Блок лівих і лівоцентристських сил України говорить про проблеми, які потрібно вирішувати негайно на шляху до розбудови справедливої держави та суспільства, і пропонує «План антикризових заходів щодо порятунку освіти й науки в країні».

 

Сувора дійсність вимагає невідкладних дій. Однак, влада, на великий жаль, іде іншим шляхом.

У запропонованому увазі громадськості нашому «Плані» зазначено конкретні заходи щодо збільшення фінансування освіти й науки, зокрема, за рахунок коштів процвітаючих підприємств, щодо створення регіональних фондів розвитку освіти.

Ми наполягаємо на істотному відновленні змісту освіти та перегляді державних освітніх стандартів, до чого варто залучити кращих педагогів і вчених країни; заявляємо про необхідність посилення автономії вузів, прийнятті закону про пенсійне забезпечення педагогічних працівників на рівні не менше 80% середньої заробітної плати. Вимагаємо не оподатковувати низькі зарплати студентів, запровадити податкове стимулювання для тих підприємств, які відкривають вакансії для випускників вузів.

Вважаємо, що уряд уже сьогодні може й повинен установити витрати на освіту й науку в бюджеті-2010 — не менш як 1,5% ВВП і передбачити фінансування доплат науково-педагогічним працівникам за вчені звання та ступені в повному обсязі.

Я мрію про державу, де влада цінуватиме науку й поважатиме працівників інтелектуальної праці. Але цього можна домогтися тільки за вашої активної підтримки, шановні академіки, професори і доценти, доктори й кандидати наук, науковці, дорогі студенти! Бажаю вам оптимізму, життєвої енергії, віри в перемогу здорового глузду й благополуччя.

Про здоровий глузд мені хотілося б сказати особливо. І ось чому. Нещодавно мені довелося протягом одного дня зштовхнутися з двома, здавалося б, діаметрально протилежними за своїм змістом критичними випадами на адресу Компартії України.

Перший з них зводився до того, що, будучи політичною організацією робітничого класу, КПУ нібито не здатна представляти інтереси інших соціальних груп трудящих, і її претензії на таке представництво, мовляв, зовсім безпідставні. «Який сенс підтримувати комуністів мені, інтелігентові в третьому поколінні?» — запитав мій співрозмовник.

Другий критичний випад я знайшов на сторінках однієї газети, яка вважає себе «ультрареволюційною». Його можна сформулювати так: стверджуючи, що партія робітничого класу може й повинна представляти всі без винятку верстви трудового народу (і, головне, чинячи так на практиці), КПУ зраджує свої основні програмні принципи.

Обидва ці твердження типові. Обидва однаково далекі від істини. І обидва тільки на перший погляд здаються взаємовиключними. Різниця між ними лише в одному: перше, як правило, результат ідеологічної помилки, друге — цілком усвідомлений крок з метою «відірвати» від КПУ її потенційних союзників.

Розберімося в цій проблемі.

Ми, комуністи, справді представляємо в політиці робітничий клас із часів К. Маркса і Ф. Енгельса. І цим відрізняємося від будь-якої буржуазної партії, кожна з яких на словах виступає від імені «усього народу», тоді як насправді озвучує волю капіталу, що послав її в політику.

Ми опираємося на робітників насамперед тому, що тільки вони здатні об’єднати навколо себе трудящих. Адже домогтися справедливого розподілу результатів праці можна лише одним шляхом: знищивши експлуатацію людини людиною. Іншими словами, звільняючи себе, трудящі звільняють усі верстви найманих робітників, які через це стають нашими природними союзниками.

Отже, комуністи здатні представляти інтереси всього народу в цілому. Цим наша партія радикально відрізняється від робітничих за складом, але буржуазних за своїми цілями і завданнями партій лейбористського типу. Таких, наприклад, як «Солідарність» у Польщі. Подібні партії озвучують вузькокласові (професійні, галузеві й т. д.) вимоги окремих груп найманих трудівників, але не заміряються на підвалини експлуататорського ладу і фактично не представляють нікого, крім підкупленої великим капіталом профспілкової бюрократії.

