Деклараційне і конституційне право українського народу — стратегія в європейський розвиток

Аналіз матеріалів та вивчення послідовності дій ООН, Ради Європи і Європейського Союзу стосовно формування основних документів, роботи над реалізацією Всезагальної декларації прав людини 1948 року показали, що це надзвичайно складний процес. Його звершення після Всезагальної декларації можна окреслити етапами становлення названих європейських інституцій, Європейською конвенцією про права людини, Європейською соціальною хартією і чи не головним демократичним надбанням — Конституцією для Європи та іншими конституційного характеру документами. У результаті ми дійшли висновку, що основна тенденція 50-річної діяльності світової та європейської спільноти над зближенням співробітництва народів і забезпеченням захисту прав та свобод людини зводиться до єдності дій в поєднанні деклараційного і конституційного права. Для України ця тенденція і розвиток співпраці також мають визначальний характер.

Єдність деклараційних і конституційних відносин. В історичному житті України було зроблено неодноразові започаткування у спробах реалізувати свої деклараційні та конституційні права. Про це свідчать результати правового обґрунтування Декларації директорії УНР, оприлюдненої 26 грудня 1918 року як програмного документа конституційного характеру, який проголошувався лише від імені Директорії та Українського національного союзу.

Ми думаємо, що представники юридичної науки зробили вдале започаткування наукового пізнання взаємозв’язку між деклараційним та конституційним правом в українських умовах розвитку правової системи. Науковці О. Міцюк, М. Стахов, О. Мироненко опублікували праці, які розкривають певні особливості єдності деклараційного і конституційного права. Заслуговує на увагу з позиції деклараційного права наукова думка О. Мироненка у праці «Груднева (1918 р.) декларація Директорії» (У книжці «Українське державотворення: не витребуваний потенціал». К. 1997).

Очевидним прикладом нехтування деклараційним правом був СРСР, який тривалий час через пріоритет політичної ідеології не визнавав та юридично не виконував деклараційного права людини на безпечне життя, гарантовану конституцією свободу, гідні людини умови життя, судовий захист прав і свобод та інші деклараційні права, які проголошені Всезагальною декларацією  ООН прав людини після Другої світової війни, 10 грудня 1948 року. Протилежною була позиція США як країни, що юридично визнала названу й інші декларації та виконувала їх приписи.

Ось чому є найбільш типовим у цьому аспекті політичне та правове протистояння в діяльності СРСР та США стосовно деклараційного права. Зокрема, чи не є парадоксальним явищем ситуація, коли СРСР — головний переможець фашизму в Другій світовій війні, народ якого зазнав найбільших втрат та відчув нечувані масштаби порушень прав людини, тривалий час з політичних мотивів не визнавав Всезагальної декларації прав людини, замовчував або давав її нормам і положенням негативні політичні оцінки як і всьому міжнародному документові в цілому.

Тому за перших демократичних випробувань стався розпад СРСР. І навпаки, у США політично та юридично здійснювалося в основному дотримання норм і положень Всезагальної декларації прав людини, посилювалися позиції країни на міжнародному і національному рівнях і вона зберегла свій статус за цим основним критерієм деклараційного права й не втратила правової довіри людей і позитивно вирішувала на цій основі й інші питання співробітництва між народами.

Ми вважаємо, що деклараційне право є значною юридичною й конституційною засадою як для національного, так і міжнародного права та надає якісно нову правосвідомість людям, народам, їх суспільствам і державам, усьому людству загалом та забезпечує суспільну стабілізацію, перспективний розвиток якісно нових договірних відносин на базі деклараційного права, що забезпечує належні взаємовигідні та ефективні міжнародні деклараційні відносини і співпрацю. Саме тому Європа і світ отримали новий міжнародний приклад, який викристалізувався на ґрунті співвідношення політики і пріоритетів деклараційного права в період роботи над проектом Європейської Конституції.

Співвідношення декларацій і конвенцій. У деклараційному праві знаходять своє важливе місце і норми та положення міжнародних конвенцій як процесуальної форми і способів реалізації норм декларацій у договірній формі. Поняття «конвенція» має, як і декларація, латинське походження і буквально означає conventіon — угоду, договір (Словник іншомовних слів. К. 1974. — С. 348), які отримали широке визнання в національних та міжнародному законодавствах.

