Білий лелека, якому не вдалося відлетіти у вирій, зимує на обійсті у Володимира Липовецького з Томашполя на Вінниччині. Птаха з пораненою ногою і перебитим крилом підібрали край дороги під час перших холодів минулої осені сини — Сергій та Володимир.
— Привезли буська в машині і кажуть: «Тату, його пси загризли б, бо не може ні летіти, ні ходити», — Володимир Анатолійович згадує про те, як саме лелека опинився у них вдома. — Побачили його хлопці край дороги за містом, недалеко від автозаправки. Шкандибав по полю. Не могли покинути. Згадали, як я крука вилікував, мовляв, лелеку так само поставлю на ноги...
Онук Володимира Анатолійовича, десятикласник Сашко, хоч і живе на іншому кінці міста, погодився допомагати дідові доглядати за птахом. Уже три місяці бусько є членом сім’ї Липовецьких. «Він за цей час так звик до всього, що навіть годує двох песиків і кота, — каже Володимир Анатолійович. — Коли сам досхочу наїсться риби, тоді бере у дзьоб рибину і несе нашій сіамській киці Соні. Потім вертається і так само дає по рибині Бульці і Кузі. А ті аж витанцьовують перед ним на задніх лапках».
Гриша-десантник чотири дні дзьобав усіх підряд
Гість з неба, або Гриша-десантник (так назвав лелеку Сашко), чотири дні не давав нікому спокою. Ще трохи — і його могли виставити за двері. «Ми занесли його у хлів, — каже Володимир Липовецький. — Там у нас корова, теля, в кутку будка Бульки й Кузі. Розмістили у клітці. А йому там не сподобалося. Вибрався і давай усіх дзьобати. Спочатку мені дісталося, пробив дзьобом штанину. Тоді клюнув корову, потім теля... Собаки скавулять, корова реве. Шум, гам, як на весіллі. Так тривало чотири дні. Я вночі більше був у хліві, ніж у хаті. Боявся, щоб око корові або теляті не виклював. Та й вони могли затоптати птаха».
Місце для себе лелека облюбував там же, у хліві, на тумбочці, що стоїть біля вікна. «Я зрозумів, що йому треба бути вище від усіх, — усміхається співрозмовник. — Така в нього природа».
На запитання, чому Гриша, Сашко каже, що це була ідея діда дати таке ім’я. Мовляв, гріх, грішно калічити птахів. Звідси і Гриша.
До риби і ковбаси припрошувати не треба
— Гриші добряче поталанило, — усміхається Сашко. — Дід у нас затятий рибалка. Та ще й ставок під боком, у кінці городу. Рибу завжди маємо. А лелеці тільки й подавай її. Хоч велику, хоч малу — все одно проковтне.
Навіть у ці морозні дні онук з дідом сідають з вудочками біля лунки. «Оце перед вашим приїздом о сьомій закинув вудочку і десь за три години спіймав шістнадцять плотичок, — каже Володимир Анатолійович. — Шість із них Гриша одразу ум’яв. По одній віддав своїм друзякам — коту й песикам. Решту рибин залишу на обід і вечерю».
Не треба припрошувати лелеку до ковбаси і м’яса. Їх дають нарізаними на шматочки. «Ставлю на ніч мишоловку на горищі, там миші водяться, -каже пан Володимир, — на ранок Гриша має делікатес. А ось вітаміни силою запихаю у дзьоба. Морква, яблука, капуста, буряк чомусь нашому гостю не до смаку. Але ж вітаміни потрібні...»
Прилетить крук, сяде на плече...
На городі в господаря стоїть дерев’яний стовп з підпорою. Колись там проходила лінія електропередач. Дроти перенесли в інше місце. Стовп залишився. Володимир Анатолійович планує вимостити на ньому гніздо, закріпити колесо. «Думаю, від нас лелека не захоче летіти, — каже співрозмовник. — Тут для нього ставок з рибою, жабками. Така само історія була в сусідньому селі Моївка Чернівецького району. Там чоловік теж врятував лелеку. Після того в селі стільки з’явилося лелечих гнізд!.. Недарма кажуть, що лелека — як людина: все розуміє, а ще більше — відчуває».
Синиці на обійсті в Липовецьких виспівують із самого ранку. На деревах і біля вікна господар чіпляє на ниточках шматочки сала. От і злітаються. Минулого літа довго прилітав до їхньої оселі крук. Пан Володимир знайшов його пораненого у траві на березі ставка. Обробив рану йодом. Так само, як і лелеці. Виходив, як малу дитину. Випустив, а той відлетить і знов повернеться. Сяде на плече і на весь голос: к-а-арр! Приблизно місяць після того, як випустили на волю, птах кружляв над будинком рятівника.
— Гриша теж за мною ходить, як на прив’язі, — усміхається Володимир Анатолійович. — Куди я, туди й він. Корову до хати не заведеш, а цей приходить погрітися. Впускаємо. Навіть відгукується, коли ім’я називаю. Корову, здається, доглядати легше. Лелека птах ніжний, та ще й дикий. Агресію виявляв, мабуть, тому, що він самець. Це сваха визначила — Оксана Борисівна Яковлєва, вона в нас біолог, знається на цьому. Каже, що домашні умови не зашкодять птахові. Він уже був перед цим у природних умовах.
Пташиним ветеринаром називають діти Володимира Анатолійовича. Він не ображається. Птахів любить. Ніколи не брав до рук гвинтівку. Каже, не зміг би вистрелити не тільки у птаха, а й у будь-яке живе створіння. Не раз друзі по роботі (пан Володимир 38 років працював водієм автобуса) кликали йти стріляти качок. Завжди відмовлявся.
— Можливо, за те, що виходив двох підбитих птахів, якийсь із гріхів мені проститься перед Богом, — каже чоловік. — Бачу, внук так само уважний до лелеки. Точно знаю, мисливцем не буде. Сподіваюся, лелека принесе ще не одного внука.
У школі ніхто не знав, що Сашко з дідом доглядають лелеку. Крім Мишка Максимчука. Йому Сашко розповів, коли одного разу поверталися додому. Тепер, після відвідин школи журналістом, один з однокласників назвав Сашка героєм-рятівником. Весь клас із захопленням сприйняв вчинок скромного Липовецького.
Вінницька область.
На знімку: Сашко Липовецький разом із дідом Володимиром Анатолійовичем виходили пораненого лелеку.
Фото автора.