Серед соціальних груп, союз з якими життєво необхідний робітничому класу, комуністи завжди називали інтелігенцію. Теоретики марксизму нерозривно пов’язували їхні історичні долі в боротьбі проти капіталізму. В. І. Ленін, наприклад, вказував, що тільки революційна інтелігенція — і ніхто інший! — може внести соціалістичну свідомість у робітничий рух.

Комуністи не просто говорили про те, що повалення експлуататорського ладу й побудова соціалістичного суспільства неможливі без плідного співробітництва пролетаріату з людьми розумової праці. Вони доклали чимало зусиль для того, щоб таке співробітництво стало фактом.

Не таємниця, що багато революціонерів епохи боротьби із самодержавством були інтелігентами, у тому числі й вихідцями з панівних класів. Їх не тільки відправляли у в’язниці, в заслання і на смерть за їхню ідею. Величезною їхньою заслугою була участь у підготовці унікального за своїми морально-політичними якостями прошарку освічених, свідомих і стійких пролетарів, що увійшов в історію під назвою робітничої інтелігенції. З’явившись у царській Росії, цей прошарок дуже швидко став ядром комуністичних партій в усьому світі. Недарма легендарний лідер італійського Опору А. Грамші в «Тюремних зошитах», написаних у фашистській катівні, назвав комуністів органічною інтелігенцією робітничого класу.

Звичайно, не всі люди розумової праці стояли на революційних позиціях у переджовтневий період. Однак саме їм — інженерам і лікарям, адвокатам і вчителям, ученим і військовослужбовцям — належало стати тим стрижнем, навколо якого сформується радянська соціалістична інтелігенція, нерозривно пов’язана з іншими верствами трудового народу.

Радянській владі вже в перші роки її існування вдалося залучити до співробітництва значну частину інтелігенції. Показовий факт: у роки громадянської війни в лавах Червоної Армії боролося більше випускників Академії Генерального штабу, ніж у всіх білогвардійських збройних формуваннях разом узятих. І серед них — такі видатні полководці, як генерал О. О. Брусилов, ініціатор і керівник Брусиловского прориву, найзнаменитішої, мабуть, бойової операції Першої світової війни, що увійшла в усі підручники військового мистецтва.

Брусилов не став більшовиком. До кінця життя він критично ставився до багатьох дій радянського уряду, про що відверто написав у своїх мемуарах. Однак генерал був патріотом і залишився вірним своїй Батьківщині.

Молодому поколінню колишніх царських офіцерів було простіше прийняти революцію у всіх її складнощах і протиріччях. Як приклад назву тільки одного з них. Це підпоручик колчаківської армії Л. О. Говоров — майбутній маршал Радянського Союзу і герой Великої Вітчизняної війни.

«Притирання» нової влади і старої інтелігенції відбувалося і в науці. На бік революції швидко й беззастережно перейшли такі світочі науки, як історик Є. В. Тарле і філолог М. Я. Марр, такі блискучі художники слова, як В. В. Маяковський і П. Г. Тичина. Та хіба всіх перелічиш! Адже їх були тисячі й тисячі — тих, хто обрав шлях служіння трудовому народу, займаючись улюбленою справою, якій присвятив усе життя.

Зближення інших представників старої інтелігенції з робітничо-селянською владою було набагато болючішим. Багато хто з них не відразу прийняли Жовтневу революцію. Деякі боролися проти неї зі зброєю в руках. Іншим — таким, наприклад, як видатний письменник О. М. Толстой і геніальний фізик П. Л. Капиця, довелося пройти випробування еміграцією. Навіть «буревісник революції» О. М. Горький тільки після болісних вагань знайшов своє місце у вихорі подій, що стрімко розвивалися.

Процес історичного «притирання» старої інтелігенції і нової влади виявився тернистим. Ідучи цим шляхом, обом сторонам довелося подолати чимало взаємних образ. І вони витримали випробування. І простили. І були прощені.

На словах «простили й були прощені» я хотів би зробити особливий наголос.

Нинішні штатні антикомуністи дуже люблять говорити про жорстокості, допущені радянською владою стосовно старої інтелігенції, і щоразу згадують розстріли, примусові вислання за кордон і Соловецьку в’язницю.

