«У перший свій солдатський ранок я передумав ставати офіцером»

Ілля Векслер — корінний киянин. Народився в 1920 році в багатодітній родині. В 39-му пішов служити строкову.

— Мені подобалася військова служба, офіцерська виправка і форма. Але в перший свій солдатський ранок, в навчальній частині у Середній Азії, я передумав ставати офіцером. Так хотілося ще поспати, — зізнається підполковник у відставці, 89-літній ветеран Великої Вітчизняної війни Ілля Тадейович Векслер. — Але життя пов’язало мене з армією.

В умовах Середньої Азії солдатська служба була нелегкою. Почалася Друга світова війна, і під кінець строкової всі стали проситися на фронт. Векслера направили вчитися військової справи в Казахстан, куди було евакуйовано Рязанське артилерійське училище. Ілля закінчив його з відзнакою. Був старшиною батареї. В його підпорядкуванні було 159 курсантів. Перекличку проводив без папірця, по пам’яті. Пропонували залишитися в училищі — не захотів.

— Мені навіть запропонували набити фізіономію солдатові — тоді, мовляв, мене відпустять на фронт. Але я був уже партійний, і такий варіант не підходив, — згадує співрозмовник. — З училища у званні лейтенанта мене направили на Південно-Західний фронт, який закінчував Сталінградську операцію.

Там для Іллі і почалася війна. Він визволяв Молдавію, був поранений. Воював на Карельському фронті. Гнав фашистів з території України. В 44-му одержав орден бойового Червоного Прапора за Будапештську операцію. Артилерійський полк у складі 6-ї гвардійської танкової армії, в якому служив Ілля Векслер, дійшов до Праги. Тоді старлей Векслер був заступником начальника штабу полку.

— Під Прагою пройшла чутка, що їдемо всі до Києва. Повантажили нас в ешелон разом з технікою й боєприпасами. Їхали на відкритих платформах. У критих вагонах состава розміщалися кухня, санчастина і склад боєприпасів. І тільки через 31 день дороги, на станції Каримське в Забайкаллі, ми довідалися, що їдемо в Монголію, — розповідає Ілля Тадейович.

У нього ясна пам’ять. Про події тих років розповідає, наче це було вчора.

— Перше, що зробили, прибувши на місце, — відкрили бочки зі спиртом і продезинфікували одяг. Ну й себе, звичайно. А потім уже стали обживатися й вивчати театр воєнних дій, пов’язаний з Японією. 6 серпня 

45-го (у день мого народження) ми перейшли кордон... Бої були тяжкі. Опорні пункти з японськими смертниками обминали. Так дійшли до Мукдена, де приймали капітуляцію командуючого японською армією. А танки наші пішли на Порт-Артур. От там наприкінці літа 1945 року я закінчив війну.

— Виходить, ви пройшли по всій Європі. А після 45-го подорожували, бували за кордоном? — запитую ветерана.

— Ні, в мирному житті нікуди не їздив — мені вистачило війни.

Після війни Ілля Векслер служив у Забайкальському військовому окрузі, вчився у Москві, командував артилерійським полком. Оженився в 48-му на киянці, дотримавши слова, даного друзям, не заводити родину до 28 років. Прожив із дружиною 51 рік.

До Києва повернувся в 1961 році. Хотів перевестися в Київський військовий округ, але командувач КВО наклав резолюцію на подання Векслера: «Своїх дівати нікуди». Звільнився з армії у званні підполковника.

У цивільному житті Ілля Тадейович перевіряв себе. Почав з комірника на 20-му авіаційному ремонтному заводі й дійшов до заступника начальника виробництва. А пішовши з заводу, зайнявся ветеранськими справами. Його служба триває дотепер у Раді ветеранів Солом’янського району столиці.