Ольга Вітик вишиває ікони. Чому саме їх — не знає. Ніколи не відчувала себе набожною, та й професія не сприяла: все життя вчителювала, була директором школи, членом партії. За часів «войовничого атеїзму» відважилася хіба що своїх дітей таємно похрестити. За вишивання взялася випадково. Якось лежала в лікарні, й сусідка по палаті принесла схему на канві — ікону Миколи-чудотворця.
«...А більш нічого не взяли...»
— Я глянула й завмерла, — розповідає Ольга Михайлівна. — Його очі світилися добром і спокоєм. У тому погляді було й розуміння, і співчуття, і надія...
Коли одужала, й собі шукала схему для вишивки. Пробувала квіти вишивати й інші сюжети, але ніщо так не тішить, як робота над іконою. Не передати, що переживаєш, коли з-під руки на полотні проглядають очі. Цього моменту найбільше чекаю. Може, тому й починаю вишивку з обличчя. Не знаю, правильно це чи ні, бо вчилася сама, хіба що кілька уроків у дитинстві дала старша сестра. Перед тим, як братися за першу роботу, взяла благословення у священика. Згодом купила книжечку, де про найбільш відомі ікони написано й молитви до кожної додаються. Інакше працюється, коли більше знаєш про образ, який вишиваєш.
Ось, приміром, Божа Матір Іржавська, її ще звуть Іржавецькою, Ржавською, Ржавецькою, — стара козацька ікона. Кажуть, що написана вона в 70-х роках XVІ століття, після загибелі Байди-Вишневецького, в селі Іржавець (тепер це Чернігівська область). Вона мала пророчий дар: віщувала біду чи поразку. Кажуть, перед Полтавською битвою Матір Божа плакала. Це про неї писав у поемі «Іржавець» Тарас Шевченко:
«Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли...»
Ікона повернулася-таки додому, в Іржавець, і після реставрації явила свою чудотворну силу. За два століття вона пережила чимало всього, її нівечили грабіжники, а в 1930-х роках кинули у вогонь сільські комсомольці. Лишилися невеликі копії, і тільки в 2006 році, за єдиною фотографією, зробленою з оригіналу, ікону відродили в Печерській лаврі, а встановили в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в селі Кобижча на Чернігівщині...
Ольга Михайлівна перегортає добрий стосик своїх вишивок. З полотна дивиться Божа Матір — Володимирська, Казанська, Козельщанська, Почаївська, Страсна, Семистрільна, Триручиця...
— А ось і Микола-чудотворець, який колись прихилив мене до цього заняття, — розповідає вишивальниця. — Покрову Пресвятої Богородиці третій раз вишиваю — тепер уже собі, а дві подарувала. Чи шкода? Ні, приємно дарувати — до сорока моїх вишивок уже живуть поза цими стінами. А скільки всього вишила — не лічила. На оцю — дрібненьким хрестиком і більшу — й часу більше треба, а цю — крупним хрестом — за місяць-півтора вишию. Найкраще працюється вночі: всі сплять, а в мене безсоння, годині о другій прокинуся і сідаю на кухні до роботи. Багато чого передумаю, а життя було таке, що хоч роман пиши...
«Давай купимо тата...»
Якби вона той роман писала, обов’язково розповіла б історію свого рідного села — Китайгородки Томаківського району на Дніпропетровщині. Колись воно Лосівкою звалося, бо виросло навколо хутора капітана Лося, що осів тут за катерининських часів. Нинішню назву дали йому переселенці з Китайгорода Полтавської губернії (тепер це Царичанський район Дніпропетровщини). Вже в кінці XІX століття навіть у довідниках значилось «Китайгородка», а в дужках — «Лосівка».
— Під час війни тут ішли великі бої, потім люди з усього Союзу їхали сюди на солдатські могили. Війна й у мене забрала батька. Його залишили в селі для організації партизанського руху. А де сховатися партизанам у степу? Фашисти в перші дні окупації вивезли місцевих комуністів у Запоріжжя, в концтабір. Потім розстріляли. Торік у тутешньому музеї мені дали довідку, що там 37 тисяч полягло — полонених, підпільників, євреїв. Списки не збереглися. Татової могили не знайшла, а чужих розшукала чимало, бо все життя вела з учнями ще й пошукову роботу, — розповідає Ольга Михайлівна.
Вона працювала в рідній школі — піонервожатою, потім викладала українську мову й літературу. Вищу освіту здобула заочно, хоч зі своїм атестатом могла після школи до інституту йти. Але тоді було модно цілим класом залишатися в селі, й вона виступила з таким закликом. Після цього не залишитися не могла.
У дев’ятнадцять років вийшла заміж. Її Микола був сирота. Мама померла, коли йому чотири роки минуло, а батька, колгоспного конюха, засудили за те, що не догледів коня, хоч загнав його голова колгоспу, який «бєдкою» ганявся за кимось по степу. У таборах чоловік знайшов нову дружину й до своїх чотирьох дітей не повернувся. Їх піднімала на ноги бабуся. До неї вони й прийшли жити. Через рік Миколу забрали в армію, а Ольга народила сина.
— Посиділа два тижні в декреті, та й на роботу треба йти. Через усе село несу дитину до мами, звідти біжу до школи, а ввечері забираю, і знову на другий кінець села — до бабусі. Коля мій служив довго й далеко — майже 3,5 року в Йошкар-Олі. А коли повернувся, усього три місяці ми побули разом — не встигли ні надивитися, ні надихатися... Товариш його будувався, і вони поїхали в кар’єр по пісок. Там Миколу й привалило. Як це було пережити? Досі не можу знайти слів, щоб розказати... В мене тоді була одна дорога: після школи — на цвинтар, поки хтось не прийде і за руку не відведе додому. Ми дуже любили одне одного, розписалися таємно, бо моя мама і його бабуся не схвалювали нашого шлюбу.
Пожила я до сорока днів по смерті чоловіка в бабусі та й повернулася з дитиною до мами, в хатину, яку вона зліпила з дідусем, татовим батьком, у сорок третьому. Крім мами й нас із Юрком, тут ще жила й сестра з дитиною — на всіх одна кімнатка... І коли мене Вітик покликав заміж, я пішла. Сама, може, не зважилася б, бо минуло лиш півтора року по смерті чоловіка. Але Юрко казав: «Давай, мамо, купимо собі тата. Я хочу дядю Колю Вітика». Так син вибрав мені другого чоловіка. Він теж рано помер, у сорок сім. Я давно вдова — більше двадцяти літ...
У другому шлюбі народилося ще двоє — син і донечка. На третю дитину спершу не чекали, а тепер Ольга Михайлівна нею натішитися не може:
— Оленка — дар Божий. За всі мої печалі таку дитину дав мені Господь... Сини в селі лишилися, а Оленочка з чоловіком — у Дніпропетровську. Їхня донечка росла біля мене в Китайгородці, в місто ми вдвох перебралися, коли Олеся в школу пішла. І знову в одній кімнатці вчотирьох... У цій гарній двокімнатній квартирі новосілля два роки тому справили. Тепер — тільки вишивати!
Онукам (восьмеро їх у Ольги Михайлівни) весільні рушники готує. Може, й на персональну виставку зважиться. Хоча на рамки потрібен цілий скарб, а на вчительську пенсію не розбагатієш. Ми ставимо вишивки щільненько поруч — хочеться, щоб на знімку вмістилося побільше цієї краси.
Дніпропетровськ.
Фото автора.