Так, у запалі революційних пристрастей і найгострішого громадянського протистояння невиправдані взаємні жорстокості справді були допущені. Інтелігентний на вигляд хлопець стріляв з нагана в чекіста, котрий проходив повз нього, — батька чотирьох малолітніх карапузів, а товариші цього чекіста без суду й слідства розстрілювали вчителя гімназії, який прохопився про те, з яким нетерпінням він чекає приходу Денікіна. Безневинні жертви — це факт, спростувати який неможливо. Та й не варто!

Але не можна спростувати й інший факт: щойно збройна боротьба пішла на спад, радянська влада з ініціативи Леніна вжила найрішучіших заходів для того, щоб припинити криваві ексцеси. Та й у ході самої боротьби вона часом проявляла такий гуманізм стосовно своїх противників, який і приснитися не може навіть найліберальнішому буржуазному режиму.

Може, один з найяскравіших прикладів, що підтверджують мої слова, — здавалося б, другорядний, але дуже показовий епізод з біографії білогвардійського генерала Я. О. Слащева, відомого читачеві й глядачеві з п’єси М. О. Булгакова «Біг» і однойменного радянського фільму, де він виведений під ім’ям Романа Хлудова.

Очолюючи в 1920 р. оборону Криму від наступаючої Червоної Армії, ця людина буквально засіяла півострів шибеницями. Радянська держава мала всі підстави вважати його одним із найнебезпечніших своїх ворогів. Однак, коли влітку 1920 р. дружина Слащева, котра чекала дитину, потрапила до рук ЧК, її за особистим наказом Ф. Е. Дзержинського переправили через лінію фронту до чоловіка.

А взяти М. С. Грушевського — голову Центральної Ради, якого в нас сьогодні заведено називати «першим президентом України». Повернувшись у Радянський Союз із еміграції, він не відмовився від жодного сказаного ним раніше проти комуністів слова, проте був обраний дійсним членом Академії наук СРСР.

А великий фізіолог І. П. Павлов, який ніколи не вважав за потрібне приховувати своє, м’яко кажучи, недружелюбне ставлення до більшовиків! Однак йому було надано найбільш сприятливі умови для наукової праці. Радянська влада прислухалася до будь-яких його прохань. Про нього знімали кінофільми.

А інший великий учений В. І. Вернадський, у минулому — член ЦК партії кадетів і улюбленець гетьмана П. П. Скоропадського! Адже його теж важко віднести до прихильників соціалізму. Однак він до кінця свого життя плідно працював на благо робітників і селян, став одним із творців знаменитого ГОЕЛРО — першого в історії плану електрифікації величезної країни, був удостоєний Сталінської премії І ступеня.

Подібних прикладів дбайливого, терплячого ставлення радянської влади до старої дореволюційної інтелігенції буквально не злічити.

І це дало свої плоди. Працюючи разом з усім народом над будівництвом нового життя, стара інтелігенція змінилася. Процес її історичного примирення з радянською владою успішно завершився.

Але паралельно з цим процесом ішов ще один — можливо, навіть важливіший. Уперше в історії формувався багатомільйонний прошарок інтелігенції із робітників і селян. Вихідці з «низів» здобували вищу освіту, ставали вченими, письменниками, інженерами, лікарями, воєначальниками, видатними адміністраторами та організаторами виробництва.

У наші окаянні дні ленінська (нібито!) фраза про кухарку, яка має керувати державою, викликає в опонентів соціалізму буквально пароксизми сарказму. До того ж значно більші, ніж горезвісний циркуляр «Про кухарчиних дітей», що свого часу фактично закрив на всій території Російської імперії доступ до освіти представникам «нижчих станів».

Між іншим, Ленін приписуваної йому фрази ніколи не промовляв і не писав.

Але якби він і сказав щось подібне, то в цьому не було б ніякої крамоли навіть з погляду обивательського «здорового глузду». Адже жодна буржуазна конституція у світі (і Основний Закон України в тому числі) не обмежує права кухарок займатися державною діяльністю. А при капіталізмі начебто дозволено все, що не заборонено законом!

