«Хто оволодів своїм голосом, той знайшов ключа до власної долі». Цю думку можна сприймати як метафору. А можна беззастережно повірити й вирушити на пошуки отого ключа, а, знайшовши, крок за кроком виспівати свою долю. Заслужена артистка України, солістка Національного будинку органної та камерної музики України, лауреат Міжнародного конкурсу «Бурштиновий соловей» Марія Ліпінська, яка незабаром відзначатиме 15-ліття творчої діяльності, колись вчинила саме так. І не схибила. «Покликання вище від професії, а доля більша, ніж усе твоє життя», — вважає співачка.
Марія Ліпінська — частий гість передач Українського радіо («Вечірня студія «Ліра», «Співучі голоси України», «Музичний дарунок»). Слухачі полюбили співачку не лише за розкішний голос, вокальну майстерність, артистизм, а й за розум, привітність і шляхетну простоту під час спілкування у прямому ефірі. Разом із Академічним оркестром народної та популярної музики Національної радіокомпанії України під орудою Святослава Литвиненка вона зробила понад 20 фондових аудіозаписів.
— У мене багато друзів на радіо, теплі стосунки з багатьма ведучими програм, — розповідає Марія Ліпінська. — Окрім фондових записів УР, у передачах звучить музика з аудіодисків «Пробудження» та «Побудь со мной...» Планую випустити DVD-диск (звісно, власним коштом), до якого увійдуть романси й джазові стандарти.
— Маріє, розкажіть про вашу співпрацю з Академічним оркестром народної та популярної музики НРКУ.
— Я дуже вибаглива співачка. Є два українські диригенти, з якими знайшла творчий контакт: Володимир Сіренко і Святослав Литвиненко. Всі мої записи до фонду радіо створено разом із оркестром народної та популярної музики під керуванням Литвиненка. Святослав Іванович надає великої уваги якості продукту, який випускає. Для мене це принципово. Він охоче співпрацює з вокалістами, що для диригентів — рідкість... Створення фондових музичних записів — дуже важка праця, але вона організує голос, ти зростаєш як вокаліст у такій роботі. Доводиться робити по кільканадцять дублів, шліфувати нюанси задля належного рівня звучання. Тепер смішно, а під час перших записів психологічна напруга доводила мене ледь не до запаморочення. Окрім того, треба знати специфіку роботи «на мікрофон». Маю великий голос, але люблю співати в мікрофон, якщо зал не акустичний. Отже, я задоволена супроводом академічного оркестру, думаю, що оркестранти (як і я!) відчувають «драйв» під час нашого з ними спільного музикування.
Робота в студії — хороший вишкіл, а результат залишиться, навіть коли тебе вже не буде. Прикро, що не всі вокалісти це розуміють. Наша славетна прима Євгенія Мірошниченко не любила записуватися в студії, і тепер можна пожалкувати, що для майбутніх поколінь багато що з її неповторного мистецтва безповоротно втрачено...
— Нова грань вашої творчості — викладання в Національній музичній академії...
— Викладаю вже третій рік, працюю з жіночими голосами. Після того, як несподівано померла відомий педагог, професор Галина Туфтіна (в якої я сама навчалася), мені зателефонувала завідувачка кафедри сольного співу академії Євдокія Колесник і запросила працювати. Вдячна за це Євдокії Василівні. Дивно, але мені ніщо так легко не давалося, як викладання. Коли прийшла перша студентка, я одразу зрозуміла, що робити, ніколи до цього не займаючись педагогікою. Вже маю випускників. Вимагаю від учнів включати мозок, аналізувати свої дії під час співу, інакше студент як митець не відбудеться. Досконалий вокал — не самоціль, а засіб художньої творчості артиста.
— Володіючи потужним оперним голосом рідкісного типу (мецо-сопрано, яке висотно ближче до контральто, з унікальним «шовковим», шляхетним тембром), яскравою зовнішністю, неабияким артистизмом, ви присвятили себе камерній сцені. Чому саме камерний жанр?
— Дуже рідко оперні співаки виявляють інтелект, музикальність і своє ставлення до музичного образу, частіше їхня мета — продемонструвати свої вокальні здібності. Але ж публіка все відчуває!.. Мої сольні концерти — як театр одного актора, адже проспівати романс означає зіграти міні-виставу. Вважаю, що професія вокаліста дає більше можливостей для розкриття акторської природи, ніж освіта артиста драмтеатру. Я дійшла невтішного висновку (він стосується і мене, бо я передусім акторка, а не співачка), що артист узагальнює в собі найгірші прояви людської істоти, такі, як пиха, тощо. Актори — вельми хворобливий прошарок суспільства...
— Але є і вищі вияви акторської натури. Митці старої школи не казали про себе: «Я працюю в театрі», а лише: «Я служу там».
— Один із моїх дисків не випадково названо «Пробудженням». Покликання артиста — пробудити в слухачеві (глядачеві) дитину, яка тягнеться до світла. На сцену виходжу не отримувати (оплески, славу, хоча це потрібно кожному артистові), а віддавати — енергію любові до світу, музики, людей. Звідки беруться сили на відновлення? Під час репетицій у тобі включається якась «субособистість», коли відчуваєш неймовірний приплив енергії, піднесення, хоча це напружена робота. Це імпровізування почуттями, бо репетиція почуттів неможлива. Відбувається емоційний контакт із оркестром, публікою, і якщо душа слухача відгукнулася, вважаю, світ став трішечки кращим, ближчим до гармонії. Задля цього я живу як артистка, це і є найвищою метою.
Чому нині таке падіння рівня культури? Бо справжнє мистецтво майже не має державної підтримки. За себе не боюся, бо я самодостатня особистість, нішу собі знайду. Але загальний стан культурного часопростору в Україні невтішний. Багато хто з моїх колег забуває про самоорганізацію, самодисципліну й відповідальність за слухача. Якщо ми робимо нашу справу недбало, то вбиваємо людей морально.
— Що таке, по-вашому, людська доля?
— Вважаю, що кожна людина має свою неповторну долю, даровану вищими силами, яку змінити неможливо. Тебе ніби ведуть по життю. Я не забобонна, але намагаюся зважати на знаки долі. Серед доленосних подій у житті пригадую таку. Коли мені було шість років, до нашого дитсадка прийшли люди з київського дитячого хору «Щедрик» відбирати учасників до молодшої групи колективу. Моє музичне виховання — це заслуга «Щедрика». Завдяки засновнику й керівникові хору Іраїді Сабліній, хормейстеру Маріанні Сабліній та їхнім колегам я всотувала в себе світову музичну культуру, відчуття стилю, розвивалася моя музична інтуїція. У «Щедрику» співала до 16 років, потім була учасницею драматичної студії. Мистецтво — це моє життя. Заздрю тим, хто помирає на сцені. Артистові доводиться багато чого зректися у приватному житті, але я ні про що не жалкую. Дуже люблю свого сина Дмитра, якому зараз 12 років. Народження, виховання дитини — це й випробування, і справжня цінність, те, що тримає тебе в житті...
Записала Оксана ЧАЙКА.
Фото Вікторії МАЙСТРЕНКО.
