«Пишіть, телефонуйте, кажіть родичам, якщо батьків не хочете турбувати. Або висилайте листи на адресу: Крим, Верховна Рада Криму, Солдатській матері. Усі вони до мене доходять. А якщо ні, будь ласка, — моя домашня адреса, номер телефону», — як зазвичай перед відправкою групи новобранців пояснює батькам і майбутнім солдатам голова Комітету солдатських матерів Криму Аліє ФІНЕНКО. Для сотень кримчан, які вже відслужили чи ще сьогодні виконують військовий обов’язок перед Вітчизною, ці координати стали рятівною соломинкою.
З чого починається Батьківщина
Біографія в Аліє Фіненко теж така світла, як і сама ця незвичайна жінка.
Народилася в Керчі, батько — політпрацівник, начальник порту, мати — медик, працювала в міському відділі охорони здоров’я. Батьки Аліє загинули під час війни. А потім, за її словами, доля зіграла з нею такий самий «марш», як і з усіма її співвітчизниками — кримськими татарами. У чотири роки разом зі своєю бабусею потрапила до Середньої Азії, в дитбудинок. І якби не рідна тітка, сестра батька Абібулаєва Кая-Султан... Свого часу про неї, учасницю оборони Севастополя з першого до останнього дня, писали всі газети колишнього Союзу. Повернувшись з фронту, Абібулаєва оселилася в Євпаторії. Нікого з родичів у цьому місті в неї не було. І Кая-Султан поїхала до Середньої Азії шукати дітей загиблого в боях брата — Аліє і Нарімана. Свого часу брат дав їй можливість отримати медичну освіту. Дуже його любила, тому й вирішила розшукати племінників.
У багатьох дитячих будинках довелося побувати Кая-Султан Абібулаєвій та її старшій сестрі Мир’єм, поки вони знайшли своїх небожів. Нарімана їм віддали одразу. А ось з Аліє виникло чимало проблем. Дівчина з чотирьох років була на... сцені. Танцюристка, співачка, ведуча різних конкурсів та концертів. Не хотіли в дитбудинку розлучатися з нею, тому родичам сказали: приїжджайте, коли Аліє виповниться 16 років. Ось тоді й вирішуватимемо її долю. Пальців однієї руки не вистачить, якщо порахувати всі дитбудинки, де довелося мешкати маленькій Аліє вже після зустрічі з рідними тітками.
— А коли мені виповнилося 16, — згадує вона, — Кая-Султан наділа всі ордени і пішла в суд. І таки відсудила мене в держави.
У ташкентському дитбудинку дівчину готували до вступу в московський вуз. Але тітка забрала її до себе. Вона виконала освою обіцянку — зібрала біля себе всіх дітей своїх загиблих родичів. А було їх — 17!
Три незабутні дні
Так згадує Аліє Фіненко свій перший приїзд до України після депортації. Було це 1960 року в Києві. Річ у тім, що саме у столиці після служби в армії залишився брат Аліє. Все своє життя — 28 років — присвятив будівництву метро.
— Шостого листопада я по-трапила на відкриття станцій метро «Хрещатик», «Політехнічна», «Вокзал» і «Університет». А сьомого ми пішли на відкриття Палацу спорту. Там тоді всі зірки радянського спорту виступали. На третій день перебування в столиці, 8 листопада, відкривався цирк — тоді найбільший цирк у Європі. Олег Попов приїхав спеціально на його відкриття.
У долю втрутилися землетрус і... Рашидов
Заміж Аліє вийшла в Ташкенті. Закінчила інститут. Там народилися її сини — Ізет і Руслан. Але, як нерідко буває, особисте життя не склалося, і Аліє вирішує переїхати ближче до брата, в Україну. Зробити це в радянські часи кримським татарам було не так легко. Аліє пішла на прийом до Шарафа Рашидовича Рашидова (з 1950 року — Голова президії Верховної Ради Узбекистану. — Авт.).