За нашим переконанням, деклараційне право отримало у формі конвенцій ефективну процесуально конкретизовану договірну систему реалізації норм і положень декларацій в європейських та інших країнах. Тому в міжнародній практиці дедалі більше привертають увагу ті положення і норми декларацій, в яких за допомогою конвенцій відбулася ефективна договірна реалізація деклараційних норм про право на життя, захист честі та гідності людини, права на гідні людини умови життя, право на правосуддя й виконання судових рішень та інше, які набули міжнародного характеру.

Таким є історичний етап реалізації деклараційного права в договірній (конвенційній) формі цивілізованого міжнародного масштабу волевиявлення народів, якого не знала історія людства. Історично жодна з імперій світу чи Європи не мала у своїй основі такого масштабу добровільного виявлення волі народів про створення особливого етапу деклараційної договірної співдружності народів, їхніх суспільств і держав у питаннях забезпечення прав і свобод людини та громадянина й солідарного вирішення інших питань у розвитку народів.

Тобто осмислення такої взаємодії системи: деклараційне право — конвенційна форма реалізації — конституційне право має завершуватися визначенням рівноправності статусу всіх учасників національних і міжнародних відносин. Конституційна стабільність взаємовідносин та деклараційне і конвенційне співробітництво забезпечать людству мир та узгоджену позитивну взаємодію. Україна активно розпочала цей процес, але отримала політичні негативи їх здійснення і тепер слово за волею народу.

Приклади перспективності співробітництва народів очевидні: якщо з часів політично ворожого протистояння капіталістичної та соціалістичної ідеологій політичні принципи були полярно протилежними, то правова співпраця на основі верховенства права з виходом на декларації, конвенції й формування конституційних документів міжнародного рівня з механізмами регулювання відносин не тільки між державами, а й людьми у формі здійснюваного правосуддя Європейського Суду з прав людини призведе до зближення й нівелювання правових систем, до співробітництва та юридичної взаємодії в найрізноманітніших галузях національних та міжнародних відносин між людьми.

На підставі проведеного дослідження про правову природу та роль і юридичне значення декларацій в розвитку конституційних відносин та реалізації принципу верховенства права є аргументовані підстави зробити такі методологічні висновки:

1) декларація, яка заявлена або проголошена суб’єктом деклараційних відносин в межах її компетенції, породжує суттєві правові наслідки;

2) декларація, якій суспільство, держава або їх компетентна структура згідно з верховенством права надала значення конституційної основи чи законодавчого акта, набуває юридичної сили і є обов’язковою для виконання;

3) норми та положення декларації, які її учасниками демократично сформовані у конвенцію для вирішення спеціалізованих питань, набувають обов’язкової юридичної сили і виконуються згідно з умовами конвенції;

4) декларації та основані на них конвенції є відкритими демократичними способами правового співробітництва суспільств і держав на підставі їх вільного визнання;

5) учасники декларації та конвенції на демократичних засадах утворюють необхідні спільні структури міжнародного значення для забезпечення гарантій прав і свобод учасників та умов виконання;

6) учасники декларації та конвенції мають право демократично створювати органи правосуддя та відповідну систему виконання їх рішень.

Статус Декларації про державний суверенітет України. Правові ознаки національного і міжнародного значення Декларації про державний суверенітет України з достатньою змістовною повнотою властиві цьому історичному для народу і країни документу. Він відображає абсолютну волю народу України, Декларація прийнята на основі суверенних прав народу на незалежність і суверенітет держави згідно з нормами міжнародного права, схвалена на народних референдумах, і лише недолуга політика майже двох десятиліть стоїть на її перешкоді. 

Що ж до юридичних обґрунтувань ситуації, то варто повторити, що Україна як одна із засновників ООН, визнала й ратифікувала Всезагальну декларацію прав людини, в установленому правовому порядку приєдналась до Європейської конвенції захисту прав і свобод людини, визнала принцип верховенства права, пріоритет міжнародного права над національним законодавством, є членом Ради Європи та інших міжнародних організацій тощо. У цих умовах виборцям необхідно зробити свій висновок з цих подій і замислитися, чому в суспільстві віднайшлися політичні сили, які будь-якими способами гальмують деклараційний і конституційний розвиток України.