Але точність цитування — обов’язкова вимога, свято виконувати яку зобов’язаний будь-який сумлінний автор. Отож не відмовлю собі в задоволенні відтворити ленінську думку в її первозданному вигляді:

«Ми не утопісти, — пише Володимир Ілліч у відомій роботі «Чи втримають більшовики державну владу». — Ми знаємо, що будь-який чорнороб і будь-яка кухарка не здатні зараз же вступити в управління державою. У цьому ми згодні і з кадетами, і з Брешковською, і з Церетелі. Але ми відрізняємося від цих громадян тим, що вимагаємо негайного розриву з тим забобоном, начебто управляти державою, нести буденну, щоденну роботу управління у змозі тільки багаті або з багатих родин узяті чиновники. Ми вимагаємо, щоб навчання справи державного управління велося свідомими робітниками й солдатами, і щоб почата була вона негайно, тобто до навчання цього негайно почали залучати всіх трудящих, усю бідноту». (Повне зібр. тв. — Т. 34. — С. 315.).

І що, скажіть, у цьому безглуздого? З чим тут можуть не погодитися люди, котрі доречно й не доречно іменують себе демократами? Адже подібний підхід характерний не тільки для соціалізму; на словах він декларується і буржуазією. Згадаймо знамениту «американську мрію» про чистильника чобіт, який казково розбагатів завдяки своїй працьовитості, і якого цілком можна порівняти за суспільним статусом з кухаркою. Різниця тут лише в тому, що в дитини із простої радянської родини було значно більше шансів обійняти в майбутньому високий державний пост, аніж в американця, народженого на соціальному дні, — заробити свій перший мільйон.

Упродовж історично короткого терміну стара й нова інтелігенція злилися в одне ціле — інтернаціональну за своїм складом радянську інтелігенцію. У союзі з іншими верствами трудового народу вона створювала потужну радянську економіку, найвизначнішу в ХХ столітті культуру, прокладала людству дорогу в космос.

Напевно, можна навіть досить точно визначити час остаточного злиття старої й нової інтелігенції. Це роки Великої Вітчизняної війни, коли митрополит Алєксій (майбутній патріарх Московський і всієї Русі), син камергера й рафінований інтелігент, чиї відносини з радянською владою в 1930-х рр. були досить напруженими, закликав із блокадного Ленінграда всіх патріотів об’єднатися навколо уряду СРСР в ім’я перемоги над фашизмом.

Звичайно, відносини соціалістичної інтелігенції і Радянської держави, на чолі якої стояла Комуністична партія, і надалі не були безхмарними. Та, напевно, і не могли бути. Подібна ідилія неможлива загалом.

Інтелігент (якщо, звичайно, він справді заслуговує такого зобов’язуючого звання, а не прикриває університетським дипломом свою міщанську сутність) завжди бачить недоліки чинної влади, хоч би якою хорошою і справедливою та була. Мало того, він обов’язково знаходить спосіб у тій чи іншій формі показати, що бачить їх. Це нормально. Беззастережно солідарний із владою інтелігент — такий само нонсенс, як профспілковий ватажок, котрий улесливо заглядає до рота своєму роботодавцеві, нехай то буде приватний власник або держава.

Однак інтелігенція була хоча й не завжди зручною, але своєю для влади. І радянська влада була для переважної більшості представників розумової праці своєю. Такою, що часто заслуговує критики за зайву прямолінійність і захоплення тріскучими фразами, але своєю. Та й як могло бути інакше, якщо вчителі й лікарі на власні очі бачили, яких зусиль докладали в Радянському Союзі для виховання підростаючого покоління та оздоровлення народу, якщо вчені знали, що держава заощадить на чомусь іншому, але ні за яких умов не пожаліє коштів на вітчизняну науку!

Намагаючись налаштувати народ проти соціалізму, сучасні антикомуністи люблять смакувати не дуже гарні епізоди, пов’язані з відносинами Радянської держави та окремих представників інтелігенції, особливо творчої. При цьому, як правило, напівправда безпардонно змішується з відвертим вимислом.

Так, керівництво СРСР не розсипалося, наприклад, у компліментах В. С. Висоцькому, але наведіть приклад, в якій іншій країні уряд робив це стосовно критиків суспільного ладу? Але голос «опального» (за версією сучасного буржуазного інтелектуально-політичного бомонду) барда лунав з усіх вікон навіть на самих далеких околицях Союзу. А в столиці Радянської України йому без яких-небудь перепон було надано для виступу актовий зал університету ім. Т. Г. Шевченка. Цей факт добре відомий киянам старшого покоління.