При зустрічі він одразу згадав її. У ті часи керівництво Узбекистану не на море їздило відпочивати, а в казкову місцевість у Ферганській області — Шахи-Мардан. До речі, там, високо в горах, похований легендарний Ніязі.
— У дитинстві мене не раз возили туди виступати перед Рашидовим і його сім’єю, — згадує Аліє. — Пам’ятаю, був День бавовни. Тоді її Узбекистан зібрав уперше півтора мільйона тонн. Я співала, танцювала, вела святковий концерт. Вихователі завжди просили мене: «Аліє, гучніше кажи і співай, у першому ряду сидить дядько Рашидов». Я, зрозуміло, старалась, не хотіла підвести своїх вихователів.
26 квітня 1966 року в Узбекистані стався землетрус. Ташкент тоді відбудовував весь Радянський Союз. І квартири потерпілим виділялися в багатьох містах Союзу. Рашидов допоміг Аліє переїхати до Дрогобича, що на Львівщині.
— Тепло нас там зустріли, — пригадує Аліє. — Руслан одразу в дитячий садочок пішов, Ізету виділили путівку в піонерський табір «Дружба», який був розташований біля польско-українського кордону. Дуже я переживала, що української мови не знаю. І кримських татар там не було, щоб поговорити.
Працювати пішла в музичний драмтеатр, життя налагоджувалося. І на новому місці не залишалася Аліє непомітною — такий у неї характер: усе робить з душею. Потім Аліє запросили на роботу до Львівського державного академічного театру опери та балету імені І. Франка. Вона, не довго думаючи, міняє квартиру на Львівську.
— Майже двадцять років я пропрацювала в цьому театрі. Золотий був час, бачила й спілкувалась з багатьма корифеями вітчизняної та закордонної опери та балету, відомими музикантами та диригентами, — каже Аліє. — До цього часу з деякими я підтримую зв’язки.
Його зустріла на прем’єрі
До Москви Аліє прибула у відрядження. Приїжджала домовитися, щоб у Львівському академічному виступив з концертом Юрій Гуляєв. «Юрочка», — так досі ласкаво називає його. А тут прем’єра балету «Жизель» з Надією Павловою в Палаці з’їздів. Тим паче — увечері був ще один рейс літака до Львова. Як же не піти? Там, на прем’єрі, вона зустріла Володимира Фіненка, який повертався з відрядження у Мурманську до Львова і вирішив подивися балет. Одним літаком вони летіли до Львова. З того часу не розлучалися ніколи.
— Ми прожили душа в душу більше двадцяти років, — розповідає Аліє. — Стали дорослими Ізет і Руслан, радують онуки. Він ростив моїх дітей, як своїх. І вони вдячні йому за батьківське плече. Шкода, немає вже Володимира Степановича серед живих.
«Материнські накази»
— Коли Ізета з першого курсу Миколаївського кораблебудівного інституту призвали до армії, — каже Аліє, — ми почали разом збиратися, писали листи командирам частин, «материнські накази». В одному з них, пам’ятаю, я звернулася до Ізета: «Синку, служи Батьківщині стільки, скільки потрібно». А коли настав час йому звільнятися, командир дістав цей «наказ» і зачитав. І довелося Ізету служити в ракетних військах у пензенських лісах не два роки, як усім, а на два місяці більше, доки не прийшла зміна. Так він мене потім просив: «Мамо, не пиши такі «накази» Руслану».
Коли ішов до армії молодший син Аліє, вже йшла війна в Афганістані.
— Ось тоді я повірила в Бога, — згадує А. Фіненко. — Я стояла на колінах перед воєнкомом одного з ленінградських військкоматів (Руслан вчився в цьому місті в одному з морських училищ і мріяв стати капітаном далекого плавання. — Авт.) і просила не відправляти мою кровиночку в Афган. Куди завгодно — в тайгу до ведмедів, на Діксон, тільки не на ту страшну війну. Літак з новобранцями мав вилітати до Кабула увечері. А вранці, стоячи на колінах, я сказала воєнкому: якщо мого сина направлять в Афганістан, я завтра вже буду в Москві й кинусь під колеса автомобіля генсека. Було це на початку 1985 року.