На мою думку, причина більш ніж очевидна. У Декларації визначено і проголошено систему здійснення народовладдя як права народу на владу в якості єдиного джерела державної влади, утверджено республіканську форму правління, єдність нації і території, затверджено положення про те, що Декларація є основою нової Конституції України, закріплено конституційні засади про права і свободи людини, встановлено право на самостійну державну політику, виокремлено національні завдання у розв’я- занні екологічних та інших проблем.

Окрім цього, Декларація за своїми змістом та формою відповідає міжнародним деклараціям, і цей справді історичний документ українського народу заперечує тоталітарні режими правління в українському суспільстві, мілітаризацію економіки й державного розвитку, спроби підмінити народну демократію узурпованими діями будь-яких осіб та їх угруповань, запровадити партійний диктат тощо.

Україна в Декларації проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Як незалежна держава, Україна сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими.

Декларація України відповідає вимогам Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року і закріпленим у ній членами ООН основним семи принципам: 1) незастосування сили або загрози силою; 2) мирне розв’язання міжнародних спорів; 3) невтручання у справи, які є внутрішньою компетенцією держав; 4) співробітництво держав відповідно до Статуту ООН; 5) рівноправ’я і самовизначення народів; 6) суверенна рівність держав; 7) сумлінне виконання державами зобов’язань, прийнятих ними відповідно до Статуту ООН.

Перспективи демократичного розвитку незалежної України визначені в нормах і положеннях її Декларації, особливо у змісті преамбули, де зазначено про потребу «всебічного забезпечення прав і свобод людини» та необхідності «утвердити суверенітет і самоврядування народу України». Методологічні способи досягнення цих завдань закріплено в усіх розділах Декларації України, а їх суть сконцентрована у другому її розділі, де в правових положеннях чітко закріплено юридичні гарантії української демократії: «Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці», «Повновладдя народу України реалізовується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів», «Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України. Жодна політична партія, громадська організація, інші угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України».

За своєю суттю вищеназвані положення Декларації є і основними принципами конституційного значення: а) чітко сформульованими правовими ідеями народовладдя у вигляді системи конституційних принципів формування Основного Закону України; б) практичною реалізацією названих та інших деклараційних принципів через запровадження народовладдя у сфері суспільного життя всіма гілками влади: законодавчою, виконавчою, судовою; в) закріплення деклараційних принципів у всіх галузях правової системи України для сумлінного виконання законів усіма учасниками правовідносин.

Стосовно наукового обґрунтування основних принципів Декларації, її норм і положень, то вони значною мірою зафіксовані в науково-практичних конференціях і, особливо, в результатах обговорення народом проекту нової Конституції України на регіональних зібраннях його представників. Станом на 1 листопада 1992 року в парламент України від Верховної Ради Республіки Крим, обласних рад, Київської і Севастопольської міських рад надійшло понад 35 тисяч пропозицій і зауважень до проекту Основного Закону України. Їх аналіз засвідчив, що найбільш дискусійними виявилися розділи про принципи державного устрою України, засади організації державної влади і самоврядування на місцях (Актуальні проблеми управління територіями в Україні. К. 1993. — С. 23—24).

Характерно, що на цій конференції з доповідями виступали Президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради України І. Плющ, але в текстах їх доповідей на зазначеній листопадовій 1992 року конференції ні Президент України, ні Голова Верховної Ради України І. Плющ навіть словом не згадали про Декларацію як основу нової Конституції України. Немає згадки і про реалізацію деклараційної системи народовладдя, діяльності виборних представницьких органів влади, шляхи забезпечення прав і свобод людини, закріплених в Декларації України (там само. — С. 4—28).

Специфічно, але подальші роки діяльності президентської влади в Україні, її взаємодії із законодавчою та виконавчою владою показали, що це не було випадковістю, а погодженими діями між найвищими посадовими особами України. Колишній Голова Верховної Ради України у статті «Наріжний камінь державності», присвяченій десятирічному ювілею Декларації України, визнає цікаві факти.