Так, М. С. Хрущов вчинив по-хамськи, дозволивши собі на очах здивованої громадськості погрожувати кулаком поетам-шестидесятникам за зайві, на думку Микити Сергійовича, вольності. Проте люди, які з лицемірним жалем раз у раз нагадують про цю витівку не обтяженого зайвим вихованням партійного лідера, чомусь «забувають» додати, що вірші тих же шестидесятників публікувалися в СРСР багатомільйонними тиражами. Нинішнім поетам — та бодай соту частину тих тиражів.
До речі, про тиражі та мови. Націоналісти страшно люблять обвинувачувати комуністів у тому, що ми нібито переслідували українську мову, коли перебували при владі. Однак книжок українською видавалося тоді незрівнянно більше, ніж сьогодні, при «помаранчевому» режимі. То хто ж — українофоб, а хто — українофіл, панове націоналісти?
Скажу відверто: у відносинах соціалістичної держави та інтелігенції справді були проблеми, які можна й потрібно було вирішувати. В Радянському Союзі — ніде правди діти! — існували серйозні проблеми із свободою слова. Але зазначу, що проблеми ці мали пізніше походження. Варто перегорнути газети 1920-х рр., щоб переконатися, наскільки відверто вони інформували народ про те, що відбувається в країні та світі, які гострі питання порушували. Радянська влада без побоювання говорила тоді людям правду. І у свою чергу готова була чути правду від них!
Так, працівникам розумової праці часто-густо недоплачували. Ставки професора й доцента, наприклад, у 1985 р. становили відповідно 540 і 320 руб., тобто залишилися такими само, як і в останні роки життя Сталіна. А щодо лікарів, учителів, інженерів, то хоча їхня заробітна плата збільшувалася досить швидкими темпами, її зростання все-таки відставало від відповідних показників підвищення життєвого рівня інших категорій трудящих.
Від імені всіх комуністів заявляю: ми ніколи не допустимо повторення цих недоліків у майбутньому. Негативний досвід — теж досвід. Про це знає кожен, кому довелося займатися розумовою працею.
Але хіба можна зрівняти прорахунки, що були в роки радянської влади (хай часом і серйозні) з тими мерзенностями, які ми бачимо сьогодні?
Нинішня влада презирливо охрестила нашу велику інтелігенцію «бюджетниками». Іншим словом, дармоїдами, єдиною відміною ознакою яких є те, що на них доводиться витрачати гроші з державної скарбниці. Це страшно й огидно! Але ще страшніше те, що інтелігенція, схоже, змирилася з таким зневажливим до себе ставленням і вже не сприймає його як образу.
Символом нинішньої української медицини стала горезвісна «лікарня майбутнього», голосно розрекламоване дітище дружини президента, що так і не з’явилося на світ. І дедалі менше залишається наївних людей, які вірять, що ця сучасна Вавилонська вежа коли-небудь буде добудована. «Гарант» і його сімейство ґрунтовно попіарилися на цьому проекті, зібрані у громадян на будівництво лікарні гроші благополучно канули в Лету, а далі хоч трава не рости! Демократія, одне слово...
Символ нинішньої української освіти —  юнаки та дівчата, позбавлені можливості вчитися через брак коштів.
Символ нинішньої української літератури — неоголошений (але від цього не менш реальний) страйк письменників. Вони перестали створювати серйозні твори, бо добре знають, що не одержать за них ні копійки. Адже держава повністю віддала турботу про розвиток літератури й мистецтва на відкуп «меценатам» із-поміж нуворишів.
А ті (принаймні найсовісніші з них), може, і хочуть розщедритися заради того, щоб талановитий твір побачив світ, та не здатні виявити його в купі ширвжитку, нав’язуваного їм. Адже відрізнити шедевр від халтури під силу тільки освіченій людині, а більша частина цих панів провели свою молодість із пістолетом у руках, оббираючи на ринку тих само інтелігентів, залишених без копійки «радикальними ринковими реформами» і змушених перекваліфікуватись у дрібних торговців.
