Експерти вважають, що до кінця року провалля між благополучними й проблемними підприємствами галузі стане нездоланним: одні наблизяться до докризового обсягу виробництва, інші припинять існування або отримають нового власника.
Оптимізація без оптимізму
У грудні 2008-го Олександра Абраменка, старшого майстра доменного цеху Макіївського металургійного заводу, звільнили з роботи — так само, як і тисячі інших працівників заводу. Доменне та мартенівське виробництво на підприємстві припинило існування. Власники підрахували, що дешевше привозити заготовку з Єнакієвого й виробляти з неї продукцію на сучасному дротяному стані Макіївського заводу. Решта переділів виявилася не потрібною. У січні минулого року Олександр став на облік у центрі зайнятості. За рік так і не знайшлося підходящої роботи. «Все, що пропонували, — або тимчасова робота, або робота за маленьку зарплату, — розповідає колишній металург. — Ми обидва з дружиною стали безробітними. Рік жили на допомогу з безробіття. Тепер виплата допомоги припинилася. А я досі без роботи». Співрозмовник сказав, що збирається днями йти на чергову співбесіду — влаштовуватися пожежником. Роботи за фахом для нього немає.
Українська металургія, яка першою зазнала удару економічної кризи, першою серед галузей стала спинатися на ноги. На підприємствах погукали робітників із вимушених відпусток, повернулися до повного робочого тижня замість скороченого й навіть заговорили про підвищення тарифних ставок. Хоча навіть збільшена зарплата не досягає докризового рівня. А прийому на роботу немає на жодному металургійному підприємстві. Якщо працівник звільняється, на його місце не беруть нікого, а обов’язки перерозподіляють між рештою персоналу. Це — одна з ознак оптимізації витрат, якою активно займаються власники підприємств.
«Минулий рік виявився непростим для економіки регіону, — зазначив начальник головного управління економіки Донецької обласної державної адміністрації Віктор Машошин. — Украй негативно позначився вплив світової фінансово-економічної кризи. В результаті реалізації низки заходів удалося пом’якшити соціальні й економічні наслідки кризи в реальному секторі економіки. Однак рівня 2008 року досягти не вдалося. Внутрішній ринок споживання чорних металів завмер».
Навчилися працювати дешевше та заощаджувати на всьому
Криза народила сподівання на те, що структурна перебудова важкої індустрії піде пришвидшеними темпами. І не завдяки якимсь заходам на рівні держави, а навіть усупереч їм. У той час, коли держава декларувала заходи для підтримки всіх, без винятку, підприємств гірничо-металургійного комплексу, безжальні закони ринку працювали, викидаючи за борт найслабкіших учасників.
У першому кварталі минулого року виробничники давали дуже обережні прогнози, не ризикуючи передбачити динаміку світових цін і попиту на продукцію. Досить точним виявився генеральний директор «Метінвест Холдингу» Ігор Сирий, який пообіцяв, що до кінця року компанія вийде на рівень 85 відсотків докризового виробництва. Приклад цього холдингу, який об’єднує активи у вугільній, залізорудній, коксохімічній та металургійній галузях, засвідчив: у кризовий час найстійкішими виявилися вертикально-інтегровані структури. Відносно швидко отямилися і компанії, які мають доступ до дешевого вугілля чи залізної руди з Росії, — наприклад, ЗАТ «Донецьксталь». Ті самі металургійні підприємства, які не мали власних джерел постачання сировини, як-то Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча чи Алчевський металургійний комбінат, опинилися в складній ситуації. Крім того, удару зазнали ті підприємства, на яких «висіли» значні банківські кредити.
«Усі металурги серйозно переглянули кадровий склад, зайнялися менеджментом персоналу, і це — перший урок кризи, — каже доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Міжнародна економіка» Донецького національного університету Юрій Макогон. — По-друге, всі зрозуміли, що без технічного переозброєння далі жити не можна, хоча можливості для оновлення в цей час обмежені. По-третє, стали дбайливо витрачати всі види ресурсів. Ті, хто залишився «на плаву», вже не можуть дозволити собі жити так, як раніше, витрачати воду, газ, електроенергію, нафтопродукти. Всі в пошуку альтернативних джерел отримання енергії, щоб це обходилося дешевше».
І хоча більшість програм реконструкції на підприємствах була заморожена, життя пришвидшило деякі проекти — наприклад, виведення з ладу застарілих мартенівських печей, які споживали багато природного газу. За даними Головного управління статистики в Донецькій області, із загального обсяду виробленої торік сталі 73 відсотки припадало на спосіб безперервного розливу — така технологія виключає повторне нагрівання зливків і заощаджує енергоресурси. Металурги активно заходилися впроваджувати технологію пиловугільного вдування — це дозволило скоротити використання дорогого коксу чи природного газу в доменному виробництві. Працювати меншими силами, дешевше, але ефективніше — під таким гаслом прожили минулий рік українські металурги.