З одного боку, він пише про Верховну Раду України першого (ХІІ) скликання: «Рівень свідомості та відповідальності був високий. Це свідчення громадянської, державницької, суто людської й етичної зрілості тодішніх депутатів» (Там само. — С. 5). З другого боку, вражає запізніла й особисто тенденційна відвертість колишнього Голови Верховної Ради України. У названій вище ювілейній статті він переконує громадськість: «Нас часто звинувачують у тому, що ми не використали момент і перша Конституція незалежної України підписана не Головою Верховної Ради України Плющем» (Там само. — С. 7). Очевидно тут автор перевищує власні можливості щодо її підписання, оскільки вже на той час діяв Президент України. Але слід віддати належне І. Плющу, коли він об’єктивно каже про наявність справедливих обвинувачень щодо несвоєчасного прийняття першої Конституції незалежної України.

Справді, абсолютна більшість народних депутатів України активно відстоювала прийняття першої Конституції незалежної України, але вони наштовхнулися на спричинений заборонений правом психологічний тиск як у Верховній Раді України, так і за її межами. У кінцевому результаті вищі посадові особи виконавчої та законодавчої влади створили обстановку розбалансування роботи серед народних депутатів України та законодавчої діяльності Верховної Ради України, щоб не допустити прийняття нової Конституції України, проект якої базувався на Декларації України.

Конституційний процес впровадження положень Декларації в Основний Закон України було перервано для фактичного недопущення народовладдя і з метою встановлення де-факто і де-юре президентської форми правління. Вже в 1993 році була зроблена таємна спроба виключити посилання на Декларацію в преамбулі ухваленого Конституційною комісією Верховної Ради України проекту нової Конституції України. Це було виявлено на пленарному засіданні парламенту, що в поданому для розгляду проекті внесено довільні зміни у схвалений Конституційною комісією текст і виключено посилання на Декларацію України. А на початку 1994 року повноваження Верховної Ради України були антиконституційно припинені простою більшістю голосів, хоча вимагалося не менш як 300 плюс 1 голос.

У цьому контексті доцільно навести й інші «роздуми» співголови Конституційної комісії та колишнього Голови Верховної Ради України І. Плюща, який інформував сесію парламенту про стан готовності прийняття нової Конституції України, але недопущення її розгляду: «Я робив це свідомо. Будучи співголовою Конституційної комісії, переконував і другого співголову — Леоніда Кравчука: якщо ми приймемо Конституцію цією Верховною Радою, то Основному Закону завжди закидатимуть, що його прийняла Верховна Рада, обрана ще за часів Союзу» (Там само. — С. 7).

І далі він невимушено продовжує: «Хоча нині, на мій погляд, Верховна Рада другого скликання поспішила використати своє право і прийняти Конституцію» (Там само. — С. 8). Якщо зіставити, що США після своєї декларації протягом трьох років прийняли конституцію США, то поставали і постають в нових ракурсах запитання: «Яке майбутнє пророкують країні такі політики, коли не сприймають власної Декларації, схваленої власним народом, не реалізовують її конституційних засад, але пропонують не поспішати діяти за вимогами конституційних норм і залишають людей та країну в політичному хаосі протистоянь? Невже в США не розуміли необхідності найшвидшого прийняття Конституції на основі декларації про незалежність США?».

Отже, і з плином часу суспільна гострота протистояння владних політиків щодо виконання Декларації України в конституційних процесах не зменшилася, а збільшилася. З новою силою постають проблеми конституційного запровадження гарантованого Декларацією народовладдя та реального забезпечення верховенства прав і свобод людини. Тому актуальність дослідження ролі Декларації і деклараційного права народу на перспективне конституційне впровадження соціально посилюється.

Підсумки проведеного аналізу, наукова роль і практичне значення Декларації України та деклараційного права у світових і європейських процесах конституційного регулювання суспільних відносин із впровадження народовладдя та забезпечення повноти верховенства прав і свобод людини дають нам можливість зробити такий висновок.

Декларація про державний суверенітет України — це історичний правовий документ українського народу, який юридично закріпив: систему народовладдя; конституційні основи і засади на всебічне забезпечення прав і свобод людини через верховенство права; суверенітет і самоврядування народу України; систему екологічної та ядерної безпеки; мирне й демократичне самовизначення української нації; систему республіканського правління, здійснюваного безпосередньо народом і його виборними представниками; організацію державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову; конституційно гарантований судовий захист прав і свобод людини в Україні та виконання судових рішень; цивілізоване міжнародне співробітництво держави на основі співвідношення норм національного права з пріоритетами міжнародного.