Символ нинішньої вітчизняної науки — високочолі чоловіки з українськими (до певного часу) паспортами, котрі розбіглися по всьому світу. Вони вирушають за кордон не через брак патріотизму і не через переслідування з політичних мотивів. Просто на Батьківщині їм нема чого їсти.
Але ж «запасний аеродром» за кордоном є тільки порівняно в невеликої кількості фахівців, які становлять комерційну цінність для іноземної буржуазії. А мільйони менш щасливих українських інтелігентів — освічених, розумних і талановитих — виявилися непотрібними ні на Заході, ні у власній країні й животіють у злиднях без життєвих перспектив.
Невже це і є те «суспільство масового споживання, інтелектуальної свободи та рівних можливостей», яке свого часу, немов біблійним євреям — землю обітовану, рекламували інтелігенції антикомуністи, вмовляючи (і вмовивши!) її оголосити анафему соціалізму і радянській владі?
Хіба ви, шановні представники інтелігенції, не бачите, якої страшної руйнівної сили набув процес духовної «дебілізації» населення, свідомо проведений нинішньою владою за допомогою серіалів, ток-шоу та інших проявів буржуазної маскультури!
Я як комуніст не можу, не хочу й не звинувачуватиму інтелігенцію в тому, що сталося. Так само, як не ставитиму за провину робітникам шахтарські страйки кінця 1980-х, використані ворогами соціалізму як таран для розвалу соціально-економічного ладу, що забезпечував людині праці гідне життя. Адже наша провина обопільна. Значна частина інтелігенції і робітників «купилися» на провокаційні заклики внутрішніх і зовнішніх ворогів соціалізму, а ми, комуністи, не змогли убезпечити їх від фатальної помилки.
Сьогодні набагато важливіше говорити про те, що потрібно робити. Хочу поділитися деякими думками з цього приводу.
По-перше, оцінюючи минуле, сьогодення й перспективи на майбутнє, потрібно вірити власним очам і власному розуму, а не далеким від дійсності стереотипам, нав’язаним більшій частині інтелігенції реставраторами буржуазного ладу.
Досить себе обманювати: капіталізм ніколи не дасть ні матеріального, ні духовного благополуччя нашому народу!
Не дасть він благополуччя й інтелігенції! Дуже багато з-поміж вас потонуть у каламутних хвилях ринкової стихії: творча людина рідко здатна пробивати собі дорогу залізними кулаками. Вона гостро потребує опіки — звичайно, не за допомогою вчорашніх «худрад» або сьогоднішніх «темників», а за допомогою гідної оплати її праці, надійного соціального захисту, багаторівневої держпідтримки талановитих творів, полегшення їх шляху до масового читача й глядача, відродження системи народної творчості.
Зрозумійте, нарешті: ви не потрібні буржуазній Україні! Фактично тільки Компартія прагне спрямувати нашу країну на інноваційний, високотехнологічний шлях розвитку, при якому виникає потреба в сильній і численній інтелігенції. А всі олігархічні партії розглядають її як напівколоніальний придаток Заходу, постачальника сировини і дешевої робочої сили. Їм потрібна не інтелігенція, а «трубадури», які оспівують кошмар, що панує в країні.
По-друге, не можна вірити й тим, хто стверджує, що сьогодні, в умовах наймогутнішої економічної кризи, породженої жадібністю й соціальним егоїзмом фінансового капіталу, неможливо нічого змінити на краще. Це неправда!
Ми, комуністи, пропонуємо суспільству чітку й реалістичну Антикризову програму порятунку України. Її суть двома словами можна сформулювати так: за вихід із кризи мають заплатити олігархи. На їхніх банківських рахунках нагромадилося достатньо висмоктаних з народу мільярдів для того, щоб за допомогою цих грошей захистити трудящих від злиднів, урятувати вітчизняну економіку й культуру. Держава зобов’язана тупнути ногою і сказати: «Добродії олігархи, поверніть співгромадянам бодай частину того, що ви у них украли!»
По-третє, нинішня влада цього не робитиме, бо вона — плоть від плоті тих же олігархів. Отже, її треба змінити.
По-четверте, режим, що захопив нашу країну, не такий сильний і непереможний, як хоче здаватися. Він заснований на неправді та несправедливості, а це погана опора!
