки, адже всі вони тримаються купи, допомагають один одному. Там я й зустріла Раззака.

Уже при першій зустрічі іноземець заявив, що хоче одружитися й залишитися жити в Україні.

— Звісно, спочатку скептично до цього поставилася. Проте Раззак був наполегливим — зачастив до нас на квартиру. Казав, як я йому сподобалася і як скрутно живеться на самоті, — з гіркотою всміхається жінка. — Поводився спокійно, виважено, тож, зрештою, між нами зав’язалася симпатія.

Помітивши прихильність жінки, пакистанець одразу запропонував шлюб.

— Довго вагалася, не знала, як воно буде. Адже в мене вже був гіркий досвід сімейного життя і я боялася обпектися вдруге. Натомість Раззак не стомлювався запевняти, що турбуватиметься і про мене, і про моїх дітей. До усього, сподобався навіть мамі, бо що-що, а підійти до людини він умів, — каже Марія. — Гарним словам повірила і я. У жовтні 2005 року нас розписали тут, у селі.

Відтоді подружжя у столиці працювало разом, а невдовзі чоловік почав натякати й на дитину. Марія зізнається, що народжувати втретє та ще й у 38 років зовсім не хотіла.

— Але він наполягав, казав, що то великий «харам», тобто гріх, — зітхає кам’янчанка. — Одне слово, невдовзі я вже носила під серцем дитя.

Зміну у ставленні чоловіка Марія відчула вже після народження донечки.

— За ті три тижні, що лежала в лікарні з ускладненнями, Раззак ні разу не навідався. З’явився лише коли виписували, — пригадує жінка. — Привіз нас із малям у село, в холодну пусту хату. У ній ми колись жили з першим чоловіком, а коли розлучилися — вона стояла пусткою. Ні дров, ні продуктів, а це ж була зимова пора! Тільки ступив на поріг — заявив, що має терміново повертатися до столиці через проблеми з роботою. Коли ж я заперечила, мовляв, як же буду з немовлям: у хаті навіть їсти немає з чого наварити, дав сто п’ятдесят гривень і поїхав.

За клопотами про малу дитину жінка невдовзі забула про прикру поведінку чоловіка. Щиро повірила, що Раззакові справді ведеться скрутно. Він телефонував мало не щодня і бідкався, що справи йдуть дедалі гірше.

— То у нього товар украли, то друзі підвели... Натомість донечкою Айшею, яку, до речі, сам і називав, чоловік не цікавився. Запитував лише, чи записала я вже дитину, та вимагав, щоб зробила це терміново, — журиться Марія. — Після того почалися проблеми з документами. Оформленням дозволу на постійне проживання Раззака в Україні займалася я — їздила в Черкаси й обходила всі інстанції. Маленьку доню тим часом залишала на маму, я її перевезла до себе. Матуся зовсім не ходить, тож так і тримала маля цілий день на руках.

Доходило навіть до того, що опівночі, лишаючи малу вдома, жінці доводилося виходити за село на трасу й зустрічати автобус із документами, які передавав Раззак.

— Тяганина тривала десь півтора року. Увесь цей час чоловік справно до нас навідувався. Щоправда, грішми не балував. Інколи в нас не було за що й хліба купити, — зізнається Марія. — А після того, як я таки добилася для Раззака дозволу на проживання та оформила свідоцтво приватного підприємця, приїжджати він почав дедалі рідше. А потім перестав навіть телефонувати.

Після того, як «мобілка» чоловіка мовчала вже тривалий час, Марія почала телефонувати київським знайомим.

— Виявилося, що на тій квартирі, де він мешкав із земляками, вже нова господиня. Раззака вона добре знала. Розповіла, що спочатку він їй проходу не давав, а тепер залицяється до подруги... У мене й ноги підкосилися, — хитає головою Марія. — Це був як грім серед ясного неба. Звісно, десь у душі я вже відчувала, що чоловік зі мною не зовсім щирий, проте навіть подумати не могла про таку підлість.

Раззак зателефонував на диво швидко. На запитання, чому не давав про себе знати, казав, що... загубив номер дружини. Усі звинувачення відкидав, мовляв, заздрісники намовляють.

— Ось тоді зрозуміла: він мене обдурює. А тому зібрала дитину й поїхала до Києва. Виявилося, Раззак усім оголосив, що розлучився, бо шлюб зі мною був фіктивним і навіть дитина не була бажана! А тепер він шукав «справжньої» дружини! — обурюється Марія. — Коли ми зустрілися, він навіть на дитину не глянув...

Невдовзі Марії зателефонувала жінка, представилася адвокатом. Запитала, коли, зрештою, та має намір подавати на розлучення й на аліменти.

— Я ж відповіла, що в мене на це немає коштів, тож якщо Раззак так хоче, мусить подавати на розлучення сам, — веде далі кам’янчанка. — Зрештою, дівчина зізналася, що насправді вона не адвокат, а наречена мого чоловіка і наразі... чекає від нього дитину.

Подружжя Мухаммад нещодавно розлучили. Раззак на слухання не з’явився, проте аліменти платить справно... по 50—100 гривень щомісяця.

— До Києва я відвезла виконавчого листа, проте знайомі розповіли, що у столиці він набрався багато боргів і вже з рік там не з’являється. Натомість у заяві, яку подав на розлучення, написав, що нині мешкає у Дніпропетровську. Їздила й туди, проте за вказаною адресою живуть батьки його нової нареченої, і спілкуватися зі мною вони не захотіли, — скрушно зітхає жінка. — Навіть не знаю, де його шукати тепер. А знайти конче потрібно. І не лише через те, що за мізерні аліменти утримувати дитину я не маю змоги. До усього, свого часу у Кам’янці взяла для Раззака кредит на п’ять тисяч гривень. Перші виплати робила з грошей, які держава давала на дитину, адже чоловік увесь час нарікав на проблеми в роботі.

Нині борг за кредитом — 10 тисяч. Марія в розпачі, каже, що не уявляє, де їй узяти такі гроші, адже сидить удома без роботи.

— Мама не ходить, дитина мала. Син Коля цього року закінчує школу. Донька Іра вже має свою сім’ю. Поїхати кудись, щоб підзаробити, ніяк не можу. Проте якщо не знайду Раззака, то нас усіх можуть і взагалі з хати вигнати, — бідкається. — Уже телефонували з банку до сільради й запитували, яка в мене хата... А найгірше те, що коли після усього пережитого почала аналізувати ситуацію, то зрозуміла, що Раззак  Мухаммад — може бути вигаданим ім’ям і прізвищем. Адже одного разу, коли стосунки ще тільки ладналися, мені на очі потрапив документ з його фотографією, проте виданий на ім’я Ірсалана Ікбала. На запитання, що це і навіщо, він відповів: «То все мої справи, кохана».

Черкаська область.