Внутрішній ринок ігнорували даремно, а на зовнішньому «не помітити» нас дуже легко
На запитання, коли ж вітчизняна гірничо-металургійна галузь повернеться до докризового рівня, експерти відповідають чесно: ніколи. І річ не лише в нарощуванні обсягів виробництва. Адже влітку 2008-го ціни на металопродукцію на світовому ринку «зашкалювали» й були найвищими за останні тридцять років. Тому падіння і обсягів виробництва (на деяких підприємствах — на 70—80 відсотків), і цін виявилося дуже болючим.
«Коли ціни на метал зростали з неймовірною швидкістю, я говорив, що не схвалюю такі процеси, тому що розумів: рано чи пізно ціни обваляться, — відзначив, підсумовуючи роботу в минулому році, голова правління, генеральний директор ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» Володимир Бойко. — Багато підприємств тоді заробило чималі гроші, але вони випарувалися з тією ж швидкістю: виробництво завмерло. Ринок повинен бути прогнозованим. А сьогодні в світі ніхто не може сказати, що буде в наступному році, дають обтічні прогнози, але не більше, бо криза ще не завершилася. Ситуація дуже складна, особливо в розвинених країнах ЄС і США: високий рівень безробіття, різке падіння споживання, а вихід так і не знайдено. Доки не зросте купівельна спроможність, не поновиться нормальне виробництво».
Є й інші бар’єри на шляху українського металу. Поки галузь переживала нечуване падіння обсягів виробництва, світові ринки розвивалися, а конкуренти не стояли на місці. «Крім того, українські металурги зрозуміли, що даремно ігнорували внутрішній ринок, — вважає професор Юрій Макогон. — До продукції потрібно привчати, нагадувати про себе. А вони (металурги) на певному етапі просто перестали займатися внутрішнім ринком. Що стосується зовнішнього ринку, то нас там не так чекають, як колись. І нам важко конкурувати навіть за ціновим показником, за собівартістю. У Китаї та Індії — дешева робоча сила та реконструйовані заводи, у Росії — дешевші природні ресурси. Ось тут і потрібна усвідомлена політика держави. Нашу позицію за кордоном потрібно відстоювати на всіх рівнях, починаючи від Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства іноземних справ і закінчуючи торгпредами. А ми достатньо бездарно повелися в багатьох випадках. І не зміцнили, а лише, на жаль, втратили свої позиції. Якщо враховувати, що Україна займала приблизно три відсотки світового ринку металу, зрозуміло, що «не помітити» нас дуже легко».
На цьому фоні виділяється Харцизький трубний завод, який зміг за рік збільшити виробництво труб великого діаметра на 35 відсотків. Секрет — у просуванні підприємства на міжнародних ринках, насамперед Середньої Азії та Казахстану. А загалом пожвавлення в галузі поки невелике. Економісти прогнозують, що до кінця 2010-го підприємства вийдуть на рівень 70—90 відсотків від докризових обсягів виробництва. Але вийдуть не всі й не одразу. «Криза допомагає побачити зайве й непотрібне та відмовитися від нього, — пояснює Ю. Макогон. — Структура економіки після кризи буде новою. Можливо, зміниться частка гірничо-металургійного комплексу та хімічної промисловості. Деякі підприємства перестануть існувати в тому вигляді, в якому існують сьогодні. До цього треба бути готовим. Водночас у нас розвиватимуться галузі й послуги, які раніше або зовсім не були присутні, або мали дуже малий сектор в економіці».
А ось прогнози щодо масової скупівлі українських гірничо-металургійних активів, які знецінилися під час кризи, не справдилися. Хоча експерти визнають: для деяких заводів прихід нового ефективного власника міг би стати порятунком. Утім, підприємці, з якими доводилося спілкуватися, не приховували, що інтерес до придбання збанкрутілих підприємств або підприємств на межі банкрутства виявляє хіба що спекулятивний капітал. А справжній господар усвідомлює, що вкладені сьогодні гроші, за умов відсталості вітчизняного гірничо-металургійного комплексу, повернуться не раніше, ніж через 7—8 років. Тому реальні інвестори зараз вичікують, а великих угод варто чекати вже тоді, коли українські металургійні підприємства остаточно розшаруються: одні відновлять докризовий рівень виробництва, інші опиняться на межі існування.
На цьому фоні виділяється угода з купівлі 50 відсотків плюс дві акції корпорації «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД) швейцарською фірмою Carbofer, пов’язаною з російським «Євразхолдингом». Це найбільша за обсягами угода за час кризи. Водночас переговори про співробітництво з російським бізнесом ІСД вів уже не перший рік, тому несподіванкою таке рішення не назвеш. Сусідня країна є і головним постачальником сировини та енергоресурсів для металургійних активів української корпорації, і основним ринком збуту продукції. Тому спільне господарювання вчорашніх бізнес-партнерів означає об’єднання сил і грошей для зміцнення позицій на ринку.
