В української письменниці Галини Пагутяк є пронизлива новела «Ранок без вечора» про дитину, яка раптово відкриває для себе, що, крім життя, є ще й таке поняття, як смерть. Саме цей твір пригадався після випадково почутої фрази: «А що ви хочете? Взимку село й так неначе вимирає...»
А мені чомусь найперше подумалося про одиноких стареньких, для яких, мов вічність, з ранку до ночі в самотніх стінах тягнеться зимовий день, про тих, про кого кажуть, що доживають вони свого віку...
За час роботи в журналістиці надивилася різного: бачила і стареньку жінку, яка забрала з хліву до своєї хатини єдину годувальницю і розраду — кізоньку, бо вдвох... тепліше зиму пережити; і одиноку зовсім сліпу бабусю, життєвий простір якої обмежувався тільки невеличкою, метрів у сім, кімнатою, де топилася грубка, і яка все допитувалася, чи чисто у неї в хаті, бо раніше все робила сама, а тепер має покладатися на чужих людей; і закидані снігом подвір’я одиноких підсліпуватих хат, де нікому прокидати доріжку, щоб визволити зі снігового полону замерзлі двері, які тільки напівпрочиняються... Якщо принесе хліба та якихось макаронів чи круп соціальний працівник у такий дім, і то слава Богу. А, буває, що й за три-чотири дні ніхто не зайде й не підтримає навіть теплим словом...
Допомагати одиноким громадянам похилого віку покликані чимало установ і організацій району. Це управління праці та соцзахисту райдержадміністрації, територіальний центр з обслуговування одиноких непрацездатних громадян, ветеранські організації. Врешті й сільські ради мають також опікуватися одинокими людьми, які мешкають на їхній території, контролювати роботу тих же соціальних працівників.
Та чомусь не дуже віриться, що справді обігріті всі, як про це говориться і звітується. З цього приводу вирішили поговорити з представниками Охтирського районного територіального центру, кількома сільським головами.
У центрі з обслуговування одиноких непрацездатних громадян запевнили, що передбачили і провели чимало заходів для тих, хто потребує соціальної підтримки. Влаштовували благодійні обіди, роздавали подарунки. Але, як виявилося, заходи проводилися тільки для мешканців двох стаціонарних відділень територіального центру у Чернеччині і Груні, де проживає всього сорок одиноких людей похилого віку. Для решти 540, які мешкають по всьому Охтирському району, фактично навіть палець об палець не вдарили.
А старі люди, хоча у більшості з них розмір пенсій — курям на сміх, потребують не лише матеріальної підтримки. Тож якщо неможливо зібрати бодай копійчаний подарунок, то можна хоча б розрадити старих людей добрим словом. Язик не відвалиться й колом не стане. Але й про це ми постійно забуваємо.
Геть з дороги, ветерани!..
Скажімо, у село Довжик, де на території сільської ради мешкають 16 одиноких громадян похилого віку, котрих обслуговують двоє соціальних працівників, зі щедрівками приходили сусіди з Чупахівки — парафіяни тамтешнього храму. Як сказали у сільраді, «вони, обходячи село, певно, й до одиноких зайшли».
Практично самоусунулися від соціальної допомоги одиноким старим людям і місцеві приватні сільськогосподарські підприємства. Більшість із забутих сьогоднішніх пенсіонерів — це колишні працівники колгоспів, які трудилися на тій же землі, тих же фермах, створювали саме ту інфраструктуру, якою тепер користуються приватники. Та, як сказала Людмила Чернова, голова Бакирівської сільської ради, де мешкають 59 чоловік, котрим надають допомогу соціальні працівники, до керівників сільгосппідприємств звертаються тільки з тим, що справді пече. Ось нинішньої сніжної зими допомагали з технікою для розчищення вулиць. І за те велике спасибі.
Інші сільські голови висловлювали схожі думки. Про такі «дрібниці», як подарунки для стареньких, ніхто навіть і не говорить. Бо тепер, навіть щоб дітям молодших класів дати якусь цукерку до новорічних свят, теж треба йти з поклоном до місцевих «хазяїв життя».
Аграрні підприємства якщо й надають матеріальну допомогу пенсіонерам, то хіба до 9 Травня. Чомусь саме про особливу увагу до стареньких на День Перемоги починала говорити більшість сільських голів, коли мова заходила про соціальну підтримку одиноких непрацездатних громадян. От тільки дуже довго чекати того Дня Перемоги. Чи всі одинокі його дочекаються?
Зигзаги турботи
Либонь, найбільш предметною стала розмова з Василем Криворучком, сільським головою В’язового, де підтримки потребують 27 чоловік. Обслуговують їх троє соціальних працівників. Голова сільради запевнив, що стежать за їхньою роботою прискіпливо, з урахуванням скарг, які надходять від підопічних. І тільки у розмові з ним почули конкретні факти про те, що у дні новорічно-різдвяних свят соціальні працівники у своїх стареньких візаві таки побували і навіть потурбувалися, щоб на Водохреще освятити для «своїх» бабусь і дідусів воду, бо так уже заведено, що свячена вода має бути в кожному домі. Тож нехай хоч цій дрібничці старенькі порадіють.
Загалом голови сільських рад району по-різному висловлювалися щодо підтримки своїх одиноких земляків. Але більшість сходилася на одному: аби мали бодай найменшу можливість, то хоча б до сільського клубу вряди-годи привозили найміцніших соціально незахищених самотніх, щоб святковий обід для них влаштувати. Але... Сільські клуби переважно не опалюються, транспорту також катма, кошти у сільських бюджетах «на меценатство» для ветеранів теж не передбачені.
У згадуваній на початку новелі описано, як злякана існуванням страшного слова дитина «...затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня». Жодного перебільшення не буде, якщо про тих старих і немічних одиноких людей, які туляться сьогодні по всій державі в заметених снігом сільських хатинах, сказати, що й вони теж загублені. Загублені нашим суспільством, нашою безморальною «народною» владою, яка зі своїх шикарних автомобілів не помічає наскрізь просякнутих сльозами і неміччю ветеранів, їхнього болю та злиднів. У них бо ж палаци...
Не помічаємо загублених саме на заході сонця, коли їм якнайбільше потрібна увага і любов, коли кожен день для них триває довше, ніж увесь той вік, якого вони доживають...
Охтирка
Сумської області.
