Війни не буде. Але через боротьбу за мир каменя на камені не залишиться
Цей старий анекдот згадався тільки-но я вийшла учора вранці зі столичного метро «Арсенальна». Увагу навіть найбайдужіших ще здалеку привертали темно-сині намети (не менше двох десятків). Вони вишикувалися струнким рядочком вздовж заводу «Арсенал» аж до вулиці Московської, де розташоване приміщення Вищого адміністративного суду України. У кожнім — по два кремезних суворих чолов’яги у дощовиках із символікою Партії регіонів. Між собою не розмовляють, від місця чергування не відходять, струнко стоять в один ряд... Одне слово, пильнують. Чомусь мимоволі згадалися орки із повісті Джона Толкієна «Володар кілець» — вигадана раса воїнів. Але навіть після того, як фантазію відкинула, стійка асоціація залишилася — усіх бажаючих потрапити на суд зустрічає військо. Можливо, не надто муштроване, а від цього не зовсім кероване, але військо.
Щоправда, слід віддати належне — дебелі здоровані видавалися доволі сумирними і тихими. Тож те, що охоронців порядку було не так уже й багато, не викликало жодної тривоги і навіть додало упевненості — все пройде мирно. Підігріта цим, спробувала налагодити контакт із мітингувальниками. У нас відбувся приблизно такий діалог.
— Хлопці, а чому ви тут стоїте?
— А чому ви тут ходите із блокнотом?
— Це моя робота. Я журналіст, я так працюю.
— То сховайте це все. Тут вам все одно ніхто нічого не скаже.
— Чому ви не хочете розповісти, для чого тут зібралися?
— Наречених чекаємо!
— А чому разом із вами немає жодної дівчини?
— А у вас подружки є, чи ви одна на всіх будете?
— У мене є на тільки подружки, а й друзі, — відрізала я і щодуху помчала у гурт, де зібралися журналісти. Бо хоч розмова і була досить ввічливою, на «Ви», в оточенні двометрових синіх дощовиків мені було якось ніяково.
Серед колег по перу стало спокійніше. Вони чатували біля входу, відстежуючи, хто сюди прибуває. Близько опів на одинадцяту підвезли скриньки із судовими справами. Без жодного напруження сюди поступово підтягувалися народні депутати від обох політичних сил та представники ЦВК.
Слід зауважити, що прихильники БЮТу на фоні регіоналів були майже непомітні. Можна були б подумати, що їх взагалі немає, якби не тіточка та дядечко, які затесалися поміж журналістів і на чім світ стоїть лаяли Януковича, паралельно виспівуючи осану Тимошенко.
Юлія Тимошенко пропливла живим коридором із народних депутатів, які представляють її фракцію в парламенті, під гул «Ганьба!».
Тільки-но двері суду за Прем’єр-міністром зачинилися, певна напруга на вулиці вщухла. Синьо-білі ряди поріділи і я нарешті побачила прихильників БЮТ. Вони тулилися обабіч. Здебільшого це були літні чоловіки і жінки під синьо-жовтими стягами. «Чому вас так мало?», — цікавлюся в однієї жінки. «Та ж люди по роботах, на навчанні. От тільки пенсіонери й змогли прийти підтримати нашого лідера», — пояснює Олена Валентинівна. У цьому таборі мітингувальників чітко знали, за що стоять: «Наполягаємо на перерахунку голосів». Поцікавилась у своєї співрозмовниці, як їй поруч з опонентами, адже табори практично злилися, не було навіть відгороджувальних турникетів. «Дуже добре, — відповіла вона. — Вони абсолютно нормальні, виховані хлопці. Нас не ображають, їх просто змусили сюди прийти».