Воєнком тоді все зрозумів і сказав присутнім у кабінеті: «Ця зробить все, що пообіцяла!» Того дня Руслана відправили до Омської області, у внутрішні війська.
До речі, Аліє й сьогодні з вдячністю згадує ставропольських матерів. Це вони ще на початку афганської війни стали першими на захист своїх синів — не віддали їх під душманські кулі. Але офіційно ЗМІ тоді про цю акцію протесту проти політики держави не згадували.
Я — щаслива!
— Ось тоді, в Ленінградському військкоматі, я сама собі дала клятву: якщо мій син не потрапить до Афганістану, якщо благополучно повернеться з армії, я все своє життя допомагатиму солдатським мамам, — зізнається Аліє Фіненко. — Бог почув мене, зберіг моїх дітей. Вони мене чотири рази зробили бабусею. А дві мої найближчі подруги — досі в психіатричних лікарнях, бо втратили на війні в Афганістані синів. Після військових училищ їх туди відправили, довго не говорили, де вони служать. А привезли додому вже в цинкових домовинах. Я ворогові не побажаю почути крик матері, якій повідомили, що її єдиний син загинув на війні, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Тому що так вирішила партія. Матері втратили розум, коли прийшли представники військкомату й повідомили їм про смерть дітей. А скільки матерів не дочекалися своїх синів із Афганістану! Партія казала нам про 15 тисяч загиблих. Та чи так це насправді? А скільки матерів і батьків померло потім від горя, бо не змогли втамувати біль втрати! Чи хтось назве ці цифри?!
— Я хочу і роблю все, щоб наші сини завжди поверталися з армії здоровими, фізично й морально загартованими, — витерла сльозу Аліє. — Ось і вся причина моєї роботи в Комітеті солдатських матерів на громадських засадах.
Тишу різко перервав телефонний дзвінок. Міжміський. «Алло, це Аліє? — запитав схвильований жіночий голос. — Я — мама солдата. Валею мене звати. Прізвища поки що не називатиму. Син служить тут, в Криму (називає частину). Бушлат у нього пропав, неприємно. Допоможіть розібратися. Я ще зателефоную...».
Аліє відразу набирає номер телефону командира частини. Поговоривши з ним, каже, що все вже в порядку, бушлат знайшовся, даремно мати переживає. І так кожний день — дзвінки, поїздки до військових підрозділів, зустрічі з батьками, солдатами, воєнкомами, командирами.
Спокій тільки сниться
— Мої онуки кажуть: «Бабусю, ти нам обіцяла після свого ювілею (в 2009 році Аліє Фіненко виповнилось 70 років. — Авт.) більше нікуди не їздити. Залишся з нами!» «Не можу», — відповідаю їм, — треба, діточки, ще знайти кошти на ремонт Сімферопольського військового гарнізонного госпіталю. Там наші солдатики лікуються», — каже Аліє.
Щоб заробити кошти на ремонт одного із найстаріших лікувальних закладів в Україні та Криму, якому більше 200 років, Аліє Фіненко зареєструвала громадську організацію «Матері світу проти війни». Навіть у Туреччину із цією метою їздила, зустрічалася там з громадськими діячами та видатними артистами в рамках святкування в цій державі Дня матері. Але не все виходить сьогодні у Аліє.
— До багатьох політиків і бізнесменів я зверталася з цим проханням, — зітхає А. Фіненко, — всі обіцяють, особливо під час виборів, а потім забувають. Але я плекаю надію, що мою мрію було втілено в життя.
Якби в реєстрі регалій нашої держави був ранг Заслужена солдатська мама, то його в першу чергу треба було б присвоїти Аліє Фіненко.