По-п’яте, інтелігенція повинна відчути себе складовою і невід’ємною частиною трудового народу, всі верстви якого потерпають від олігархічної експлуатації і мають спільні інтереси.
У сучасному буржуазному суспільстві інтелігенція за своїм соціальним станом набагато ближче до робітничого класу, ніж ще декілька десятиліть тому.
З одного боку, нав’язавши Європі Болонську систему вищої освіти, великий капітал на початку ХХ ст. поставив розумову працю на конвеєр так само, як сто років тому поставив на конвеєр працю фізичну. Буржуазії потрібні слухняні, старанні вузькі фахівці, котрі не мають широкого кругозору і знають по суті тільки одну інтелектуальну операцію. Вирішення цього завдання й забезпечує Болонська система.
З другого боку, із прийняттям останніх законів про інтелектуальну власність відбулося остаточне відчуження найманого робітника від результатів його розумової праці. Сьогодні, наприклад, наукове відкриття так само не належить ученому, який працює на ту або іншу корпорацію, як фабричному робітникові не належить вироблений ним продукт. А це означає, що обоє вони — пролетарі.
По-шосте (головне!), інтелігенція зобов’язана захистити майбутнє України.
А для цього передусім необхідно перестати підтримувати ворожу всім мислячим людям владу, яка прагне відучити народ думати, як уже відучила його від «тоталітарної» звички їсти тричі на день. Без вашої прямої або непрямої підтримки, шановні представники інтелігенції, вона не протримається й декількох місяців!
Але подивіться, що відбувається! Скільки розвелося істориків, які на замовлення начальства поливають брудом могили славних предків! Скільки економістів, які намагаються довести недоказове: начебто капіталізм забезпечує господарський і соціальний розквіт нашої країни! Скільки педагогів, які вчать своїх підопічних того, в що вони самі не вірять, інженерів, які допомагають руйнувати заводи, створені їх власною багаторічною працею, юристів, котрі послужливо підказують олігархам найвитонченіші способи пограбування співвітчизників! Скільки журналістів, котрі б’ють своїми статтями і репортажами по душах, немов кілер — зі снайперської гвинтівки! Але ж усі вони — працівники розумової праці, покликані давати знання, а не обдурювати співгромадян!
Або візьмімо войовничий націоналізм, що роз’їдає нашу Батьківщину, наче ракова пухлина. Він ніколи не зміг би пустити таке глибоке коріння на українській землі, якби його насадженню не сприяли ті, кого заведено називати совістю народу — письменники, вчені, філософи. Хіба це не дивно, не жахливо, коли людина, чий прямий обов’язок — сіяти розумне, добре, вічне, допомагає вандалам, які захопили владу, ділити країну на «своїх» і «чужих» за національною ознакою, проповідує ксенофобію і расову ненависть?
Звичайно, далеко не всі представники інтелігенції улесливо прислужують режиму націоналістів і олігархів. Їх навіть не більшість. Але й прислуговуючих, на жаль, багато. Дуже багато. А ще більше тих, хто дотримується обивательського принципу «моя хата скраю», мовчазно спостерігаючи за стражданнями Батьківщини.
Але ж підтримувати цю нелюдську владу або хоча б просто миритися з її існуванням — означає скоювати злочин не тільки перед своїм народом, а й перед самим собою. Відступати далі нема куди! В умовах економічної кризи процеси, що відбуваються в країні, економічного, політичного, інтелектуального й морального розвалу от-от стануть необоротними.
Тому я від імені Комуністичної партії України закликаю інтелігенцію згуртуватися з робітничим класом, іншими верствами трудящих, підтримати тих товаришів, які вже вступили в боротьбу, і дати відсіч антинародному режиму, що штовхає нашу Батьківщину до загальнонаціональної катастрофи. І ми спільними зусиллями обов’язково переможемо, бо нас мільйони, і з нами — правда!
Петро СИМОНЕНКО,перший секретар ЦК Компартії України, голова фракції КПУ у Верховній Раді.