Два села — одна доля

Село Драбівці розташоване в північному напрямку за 12 кілометрів від райцентру Золотоноша. «Назва села містить у собі корінь «драб», що означає «обідранець», «голодранець», «босяк», — припускають у своїй книжці «Подорож Златокраєм» її автори Григорій Голиш, Лариса Голиш та Михайло Пономаренко. — Можливо, таке прізвисько «приклеїли» першопоселенцю села за його бідність. Не виключено, що засновники осіду переселилися з Драбівки, що на Правобережжі, й саме з цією обставиною слід пов’язувати походження назви села».

Утім, хоч би як тлумачили деінде назву села, славні Драбівці мають свою власну історію. Пов’язану, ні більше ні менше, як із самим Парижем. Не заглиблюватимемося з цього приводу в сиву давнину, а лише згадаємо недавнє минуле.

Наприкінці 70-х років ХХ століття місцевий колгосп «Здобуток Жовтня» реорганізували у Драбівецький ефіро-олійний радгосп-завод. Його основна виробнича база розташувалася в сусідній Маркизівці. Це було єдине підприємство Придніпров’я, яке постачало сировину для вітчизняної фармацевтичної та парфумерної промисловості. В усій Україні та за її межами славилися драбівецькі м’ятна та кропна олії. Обох видів олії вироблялося загалом 15 тонн на рік! Натуральну духмяну продукцію поставляли для моряків Північного флоту та на експорт, зокрема у Францію. 

Після розвалу колективного господарства та розпаювання земель Драбівецький радгосп-завод ще декілька разів зазнавав перетворень

— Коли 1989 року я приїхав жити в Драбівці, то в місцевому господарстві працювали 450 людей, — згадує сільський голова Олександр Герасименко. — Нині на парфумерно-косметичному виробництві трудяться 21 драбівчанин та ще 47 — у СТОВ «Баришівська насіннєва компанія». Оце й усі трудові кадри. За радянських часів тут займалися переважно вирощуванням зернових культур, але тримали і свиней, і корів. Ще до нинішнього року в селі мали ферму. Хоч і небагато там перебувало останнім часом корів — сто з гаком — але ж були якісь робочі місця. Хоч як старався керівник господарства Микола Гринько утримати ферму, та хазяї, зрештою, її позбулися, бо вона нібито завдавала їм одних збитків. Залишили там нині декілька свиней для потреб механізаторської їдальні.

Сьогодні в селі мешкають близько 670 осіб. Більшість із них — пенсіонери. Кому із працездатних не дісталося роботи у Драбівцях, шукають її в Золотоноші, Черкасах або Києві.

Що не таке, як раніше, настало життя в Драбівцях — цим корінні селяни не дуже вже й переймаються. Здавна звикли жити-виживати завдяки домашньому господарству: городам, садкам та всілякій живності. У 134 обійстях хазяї тримають по одній-дві, а то й більше корів. Проте через низьку закупівельну ціну на м’ясо й молоко сьогодні селяни позбавляються і свиней, і корів. Приміром, лише за минулий рік поголів’я великої рогатої худоби зменшилося на сотню.

До розвалу колгоспів у Драбівцях було три магазини споживчої кооперації: продовольчий, промтоварний і «скобяний» (тобто господарчий, але так у селі його називали). Нині працює тільки один — продуктовий. Брак торговельних точок поповнили приватні підприємці: в колишньому промтоварному відкрили бар, у школі — продуктовий кіоск, на вулиці — вагончик з усякою всячиною. У селі можна надибати чимало спорожнілих хат, які, втративши господарів і не маючи спадкоємців, потихеньку-помаленьку занепадають і руйнуються. Проте є й чимало городян, стомлених суєтою і гамором міста, котрі оселяються тут, знаходячи собі в цих краях мир і спокій. Ваблять їх сюди патріархальний устрій життя, чудові краєвиди й можливість вирощувати для своєї родини екологічно чисті продукти.

Жителям сусідніх Маркизівки й Сеньківців, що належать до Драбівецької сільської ради, на жаль, поталанило менше, ніж драбівчанам. В їхніх селах немає жодного осередку соціальної сфери. Тому, щоб отримати освітні, медичні та культурні послуги, їм доводиться прошкувати до своєї адміністративної «волості» — у Драбівці.

А в Драбівцях є і будинок культури з бібліотекою, і навчально-виховний комплекс зі статусом школи сприяння здоров’ю, й амбулаторія сімейної медицини. От тільки автомобілю «швидкої допомоги» вже 20 років, і він розсипається на ходу, а нового не дають.

Одне слово, жити в селі можна. От тільки якби ще норовлива річка Золотоношка настирливо не підтоплювала щороку людські погреби!

