«Труба» заводу чи ні

На думку спеціалістів, цукрозавод у Городенці Івано-Франківської області перебуває в стані міжсезонної консервації. Жодних технологічних слідів демонтажу обладнання поки що не виявлено, верстати комплектні, тобто відновлення виробництва цукру можливе.

А загалом гарячою видалася нинішня зима, незважаючи на люті морози, не лише для працівників колишнього найпотужнішого в районі промислового підприємства. Та не тому, що сезон переробки солодких коренів затягнувся, як то траплялося років із тридцять тому, коли годі було переробити добірний урожай цукрових буряків. І не тому, що проводилися якісь підготовчі роботи до нового сезону.

Навпаки: дві осені поспіль на території величезного майнового комплексу було тихо й мирно... 2008-й та 2009-й стали першими роками, коли завод так і не запустили. Це — з часу створення підприємства у 1926-му. А закипіли пристрасті навколо заводу тому, що торік у грудні комерційний банк забажав повернути за рахунок основного комплексу та бурякопункту неповернутий кредит. Порушивши при цьому цілісність підприємства. Час нині непевний... Думалося, вочевидь, що за передвиборними баталіями місцеві не зважатимуть: звиклося, що народ збайдужів... Та якраз навпаки! Спершу стали на захист бурякопункту. І страйковий комітет колишніх працівників цукрозаводу в своєму зверненні до районної влади висловлював невдоволення з приводу того, що там передбачається будівництво іншого переробного виробництва. Одначе, за запевненнями нових власників цих приміщень, йдеться лише про використання складських потужностей, а в разі відновлення роботи цукрозаводу бурякопункт працюватиме за призначенням. Та поживемо-побачимо.

А справжня буря здійнялася, коли до Городенки навідалися представники нових власників основного комплексу заводу. Оскільки це структура, з якою пов’язують операції з продажу металу на брухт, люди запідозрили: цінне технологічне обладнання можуть вирізати і реалізувати іншим цукрозаводам. Громадськість чинила фірмі шалений опір, перешкоджала підключенню струму на підприємстві тощо. Невдовзі на ініційованій районною владою нараді її виконавчий директор озвучив плани збереження цукроварного виробництва, а також створення на базі майнового комплексу підприємства з переробки яловичини та тепличне господарство. Але серед представлених документів не побачили маркетингового плану розвитку майбутнього цукрозаводу, тож виникли закономірні сумніви.

Побувавши на заводі, члени робочої групи міської ради констатували, що не все ще втрачено: цукроварне виробництво можна відновити. Цікаво, що представники нових власників, відчувши відчайдушне бажання громади перешкодити демонтажу цукрозаводу, висловили навіть думку, що готові піти людям назустріч. Тим паче, що, за їхніми словами, отримали «кота в мішку»...

Наступним спільним кроком влади і страйкового комітету стали громадські слухання. Скеровані відповідні клопотання до всіх вищих державних структур. Адже нині на приватну власність ніхто не має дієвих важелів впливу. Щоб повернути заводу колишній статус і не допустити, аби перетворили його на брухт чи якось інакше, не за призначенням, скористалися його майном, потрібне спеціальне рішення Кабміну на проведення реприватизації підприємства. Ініціативна група городенківців зібралася до Києва на перемовини з банкірами. Інакше, вочевидь, клубок проблем навколо заводу не розплутати.

Чи втрачено завод безповоротно? Спостерігаючи за світовими тенденціями щодо загального дефіциту на цукор та стрімкого зростання його ціни, надія на відродження не виглядає примарною. До того ж чимало селян, вирощуючи солодкі корені навіть на незначних площах, донедавна не лише забезпечували себе цукром, а й вигідно продавали лишки цього стратегічного товару. За словами начальника районного управління агропромислового розвитку Василя Савіцького, для того, щоб знайти інвестора, котрий взявся б за виробництво, потрібно мати цукросировини 130—150 тисяч тонн. Про це треба думати вже нині, адже не за горами — посівна. На жаль, обсяги посівів знижуються. Якщо в 1987-му в області вирощували солодкі корені на 23 тисячах гектарів, то торік — лише на 717. Для плекання цукрових буряків є належна техніка. Але, очевидно, колишні власники в цьому не були зацікавлені: самі землі не брали, підприємство не платило обіцяних відсотків сільським громадам за сприяння у збільшенні посівів цукрових буряків та здачі цукросировини на городенківське підприємство. Не було налагоджено взаємовигідної співпраці з потужними товаровиробниками. А така практика поширена за кордоном.

Івано-Франківська область.