Село Золотоношка Драбівського району розташоване теж за десяток кілометрів на північ від райцентру. «Назва села виводиться з назви річки Золотоноша — лівій заплаві Дніпра. Уперше назва річки з суфіксом -к- з’явилась у 1622 році, — читаємо у книжці краєзнавця Володимира Гончаренка «Черкащина в легендах та переказах». — Існує й інша версія походження назви: після походів на татарські й турецькі володіння буцімто саме на цьому місці козаки ховали свої скарби, зокрема золото. Назви із «золотим» коренем є одними з найчисленніших порівняно з іншими. Переселенці з наших країв «рознесли» цю назву по всій колишній Російській імперії. Є село Золотоноша в Башкирії, Казахстані. Є села Золотоноша і Новозолотоношка в Читинській області, на Уралі».

— Щоб життя у нас було таке красиве, як назва села, — коментує витяг із краєзнавства сільський голова Золотоношки Борис Корецький і показує панораму населеного пункту, яка займає у його кабінеті цілу стіну.

— На початку 90-х років минулого століття панно створив наш земляк, дуже талановита людина, Іван Лисенко, — продовжує Борис Васильович. — Його ім’я, до слова, занесено до світової енциклопедії наївного живопису. — Я в той час був головою колгоспу, приїхав сюди в шістдесят п’ятому році. Пригадую, художник малює, а я біля нього стою, дивлюся. Малював він не з натури, а з уяви. Але вийшло як живе.

Оскільки журналісти жваво зацікавилися величним полотном, то сільський голова охоче перебирає на себе роль екскурсовода й мандрує картиною:

— У вісімдесят другому чи третьому році в селі будувався каскад ставків. Ось одна гребля, друга, третя. Одна з них уже в аварійному стані — проїхати по ній не можна, а тільки пройти. А оце — виробниче приміщення, поруч — сараї — про них уже й забули. Далі — молочнотоварні ферми, їх теж корова язиком злизала. Залишилася тільки одна свиноферма. Але якщо колись у ній утримувалося дві з половиною тисячі голів свиней, то тепер — трохи більш як дві сотні. Ось це — тік, це — будинок культури. Він нині повністю зничтожений. Опалення немає, світло ще є, але в будь-який момент може вирубитися. Та й узагалі будь-якої миті вся будівля може завалитися, бо вона в аварійному стані. А колись же тут були і краєзнавчий музей, і бібліотека, й картинна галерея, де експонувалися картини самодіяльних художників з усього Радянського Союзу!.. Були і духовий оркестр, і естрадний ансамбль — нічого з того не залишилося. При двоповерховій школі — ось вона — була ціла система очисних споруд. Розтягли її до цурки. Тягли все й усі підряд, хто що здибав. Не погребувало навіть районне начальство. Не дивіться на мене так підозріло — це вже підтверджені факти. За школою — дитсадочок. Другий його поверх увесь розрунтаний, всі батареї вирізано. Слава Богу, що дах зостався. Ось тільки тут, унизу, на першому поверсі, в цій частині, де перебувають двадцять п’ять дітей, ще тліє життя...

Проводячи імпровізовану екскурсію, Борис Васильович, при якому все те будувалося й примножувалося, аж розчулився. З його слів вимальовувалася сумна картина, бо багато з того, що було тут раніше, пропало ні за цапову душу.

А раніше колгосп імені Горького, яким майже 25 років керував нинішній сільський голова Борис Корецький, обробляв дві з гаком тисячі гектарів землі, мав рослинницький напрямок, але не цурався і тваринницького. Господарство вирощувало 2,5 тисячі голів ВРХ, 2 тисячі свиней, майже 800 овець, стільки ж птиці. У тваринництві працювало стільки народу, що своїх людей не вистачало, тож доводилося запрошувати їх із Закарпаття. Господарство здавало державі 12 тисяч тонн хліба, 8 тисяч тонн м’яса. Та все те пішло прахом.

І чому ж це воно так сталося?

Борис Васильович знає чому.

— А тому, що не треба було розвалювати колгоспи, — пояснює 73-річний сільський голова. — Ото після горбачовської «перестройки» як почало все розхитуватися, руйнуватися, то руйнується й досі. Сільська рада за свої гроші неспроможна хоч що-небудь поправити. А нинішніх керівників господарства, які орендують у нас землю, соціальна сфера села не обходить. Село вигибає...

На підтвердження Борис Васильович наводить для порівняння такі цифри: в 1965 році в перший клас пішли 50 дітей, торік — лише 5, у селі близько 500 хат, 80 із них стоять порожні. Минулоріч у Золотоношці народилися троє дітей, а померли 25 односельців.

Якщо ще недавно на селянських подвір’ях утримували 300 голів корів, то сьогодні не набереться й сотні. Село газифіковано на 60 відсотків, але за останні два роки ніхто із селян до газу не підключився, бо на це потрібні чималі гроші. А де ж їх узяти пенсіонерам, яких у селі більшість?

Дуже пече сільському голові  меморіал загиблим у війну односельцям. Сто шістдесят вісім молодих життів склали голову в тому смертельному буревії. Давно планували пам’ятник реконструювати, викарбувати на плитах прізвища полеглих. Однак грошей катма. Виділили зі свого убогого сільського бюджету шість тисяч гривень. Сорок тисяч дав район. Розпочали роботи. Але щоб завершити по-людськи, необхідно ще 50 тисяч. Де їх узяти?!

Черкаська область.